Люди у селах живуть дружніше, ніж у місті. Адже у квартирі ти тільки спиш. Решту часу проводиш на роботі, в поїздках або ще десь. А в селі всі родичі перед очима. Йде постійне спілкування та взаємодопомога.
Мої найсвітліші роки минули в рідному селі. З мамою та сестрою. На жаль, ці часи залишилися лише у минулому.
Коли Риті виповнилося 23 роки, вона переїхала жити в місто, до свого хлопця. Я ж трималася до останнього, але й мені довелося переселитися до міської квартири за кілька років. В усьому винна відсутність нормальної інфраструктури та робочих перспектив. Якби не все це, присягаюся вам, жила б на господарстві і почувала себе чудово.
Тепер нам із Ритою вже давно за п’ятдесят. Я живу все там же, з чоловіком та сином. А вона, років десять тому, вирішила взагалі виїхати з країни, попитати щастя закордоном, на заробітках.
У її чоловіка справи йшли так собі, але дітей треба підіймати, тож інакше у них ніяк не виходило. Я пробувала її відмовити, але сама десь у душі розуміла що вона чинить так не від хорошого життя.
До речі про її чоловіка, мого зятя: більш нелюдиму людину вдень з вогнем не відшукаєш. За стільки років ми з ним бачилися лише кілька разів. І те, просто тому, що я була гостею на весіллі та ще якомусь спільному святі. Просто побачитись, як родич, він категорично не хотів. Як на мене, типове ставлення до звичайного міського жителя.
Коли Рита поїхала, перші кілька місяців вона постійно мені дзвонила. Їй було тяжко, сумно. Вона сумувала за рідними місцями, за сином, за чоловіком, зрештою. Але вони, як я зрозуміла, розмовляти особливо не хотіли чи не вміли. Тому всі свої переживання Рита виливала у наших бесідах.
На щастя, за півроку стало трохи легше. Сестра освоїлася, змогла бодай більш-менш нормально розмовляти з місцевими роботодавцями.
Потім у неї вже з’явилося багато справ і мені вона почала дзвонити все рідше. Я навіть кілька разів сама намагалася її набрати, але у сестри завжди було повно турбот, та ще й ці часові пояси…
Приїжджала вона дуже рідко. Щорічно і на тиждень-півтора. Весь цей час Рита проводила із сім’єю. Нас із чоловіком у гості не запрошували. І я не ображаюся, на її місці я теж хотіла б проводити час тільки з найріднішими.
Але настала і моя черга попросити допомоги. Справа в тому, що у нашої родини накопичилася непогана сума грошей, з якою треба було щось робити. Ось ми й вирішили купити синові квартиру.
Ось тільки на гарний варіант не ставало лише 5 тисяч доларів. Не такі вже й шалені цифри, звичайно. Але світила дуже вигідна пропозиція, упускати яку було ніяк не можна.
Я подзвонила Риті, розповіла їй ситуацію, сподіваючись, що вона виручить рідну сестру. Навіть сказала, віддам із відсотками. Аби вдалося придбати те житло.
Але вона мені твердо відмовила. Навіть не стала прикидатися, що сама грошей не має. Просто відповіла, що не хоче переводити наші стосунки на фінансові колії. А тому, на жаль, змушена відхилити моє прохання. Так ми квартиру синові й профукали.
Я тоді на неї дуже образилася. Навіть проплакала цілий вечір. Як улюблена сестра могла так зі мною вчинити? Адже не по справі, а з чистого принципу!
Очевидно, що спілкування наше якось згасло. Я навіть сказала б, припинилося повністю. Мені було неприємно розмовляти після всього цього, а в неї, напевно, і часу зайвого не було.
З того часу минуло 3 роки. Ми так само не спілкуємося з сестрою і я досі вважаю її неправою. Однак до мене потрапила нова інформація. Виявилося, що чоловік Рити гуляє від неї, поки дружина зарабляє в іншій країні.
Мені про це розповіла спільна подруга, але я не повірила їй. А як дізнатися напевно? Ну я вирішила якось пройтися біля їхнього будинку. Після роботи. Дай, гадаю, просто прогуляюся. Кому від цього буде гірше?
Ну і так, побачила його в обіймах з якоюсь жінкою. У руках вони несли торби з їжею і мило одне з одним розмовляли. Тепер він не здавався таким мовчазним. Почуття проявляються лише у комфортних умовах. Ось такий ось зять.
Ну от і маємо, що переді мною стоїть дилема. З одного боку, я терпіти не можу зради. І вважаю, що сестра повинна знати про пригоди її чоловіка.
Але я дуже вже на неї ображена. Її принципова зрада сильно нашкодила нашій родині. Окрім того, хто знає. Це все-таки її особисте життя. Можливо, так і має бути. І краще мені взагалі туди не лізти.
Не знаю як бути. Не буду ж я анонімки писати, як у школі. Та й куди їх відсилати? Я навіть із чоловіком не можу порадитися з цього приводу, бо це стосується моєї рідної сестри, а не якоїсь там знайомої.
Поки що живу, як і жила, звичайно. Але незабаром треба буде вирішити, хто я: хороша сестра, якій небайдужі сімейні узи. Або ж людина з твердими принципами та почуттям власної гідності. А поки що, маємо те, що маємо.
