Сестра двадцять років тому ухвалила неоднозначне рішення спланувати дитину, хоч їй і казали, що ідея не дуже. Але вона нікого не слухала.
Вона працювала за копійки, та ще й неофіційно, наречений, коли дізнався про цікаве становище коханої, одразу кудись зник, жила сестра в кімнаті в комуналці.
Ну і куди ще за таких умов дитину на світ приводити? Її відмовляли, радили стати на ноги, якось почати думати головою, вона просто не потягне дитину, а рідня була в такому становищі, що навіть допомогти ніхто нічим не міг.
Якщо якісь пелюшки, дитячі речі ще можна було по сусідах і родичах знайти, то з усім іншим буде набагато складніше, їй доведеться рахувати копійки.
До того ж у комуналці, де вона мешкала, сусіди були ті ще. Туди поліція приїжджала майже щодня. І ось у це все дитину привезти?
– Та й нехай у злиднях, зате життя дитині дам, – заявила нам усім тоді сестра.
Вона все ж таки залишила дитину. Рідня намагалася їй допомагати, але тоді в нашій родині взагалі не було якихось вільних грошей, на себе абияк вистачало. Я взагалі тоді тільки школу закінчила, вчитися далі пішла.
А у сестри життя все не налагоджувалося. Вона старалася, рвалася, але все одно не вдавалося вистрибнути зі злиднів. Новий одяг дочки вона купити не могла, дитина доношувала за іншими, якісь платні гуртки сестра теж не тягла.
Коли після бабусі залишилася квартира, мама вибачилася перед нами, але віддала її всю сестрі, не стала продавати та ділити гроші.
Квартира хоч і була однокімнатна, але все одно це було набагато краще, ніж кімната в комуналці з неспокійними сусідами. Всі погодилися, що сестрі потрібніше.
Ми намагалися дівчинці дарувати якісь гарні подарунки, але самі в багатстві не купалися, а сестра взагалі ледве зводила кінці з кінцями, хоча хапалася за будь-яку роботу. Але їй із дев’ятьма класами освіти чогось високооплачуваного не пропонували.
Відносини сестри з дочкою були натягнутими з моменту перехідного віку. Сестра часто скаржилася, що дочка на неї кричить, звинувачує у злиднях, плаче, що краще б її взагалі не народжували.
Дівчинці хотілося нічим не відрізнятися від однокласників, але матеріальних можливостей у сім’ї не було, і це дитину дуже дратувало, вона зривалася на матері, яку звинувачувала в цьому.
– Та краще б ти мене взагалі не приводила у цей матеріальний світ! – ця фраза надто часто звучала в їхньому домі, змушуючи сестру плакати.
Нині племінниці двадцять років, з матір’ю вона не спілкується, бо вважає, що та зіпсувала їй життя.
– А навіщо вона мене народжувала, якщо забезпечити нічим не могла? – у лоб запитала племінниця, коли я спробувала якось їх помирити.
Мені відповісти було нічим. Колись ми це говорили сестрі, але вона вирішила по своєму. Не сперечаюся, вона старалася, вона дочку любила і любить досі, але дати їй щось відчутне сестра не змогла.
Я не знаю, чи тут є якась мораль, просто вирішила поділитися ось такою своєю історією. Хто тут правий, не мені судити. Сестру шкода, племінницю шкода, а зробити вже нічого не можна.
