– Ти навіть уявити не можеш, які люди жадібні стали! – Нарікала Діана.
– Так, доню, – кивала Марина Миколаївна, – часи нині такі.
– Часи – не часи, а на мене знову штрафи повісили, – Діана зітхнула і наморщила чоло, – я начальнику сто разів говорила, що треба за нормами, а він все економив. А як перевірка, так мене крайньою зробив.
– То хай сам і розуміється, – Марина Миколаївна тяжко опустилася на табурет.
– Він премію виписав, – Діана махнула рукою, – тільки вона й третини штрафу не покриває. Ні, він, звісно, сказав, що потім ще підкине. Щось мені не віриться.
– А ти нагадай! – Марина Миколаївна намагалася віддихатися, тримаючись за серце.
– Я, як штрафи проплачу, нагадуй, не нагадуй. Ай! – Діана махнула рукою. – Пам’ять відбиває в мить. За кожну гривню вдавитись готовий.
– Доню, ти ж їхала в інше місто, щоб свою справу відчиняти, – пригадала Марина Миколаївна, – як так вийшло, що ти знову в найми пішла?
– Не дають, мамо, спокійно працювати, – Діана похитала головою, – перевірки, податки. Без хорошого капіталу на старті й потикатися не варто.
– Як я думала? Спочатку підроблю, накопичу. А тут цей діяч! Вважай, все на штрафи й піде. Знову треба починати збирати.
Марина Миколаївна рознервувалась через проблеми доньки, встала, прийняла ліки.
– Мамо, а ти взагалі як? – Нарешті Діана помітила не важливе здоров’я матері.
– Погано, доню, – Марина Миколаївна знову опустилася на табурет, – наступного тижня буду в лікарню лягати. Я думала планової госпіталізації дочекатися, але це лише за два місяці. А серце чекати не хоче.
– Ой, матусю! Звісно, треба лягати! – Діана стурбовано похитала головою. – Може тобі й зараз прилягти? Що ми з тобою на кухні сидимо, як не рідні?
– То я нагодувати тебе хотіла, – чинила опір Марина Миколаївна, – не часто ти вже додому приїжджаєш.
– Ой, гаразд, мамо, поїсти я й сама можу. Давай, приляж, а я з тобою посиджу! Поговоримо ще. А потім я сама приготую і ми поїмо.
Грати хорошу дочку в Діани виходило чудово. Тим більше для великої мети варто було й постаратися.
– Мамо, ти не подумай, що я на щось натякаю і в жодному разі не підганяю, – Діана виставила перед собою руки, – але ти не вічна, а в заповіті квартира ця на нас з Олеською відписана.
– Ну так, – промовила Марина Миколаївна, лежачи в ліжку, – дві в мене донечки, двом і залишу спадок по собі.
– Мамо, тут така річ, що Олеська одружена і, як сир у маслі. Ванька її хіба що не облизує! На роботу її не пускає, лахміттям завалює, курортами катає. А діти з’являться, то й тим золоті ложки засуне.
– А в мене якось через пень-колоду. Якби ти на мене квартирку відписала, я хоч би не думала, як мені житлом обростати. Та й гарантія якась буде, якщо мене знову притиснуть.
– Діано, так то воно так, та не справедливо це якось, – промовила Марина Миколаївна.
– Ні, ти логічно подумай: отримає Олеська пів квартири. А на яку матір вона їй треба, якщо в неї будинок – повна чаша та радості три вагони з причепом?
– Зайва морока. А з власної волі сестра мені всю квартиру не поступиться. Знаєш, що ми з нею все дитинство на ножах були.
– То ви ж помирилися, та й виросли. Хороші у вас стосунки.
Щоправда, судила Марина Миколаївна по сімейних святах, коли збирала доньок разом. А там із чесного спілкування були лише вітання. А посмішки, бесіди – це напускне. З боку Діани – точно.
– А що як, пригадає, – сказала Діана, – і відігратися вирішить?
– Ну, не знаю, – замислилась Марина Миколаївна.
– Мамо, ось якщо справедливо, то в неї все є, а я, як була на бобах, так горохом і перебиваюся.
– Добре, доню, – погодилася Марина Миколаївна, – з лікарні повернуся, тоді й сходимо до нотаріуса.
– Мамо, я зараз на три дні приїхала, а потім взагалі не зрозуміло, що з часом буде. Давай я завтра його додому запрошу?
– А так можна? – здивувалася Марина Миколаївна.
– За гроші зараз все можна, – посміхнулася Діана.
– Ну-у, — сказала Марина Миколаївна.
– Мамуль, давай так, – Діана підібралася, готуючись до фінального спічу, – завтра кличемо нотаріуса, потім я їду до себе, розбираюся з боргом.
– Пишу на відпустку та повертаюся. Це – тиждень максимум. Ти лягаєш у лікарню, а я до тебе щодня їздитиму. Поїсти привезти, речі в прання забрати. Добре?
– Добре, Діано! Добре.
– Ой, матусю, – мало не плакала Діана у слухавку, – не виходить у мене вирватися! Не дають мені відпустки! Я вже і так, і сяк! Хоч звільняйся, слово честі!
– Дівчинко моя, – слабким голосом говорила Марина Миколаївна, – ну що тут поробиш. А звільнятися не треба. Що ти? Тобі ж характеристику зіпсують.
– Мамочко, як ти там? Що лікарі кажуть?
– Не має значення, Діано, не добре. Та й вік, знову ж таки. Мені нові препарати призначили, але я від них, як у тумані. А лікар сказав, що неодмінно допоможе.
– Мамуль, а ти зателефонуй до Олесі, хай вона за тобою нагляне, поки я тут відпустку вибиватиму! Я ж, як тільки, так відразу і приїду!
– Подзвоню, доню, подзвоню, – прошепотіла Марина Миколаївна, – не хвилюйся. Ти там сама тільки дров не наламай. По-доброму з начальником домовляйся.
– Все одно, мамо, я хвилююся за тебе. Присягаюся, не відпустить, звільнюсь і все!
Не приїхала Діана. Ні відразу, ні за тиждень, ні за місяць. Ні навіть через пів року, коли хвороба здобула гору над Мариною Миколаївною.
А Олеся, варто мамі подзвонити, примчала відразу. І ось вона їздила до неї, чи не щодня. А в мамину квартиру заїхала всього кілька разів, щоб забрати змінні речі.
Але заплатити за турботу довелося надто велику ціну.
– Скільки це триватиме? – кричав Іван. – Мене вже дістали твої роз’їзди!
– Ваню, як ти не розумієш, це ж моя мама?! – плакала Олеся.
– І що? У нас медицина безплатна! Нехай про неї лікарі дбають!
– А труси з піжамою ти пропонуєш їй у раковині прати? – Олеся теж зривалася на крик.
– Вона що їх, щодня змінює? – Не думаючи вже кричав Іван.
– А ти наче раз на тиждень! – відповіла Олеся.
– Я тобі грошей дам, купи їй одразу цього барахла на місяць! І хай міняє, хоч заміняється!
– Ваня, та не в піжамах тільки справа, – уже без крику, але зі сльозами пояснювала Олеся, – її й нагодувати треба, і переодягнутися допомогти. Та й просто посидіти з нею. Ти розумієш? Просто побути з нею поряд!
– А я хочу, щоб моя дружина побула зі мною поряд! А що я бачу? Ти готуєш мамі, переш мамі, їдеш до мами, приїжджаєш від мами й одразу спати! Навіщо мені така родина?
– Ваню, ти кажеш так, ніби в тебе немає мами!
– Є мама! А ще тато! А ще два брати та сестра! І ось вони всі розуміють, що я зайнятий бізнесом. А чим зайнята твоя сестра?
– Вона теж зайнята бізнесом, а я навіть не працюю.
– Який у неї бізнес? Заспокойся! Їй завжди було на вас начхати! Теж мені сімейка! Одна хворіє, друга чортзна, чим займається! А моя власна дружина довкола однієї скаче, а другу захищає!
– Ваню, але ж чисто по-людськи я маю рацію! – захищалася Олеся від нападок чоловіка.
– Чисто по-людськи ти маєш бути поруч із чоловіком! Дбати про сім’ю! Стежити за порядком та робити затишним наш будинок! А не скакати по всьому місту туди-сюди!
– У нас у домі завжди лад! У нас завжди все прибрано та приготовано! Що тобі треба? – Олеся знову розплакалася.
– Мені треба, щоб моя дружина сиділа в моїй хаті, готувала мені борщі, прасувала мені сорочки та збиралася, зрештою, стати матір’ю моїх дітей!
– Ваня …
– А інакше мені нафіг не потрібна така дружина!
Важливе було сказано. Розлучення відбувалося на тлі хвороби матері, тому Олеся не переймалася своїми правами й залишилася ні з чим.
Думала переїхати у квартиру мами, але та була надто далеко від лікарні.
А в результаті Олеся влаштувалася санітаркою в цю лікарню, та оселилася у двокімнатній квартирі, де орендувала ліжко-місце.
Це й стало її будинком, доки Марина Миколаївна боролася за життя.
– Діано, я не можу у квартиру мами потрапити, – нарешті додзвонившись до сестри, сказала Олеся, стоячи під дверима.
– Ось і чудово, – задоволено промовила Діана.
– Що тут чудового? – не зрозуміла Олеся. – Мені жити нема де.
– До чоловіка йди! – кинула Діана.
– Він мене вигнав, а потім розлучився зі мною, залишивши без грошей та даху над головою!
– Чого це?
– Чого? Ти ще питаєш? А ти в курсі, що мама хворіла, що їй догляд потрібний був?
– Ну, в курсі, і що?
– А те, що Вані це дуже не подобалося.
– Мені б теж не сподобалося, – хмикнула Діана.
– Сестро, совість май! Чому у квартирі інші замки? Я маю право на половину і мені нема де жити!
– Ти маєш право піти лісом! Квартира моя!
– По закону, половина моя! – прокричала Олеся у слухавку.
– А за заповітом – ні! – Діана засміялася.
– Ось і що ти накажеш мені робити?
– Якщо Іван тебе виставив, знайди іншого багатого Буратіно! Ваньку захомутала, і ще когось захомутаєш! І вистачить мені дзвонити! Мені ще в спадщину вступати та квартиру продавати!
– Тварюка! – вирвалося в Олесі.
– І тобі бажаю не кашляти!
– Ніно, я просто не знаю, що робити, – казала Олеся сусідці по кімнаті.
Вони потоваришували за останні пару місяців, і саме Ніна допомагала з похороном Марини Миколаївни.
– Для початку не варто сумувати, – сказала вона, – мами не стало – це горе, а те, що сестра така, то з цим нічого не вдієш. А життя, як би це пафосно не звучало, продовжується.
– Господи, а що робити?
– Можна, звісно, продовжувати працювати санітаркою, а можна й курси закінчити.
– Які? – не зрозуміла Олеся.
– А які хочеш, – усміхнулася Ніна. – Я працюю офіціанткою, а навчаюсь на бухгалтера. Зрозуміло, що це не вежа, але касиром чи операціоністом працювати зможу. А там, дивишся, і за професією кудись засунуся. Ти що хочеш?
Олеся пішла на курси масажу.
– Я й так у лікарні працюю. Можна спробувати засунутись у фізкабінет. Або поєднувати.
– От і добре, – кивнула Ніна, – вивчись, досвіду наберись, а потім, – вона посміхнулася, – є в мене ідея!
… – А хто це був? – Запитала Ніна, падаючи в крісло навпроти Олесі.
– Сестричка моя незабутня. Грошей просила позичити, або на роботу до нас у салон адміністратором влаштуватися, – глузливо промовила Олеся.
Вони тоді з Ніною втиснулися до максимуму і відчинили спочатку кабінет масажу. А потім жили рвали, щоб розширитися.
І вісім довгих та важких років привели Олесю в крісло директора, а Ніну на посаду головного бухгалтера мережі масажних салонів.
– І що ти відповіла? – Запитала Ніна з інтересом.
Від Олесі можна було очікувати будь-чого, бо вона разом із бізнесом відбудувала собі залізний характер.
– Грошей не дала, а ось з приводу роботи, – Олеся стримувала сміх, – запропонувала попрацювати прибиральницею.
– Ой, і зла ти! – Ніна реготала на весь кабінет. – Прийшла зірка, щоб адміністратором клієнтам усміхатися, а ти їй ганчірку в руки та душові натирати! От вона обламалася!
– Я не зла, я справедлива, – засміявшись, сказала Олеся. – Не мені тобі нагадувати, як ми з тобою все це підіймали на голодний шлунок і з вітром у кишенях. Нехай і вона хоч раз у житті щось зробить сама! Як постелилася, недолуга…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
