Сестра вийшла із місць не дуже віддалених у вівторок, п’ятого числа. Віра нервувала, Єгор теж. Вони не обговорювали цю тему, говорили про що завгодно, тільки не про це. Обидва знали, що тепер їхнє життя зміниться.
– Борі говоритимемо?
– Він все одно нічого не зрозуміє.
– А що як він злякається?
– Ну … Ми ж з нею схожі. Не повинен. І потім, я читала, що діти визначають своїх за запахом.
Віра говорила, а сама думала: «хоч би вона не поверталася, хоч би вона не поверталася»…
Вони не були дружні у дитинстві. І взагалі, не були дружні. Велика різниця у віці, різні батьки, різні вдачі. Коли на світ з’явилася Яна, Вірі було вже вісім років.
Мама змушувала Віру сидіти із сестрою, а їй хотілося гуляти із подружками. Поводилася Яна огидно – плювалася, щипалася, обзивалася, а варто було Вірі навіть голос на неї підняти або, тим більше ляснути, як вона починала плакати та скаржитися мамі.
Звичайно, коли вони виросли, це все припинилося і якісь спільні теми були. Але все одно. Коли Віра пізнавала гіркоту першого кохання, Яна вчилася кататися на велосипеді.
Коли Віра виходила заміж, Яна готувалася до іспитів, а коли Віра розлучилася, Яна, навпаки, вийшла заміж за Єгора. Вийшла, була при надії й одразу після пол огів загриміла за ґрати.
Виявилося, вона крутила роман із начальником і підробляла йому якісь документи. А коли запахло смаженим, він її підставив і зник.
Від кого Яна народ ила дитину, вони не знали. Віра та Єгор ніколи це не обговорювали, хоча він, напевно, думав про це. Може, й питав у дружини. Віра не питала.
Яна приїхала вечірнім поїздом. Зустрічати її поїхав Єгор. Віра залишилася вдома з Борею, приготувала вечерю, хвилювалась. За вікном кружляли сніжинки, іскрилися у світлі вуличних ліхтарів.
– Скоро приїде мама, – сказала вона, тримаючи Борю на руках.
Він простягнув ручку і доторкнувся до прохолодного скла.
– Сніжинки, – засміялася Віра. – Сніжинки…
Яна з порога кинула до Борі, схопила його на руки. Заплакала. Боря злякався і теж заплакав. Віра забрала його і пішла в кімнату.
– Йому треба звикнути, – почула вона голос Єгора.
Перепрошує. Виправдовується. Їм усім треба буде звикнути.
Єгор сам зателефонував Вірі, та попросив допомогти із сином. Віра не мала дітей, але вона пам’ятала, як мама купала і годувала Яну, до того ж в інтернеті була купа відео.
Незрозуміло чому вона погодилася: сестру вона особливо не любила, а Єгор їй навіть не подобався. Мабуть, через хлопчика. Вірі просто стало його шкода.
Спочатку вони з Єгором відчували ніяковість: розмови не клеїлися, мовчання тисло, і Віра багато разів поривалася поїхати.
А потім він захворів. Віра варила йому бульйони, робила компреси, напувала чаєм. Коли він видужав, приніс їй тістечка.
Вони їли їх і сміялися – він забруднився кремом, просто, як Боря кашею, якою вони його почали підгодовувати. Напевно, тоді все й почалося.
– Дякую тобі, – гаряче говорила Яна увечері, коли Боря заснув, а Єгор пішов у душ. – Ти нам так допомогла!
Віра знала, що їй треба їхати, але вона не знала коли. І не знала, кого їй залишити складніше: Єгора чи хлопчика.
-Залишешся поки з нами? Я зовсім не знаю, як його доглядати. Навчиш?
-Добре.
Приховати радість було важко. Залишитися. Хоч би на тиждень. Може, вийде побути з Єгором наодинці.
Тієї ночі вона спала в дитячій, як на самому початку, коли сюди переїхала. Прислухалась у темряві до звуків, що лунали зі спальні.
Вранці, коли Єгор із посмішкою запитав, що їй зробити на сніданок – яєчню чи омлет, Віра відвернулася і не відповіла. Хотілося назвати його зрадником, хоч зраджував він Яну з нею, а не навпаки.
– Ну ти чого? – Прошепотів він, коли Яна пішла в душ.
– Нічого.
– Я не знаю, що робити далі.
– Я теж.
Заплакав Боря, і Віра пішла його годувати.
Це був дивний тиждень. Яна зображала з себе лагідну кішечку, нескінченно дякувала Вірі, до сина особливо цікавості не виявляла.
З кожним днем Віра все більше сердилась на сестру, її так і підмивало сказати їй правду. Але що ж тоді? Яна збере речі і піде? Чи здогадається, що тут їй не раді?
Боря не приймав Яну, постійно тягнувся до Віри.
– Чому він не розмовляє? – Запитала Яна.
– Хлопчики пізно починають говорити. Лікар каже, що все гаразд. Якщо за пів року не заговорить, треба показати неврологу. А поки що займатись. Пальчикова гімнастика, пісеньки, масаж.
– Як все складно.
Вірі це не здавалося складним. Серце розривалося, коли вона думала про те, що хлопчика доведеться покинути.
– Я не зможу без тебе, – шепотів їй Єгор у рідкісні хвилини, коли вони залишалися наодинці. – Не їдь!
– І як ти собі це уявляєш?
Віра чекала, що цей «гордіїв вузол» розв’яже він. А хто ще? Але Єгор мовчав. Віра плакала ночами в подушку та обіцяла собі, що завтра поїде. Але не їхала.
Усвідомлення того, що критичних днів не було надто давно, прийшло ввечері, коли вона лягла спати. Шкіра відразу покрилася холодним липким потом.
Вона встала і пішла у ванну, де у шафці лежали тести. Руки тремтіли. Вона навіть заплющила очі, поки чекала на результат.
Дві смужки. Віра схопилася за раковину, щоб не впасти. Дві смужки!
Коли вона йшла назад у дитячу, не змогла не зазирнути у прочинені двері спальні. Яна лежала на подушці – там, де зовсім недавно лежала вона сама.
Вона спала, а Єгор дбайливо прикрив її ковдрою, прибрав пасмо волосся з обличчя і робив це з таким трепетом, що серце наче стиснули в крижані лещата. Віра непомітно прослизнула повз і лягла спати. А вранці купила квиток на поїзд.
– Не їдь! – просила Яна. – Ми не впораємося без тебе!
Єгор мовчав і ховав очі. Боря нічого не розумів. Але коли вона йшла, він ніби відчув, бо так гірко заплакав, що Вірі ще потім довго снився цей плач.
Доки вона не почула новий плач, – плач її власного сина! Можливо, вона вчинила бридко стосовно сестри, але так склалися обставини. Важко встояти, коли весь час поряд.
Навряд це було кохання, скоріше звичка. Тепер у неї є син, – тільки її! У неї немає наміру влазити в родину сестри. Все буде так, як вирішить доля! Життя все розставить по місцях…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
