А почалося все так чудово… Достеменно пам’ятаю той день, коли я купила котедж. Осінь, у повітрі пахло прілим листям, я стояла на порозі, стискаючи в кишені пальто холодну зв’язку металу, і думала про бабусю Люду.
Завдяки їй я стала власницею заміського будинку. Отримавши у спадок двокімнатну квартиру в спальному районі, я її продала і тепер у нас є будинок за містом.
Ми з братом Ігорем завжди були дружні. Та що там дружні – не розлий вода! Трималися один за одного.
Було у нас дві бабусі. Перша – Марфа Степанівна, залишила свою квартиру Ігорю. Хороша квартира – майже у центрі. Нарешті він з родиною переїхав з однокімнатної, погасив іпотеку. Тоді всі раділи.
І ось настала моя черга. Бабуся Люда була тихою, привітною, любила книги та троянди. Вона заповіла свою квартиру мені.
На той час я вже була одружена, квартира у нас була хороша, велика, ось тільки мама жила з нами. Жили ми мирно, теща із зятем не сварилися, але я мріяла жити окремо. Тому спадщину свою продала і купила затишний будинок неподалік міста.
Мама із задоволенням поїхала жити на природу. Майже всі вихідні ми проводили там. Мама пекла пироги, а ми збиралися на веранді, пили чай і слухали, як тріщать у каміні поліна.
Здавалося, що так буде завжди. Брат із сім’єю теж приїжджав. Ігор часто казав:
– Молодець, Ірко, ось це ти мамі подарунок зробила! – В його очах була подяка.
Але ніщо не вічне. Пішла із життя і мама, – тихо, уві сні, ніби не хотіла нікому заважати. Через пів року повернулися ми до спорожнілої хати. Сіли за стіл, згадали. І тут я, щоб розрядити цю тишу, що давить, сказала:
– Мабуть, я продам цей будинок. Стежити за ним нема кому. Жити ми тут не можемо.
Ігор лише кивнув, стомлено уткнувшись у стіл. Я подумала, що він просто приголомшений горем. Яка я була наївна…
Наступного дня пролунав телефонний дзвінок – це був брат.
– Іро, поговорити треба, – почав він без передмов.
– Що трапилося, Ігорку. Я слухаю.
– Щодо будинку. Ми з Катею тут подумали, ти ж нам половину віддаси?
– Половину чого? – Я щиро не розуміла про що мова.
– Грошей від продажу котеджу. Мами немає, це ж її будинок був! Значить, спадок. По закону навпіл треба ділити!
У мене в очах потемніло. Я присіла на стілець, бо, навіть, не повірила своїм вухам.
– Ігорю, ти нормально себе почуваєш? – Запитала я. – Будинок мій! Я його на гроші від бабусиної квартири купила, ще й свої заощадження додала. Мама тут просто мешкала. Який спадок?
– А такий спадок! – Брат навіть голос підвищив. – Вона тут була зареєстрована! Фактично – це було її житло! Тож не вигадуй, половина – моя! Сестро, май совість, нам гроші потрібні!
– Я навіть обговорювати це не хочу! – Видихнула я і кинула слухавку.
Він одразу передзвонив. Я вимкнула звук. Світ перекинувся. Мій єдиний брат явно збожеволів.
А за годину зателефонувала Катя – дружина брата.
– Іро, люба, ну не кип’ятись. Ігор засмутився, він дуже важко переживає втрату мами. Розумієш, – вона зробила паузу, – все якось навалилося. Нам гроші потрібні, Стьопці вступати, квартиру йому справити… Ну, не скупися!
Я не стала кричати.
– Будинок мій, тож і гроші будуть мої! Не розраховуйте на них, – сказала я тихо, але дуже чітко і поклала слухавку.
Минуло пів року. Будинок я ще не продала. Рука не підіймається дати оголошення. А Ігор… Ми майже не спілкуємось. Тільки на свята отримую від нього СМС.
Нещодавно я зрозуміла, що цей будинок продавати не готова. Люблю приїжджати сюди, сидіти на веранді та дивитися на свій сад.
Я все ще чую в цих стінах луну маминого сміху… і голос брата, який колись казав мені:
– Сестричко моя кохана, я завжди буду поряд і завжди тобі допомагатиму.
І все ще сподіваюся, що ми помиримось, і в ці стіни повернеться щастя, яке так безнадійно, так безглуздо розсипалося на порох…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
