Я виросла у великій, та дружній родині. І досі пам’ятаю, як весело раніше відзначалися свята. Як раділи діти, коли батьки, прийшовши з магазину, приносили щось смачне, щоб з’їсти це всією родиною. Для мене такий уклад був нормою життя.
Обзавівшись дітьми, ми з Наталкою, моєю сестрою, часто гостювали один в одного. Її дочка була старша за мого сина всього на два місяці, тому вони із задоволенням грали разом. Кілька місяців тому, я захворіла. Дякувати Богу, все обійшлося, але полежати в лікарні мені довелося близько чотирьох тижнів.
Оскільки, чоловік був постійно на роботі, а вечорами повертався пізно, я вирішила, що найкраще буде, якщо Коля, мій син, погостює у Наташі весь цей час. Лікарняні сірі будні тривали довго. Єдиною радісною подією для мене, були дзвінки синові та сестрі.
Спочатку Наташа дуже раділа моїм дзвінкам, питала про те, що привезти, розповідала про те, як справи у Колі. Але згодом дзвінки стали дедалі рідше. Одного разу я зателефонувала сестрі пізніше, ніж зазвичай, і на іншому кінці дроту виразно почула плач мого сина.
Зазвичай, Коля плакав рідко, але цього разу він буквально захлинався від сліз. Не на жарт злякавшись, я запитала у Наталки, що сталося. Сестра, як мені здалося, була розгублена, адже вона не чекала на мій дзвінок.
– Та не зважай. З Маринкою посварилися.
Знаючи доброзичливий характер Колі, я здивувалася почутому.
– Із Маринкою? Через що?
Сестра мовчала. Мені здалося, що ще мить, і вона повісить слухавку.
– Ну, Колька сам винен. Не вміє поводитися, от і отримав ляпаса від Маринки.
– У сенсі ляпаса? Що там у вас відбувається? Розповідай! – зажадала я.
– Так, Людо, не треба на мене кричати! – Сестра несподівано стала грубою, що неприємно здивувало мене.
– Коротше, зібралися ми спати лягати, а я не можу заснути. Тож я підвелася, налила собі чаю, цукерок дістала. Думаю, зараз посмакую, поки діти сплять.
– І що далі? – я чула, як Коля потроху заспокоювався.
– Маринка, мабуть, почула, що я сиджу на кухні, і теж прибігла до мене. Не встигли ми по цукерці з’їсти, як Колька, з льоту на кухню, та до солодощів.
Від слів сестри моє серце, здавалося, гулко впало кудись униз.
– Виходить, Коля об’їв тебе та Марину? Так? Говори, не соромся!
Наталя замовкла.
– Ну то що, Наталко? – повторила я питання.
– Ой, Людо, давай ось без цих пишномовних слів, га? Він і так цілими днями то цукерки тягає, то булочки. Ти ж його зовсім розбалувала, от і не знає слова «не можна», тим паче в чужому домі.
Від шоку я мовчала.
– Та й вага в нього зайва, але ж ти нічого не помічаєш. От і змушені ми з Маринкою на кухню іноді нишком проникати, поки він у залі грається.
– Так, я розпестила його, напевно. Вибач. От тільки я не знала, що твій дім для нас із Колею чужий! І що ти наїдаєшся на кухні, поки в іншій кімнаті сидить голодна дитина! – я зрозуміла, що більше не хочу розмовляти із сестрою, та відключилася.
Я одразу зателефонувала чоловікові, та попросила його забрати Колю завтра ж уранці.
Пізніше, мені було дуже неприємно слухати слабкі спроби сестри, хоч якось виправдати все те, що вона сказала на адресу мого сина.
У нашій родині прийнято на кожне свято дарувати подарунки не лише дітям, а й дорослим. Цього разу я, всупереч усьому, порушу цю світлу традицію. Наталя зустріне свій день народження без мене. Я більше не перейду поріг її будинку, який колись вважала своїм. Адже, як показав час, я глибоко помилялася на її рахунок.
Після виписки я помітила, що Коля зовсім не згадує про Марину і тітку Наталю. Я, звичайно, не психолог, але можу зробити висновок, що синові довелося в будинку тітки зовсім не солодко. Як вона могла так вчинити? Це що, жадібність, чи ненависть? Хто розсудить?
