– Ти серйозно? – Каріна витріщилася на співмешканця. – Тобто, ти купуєш двокімнатну квартиру і оформляєш її на себе, а я… що?
– Ти мені пропонуєш купити собі кімнатку в малосімейці?
Марко навіть не підняв погляду від екрана ноутбука.
Він повільно перегорнув сторінку з плануваннями, затримався у варіанті з панорамною лоджією і тільки тоді повернув голову до дружини.
– Карін, чому ти весь час усе перевертаєш? Чому одразу в малосімейці?
– На твої накопичення цілком можна взяти студію в будинку, що будується, де-небудь на околиці. Так, це не центр, але це буде твоє особисте житло!
Каріна нервово засміялася.
– Марку, ми живемо разом п’ять років. Ми п’ять років відкладали “на наше спільне майбутнє”. Я заощаджувала на всьому, я не поїхала з дівчатами до Туреччини, я носила одні й ті самі чобітки три осені!
– А тепер з’ясовується, що «наше» майбутнє – це твоя двокімнатна квартира, а моє – бетонна коробка за кільцевою дорогою, на яку мені ще й кредит доведеться брати?
– Стривай, – Марк нарешті зачинив ноутбук. – Давай міркувати по-дорослому.
– Мої гроші – це гроші, які я заробив. Твої – це ті, що залишилися в тебе. Це чесно. Кожен вкладає стільки, скільки має.
– У мене є на повноцінну квартиру. У тебе – на кімнату, чи маленьку студію. У чому проблема? Ми житимемо в моїй, а твою будемо здавати. Це додатковий дохід у сім’ю.
– А у нас що, сім’я є, Марку?
– Припини драматизувати! Ти моя дружина, хоч і не по закону, ніхто тебе виганяти не збирається. Після купівлі нерухомості зареєструємо наші стосунки. Просто юридично… так правильніше. Чи мало що в житті буває!
– Мало що… – вона повторила його слова. – Тобто, ти вже зараз плануєш мене виставляти за двері?
– Я прикидаю, як убезпечити свої вкладення, – відрізав він. – І тобі раджу зайнятися тим самим.
– Подивися варіанти. Якщо не вистачає – візьми невелику іпотеку, я допоможу… Порадою.
Каріна вдруге здивувалася. З ким вона п’ять років живе?
Коли вони познайомилися, Марк працював асистентом у рекламній агенції, а вона працювала дизайнером.
Вони разом наймали крихітну однушку з тарганами та краном, що протікає.
Тоді в них усе було спільне: одна пачка макаронів на двох, одна парасолька. Та й мрії у них донедавна були наче спільні.
А потім Марко пішов у гору – став спочатку керівником відділу, почав заробляти добрі гроші.
Вона теж працювала, але її зарплата у невеликому видавництві завжди була скромнішою. Натомість саме вона створювала той самий «тил», про який так люблять говорити у книгах.
Вона стежила, щоб удома завжди була гаряча їжа, щоб його сорочки були ідеально випрасувані.
Вона не спала ночами, коли він хворів, вона заради нього була готова на все. А він не оцінив.
Вранці за сніданком Марк поводився так, ніби тієї розмови не було.
– Слухай, я сьогодні після роботи поїду дивитися об’єкт на Набережній, – сказав він, намазуючи масло на тост. – Там чудовий забудовник.
– Хочеш зі мною? Чисто планування глянути.
– Навіщо? – тихо спитала Каріна. – Щоб я обрала, в якому кутку твоєї квартири мені буде зручніше почуватися ніким?
Марк зітхнув і відклав ножа.
– Карін, ну ти знову? Ми все обговорили. Це раціональний підхід, зараз усі так роблять. Ніхто не хоче залишитись ні з чим після десяти років шлюбу.
– І тому ти вирішив, що ні з чим маю залишитися саме я? Адже ти знаєш, скільки в мене на рахунку.
– Там двісті тисяч! Марку, на ці гроші в цьому місті не можна купити навіть пристойний гараж!
– Ну, візьмеш кредит. Я врешті-решт можу позичити тобі на перший внесок. Під невеликий відсоток, ясна річ, щоб у тебе була мотивація віддавати.
Каріна повільно поставила кухоль.
– Під відсоток? Майже чоловік дає майже дружині гроші на кімнату у малосімейці під відсоток?
– А що ж тут такого? – Марк щиро здивувався. – Гроші мають працювати. Якщо я просто дам їх тобі, вони перестануть приносити мені дохід. Каріна, це ж елементарна економіка!
– Знаєш, що мене бентежить? – Вона встала з-за столу. – Мене бентежить те, що п’ять років я вважала нас одним цілим. А з’ясувалося, що я тут, як прислуга!
– Не кажи дурниць, – кинув співмешканець, схоплюючись. – Увечері пізно буду. Подумай над моїми словами. Це твій шанс стати незалежною.
На роботі Каріна щосили намагалася тримати обличчя, але колега відразу помітила її стан.
– Каріно, на тобі обличчя немає. Сталося що? З Марком подряпалися?
Каріна коротко окреслила ситуацію. Вона чекала, що Юля жахнеться, але та лише знизала плечима.
– Слухай, ну він у чомусь має рацію. Мій колишній при розлученні відсудив у мене половину батьківської квартири, бо ми її «оновили» на спільні гроші.
– Тепер я вчена. Але… – Юля зам’ялася. – Марк, звичайно, загнув. Ви наче дітей хотіли?
– Хотіли, – гірко посміхнулася Каріна. – Тільки тепер я думаю: а за оренду дитячого ліжечка він мені теж виставить рахунок?
– Чи скаже, що памперси – це мої особисті витрати, бо дитина спільна?
– Ну, так, – простягла Юля. – Звучить жахливо. Ти що думаєш робити?
– Не знаю. Поки що просто не знаю.
Весь день Каріна прокручувала в голові їхнє життя. Згадувала, як Марк тішився першою великою премією, як вони відзначали її у недорогому кафе.
Він тоді сказав:
– Це наш спільний успіх, Каріно. Без тебе я не впорався б.
Брехав, виходить …
Коли вона повернулася додому, Марка ще не було.
Вона пройшла їхньою орендованою квартирою. Кожна дрібниця тут була куплена на її гроші, або обрана нею: плед на дивані, подушки з котами, штори, які вона підшивала вручну.
Якщо завтра вони з’їдуть, він забере свій дорогий комп’ютер та кавоварку. А вона? Вона забере плед та подушки.
Вона відкрила ноутбук і ввела у пошуку: «Купити кімнату. Бюджет – двісті тисяч». Результати були передбачуваними.
Дерев’яні будинки на околиці області, кімнати у гуртожитках із загальним душем на поверсі, частки у квартирах із маргінальними сусідами.
Співмешканець повернувся, коли вона переглядала варіанти. Сяяв він, як начищений чобіт.
– Каріно, ти не уявляєш, який там вигляд! Шістнадцятий поверх, все Дніпро, як на долоні.
– Я все вирішив: завтра їду вносити заставу. Там, до речі, поряд є старий фонд. Я подивився по карті, там продається кімната в колишньому гуртожитку.
– Десять метрів, натомість стелі високі. Якщо вкладеш свої двісті та візьмеш у борг у мене ще двісті, якраз вистачить.
– Ну що, поїдемо завтра дивитися твою майбутню нерухомість?
Каріна закрила сайт та повернулася до нього.
– Марку, а де я житиму, коли ти купиш свою двокімнатну?
– Ну, що за питання? Зі мною, звісно. Ми ж рахуй чоловік і дружина.
– А якщо ми посваримося? Якщо ти вирішиш, що я тобі набридла? Куди я піду? У цей десятиметровий гуртожиток?
– Ну… – Марк забарився, але швидко знайшовся. – Значить, у тебе буде стимул не сваритись зі мною. Ну хіба погано, га?
Каріна одразу зрозуміла, що це кінець.
– Зрозуміло. Дуже раціонально, Марку, ти міркуєш. Прямо по-дорослому.
– Знову ти за своє! — роздратовано махнув рукою. – Я намагаюся забезпечити нам стабільність.
– Ні, Марку. Ти забезпечуєш стабільність собі! А зі мною тобі поки що просто зручно.
Каріна розвернулася і пішла до спальні.
– Ти куди? – крикнув він услід. – Ми ще не обговорили твою кімнату!
– Я подумаю, Марку, – кинула вона. – Мені взагалі багато чого потрібно серйозно обміркувати.
Наступні кілька днів пройшли, як у тумані. Марк порався з документами, зідзвонювався з банками, обговорював страховку – він був абсолютно щасливий.
Здавалося, він навіть не помічав, що Каріна майже не розмовляє з ним. Навпаки, його все влаштовувало, дружина не сперечалася, не плакала і йому не заважала.
У суботу вранці Марк оголосив:
– Все, їдемо в офіс забудовника. Карін, ти зібралася? Я й ту кімнату домовився подивитися, рієлтор чекатиме опівдні.
Каріна вийшла в коридор вже повністю зібрана.
– Я нікуди не їду, Марку.
– У сенсі? – Він завмер з ключами в руці. – Ми ж домовились. Потрібно кувати залізо, поки гаряче.
– Я передумала купувати кімнату, – спокійно сказала вона. – І квартиру з тобою я теж більше не поділятиму. Навіть, як гість.
Марк спохмурнів.
– Я не зрозумів. Ти вирішила все-таки вкластися в мою? Ну, це правильне рішення, хоча з частками буде складніше возитися, але…
– Ні, Марку. Я не вкладатимуся у твою квартиру. І жити в ній я теж не буду.
Марк нервово засміявся.
– Каріно, це не смішно. Через якусь квартиру? Через те що я запропонував тобі стати власником житла? Ти з глузду з’їхала?
– Ні, Марку. Я саме прийшла до тями. Знаєш, я всі ці дні думала про твою фразу про «дисципліну стосунків». І зрозуміла, що ти маєш рацію.
– Відносини справді мають бути чесними. А чесність у твоєму розумінні – це коли одна людина має право на все, а інша – тільки на те, що їй милостиво дозволять.
– Та я ж для нас намагаюся! – Він зірвався на крик. – Я хочу, щоб у мене була база!
– У тебе, а не в нас! Ти за п’ять років так і не навчився говорити “ми”, коли справа стосується чогось важливого!
– Ти кажеш “я”, “мої гроші”, “моє майбутнє”. Мене в ньому немає! Знаєш, я подивилася ті кімнати, які ти мені пропонував… В одній із них навіть не було вікна.
– Ти справді вважаєш, що це те, чого я гідна після п’яти років життя з тобою?
Марк почервонів.
– Та до чого тут «гідна»? Треба на такі речі дивитись тверезо! Якщо в тебе немає грошей, ти не можеш купити щось пристойне!
– Можу, Марку. Я можу претендувати на повагу. І на чоловіка, який не накидатиме відсотки за допомогу власній жінці.
Вона взяла валізу, яка стояла за дверима – Марк тільки зараз її помітив.
– Ти що, ідеш? Куди? До матері?
– Ні. Я винайняла квартиру. Маленьку, на околиці, але цілком пристойну. На свою зарплату я цілком можу собі це дозволити. А свої двісті тисяч я витрачу на курси підвищення кваліфікації.
– Каріно, повернися! Це дурість! Ми ж можемо все переграти! – здивувався Марк.
Каріна відійшла на крок назад.
– Не треба. Сьогодні я ухвалила абсолютно раціональне рішення. Утримувати тебе в побуті мені не вигідно, я хочу розлучитися.
Вона вийшла на сходову клітку, Марк кинувся за нею.
– Ти пошкодуєш! – крикнув він їй у спину. – Ти залишишся ні з чим! У тебе нічого немає!
Каріна навіть не обернулася. Може, й пошкодую, а може й ні. Добре, що справжнє обличчя людини відкрилося саме зараз.
Страшно подумати, що було б, якби вона серйозно захворіла.
Власне житло Каріна придбала через чотири роки після розлучення з Марком. На той момент вона була вже два роки, як одружена. Вони з чоловіком купили затишну трикімнатну квартиру.
Причому, більшість вартості було виплачено з його заощаджень. Чоловік жодного разу не заїкнувся, що його внесок у спільну покупку більший, ніж у Каріни. Все, що нажили у шлюбі – все спільне. Тільки закон, і ніяких забобонів…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
