– Мамо, ну скільки можна? – з роздратуванням кинула Галина. – Іллі вже двадцять! Він дорослий і давно повинен жити самостійно. А ти носишся з ним, як із писаною торбою. Дивитися бридко!
– Бридко – не дивись, – відрізала Лідія Сергіївна. – Займайся своїм життям, а не нашим. Он у тебе Кирило підростає. Його й виховуй.
– А я й виховую!
– Погано виховуєш, – відрізала мати. – Зовсім хлопчисько від рук відбився!
– Нічого не відбився! – спалахнула Галина. – У нього просто вік перехідний! Можна подумати, що Ілля був божою кульбабою, коли був підлітком.
– Божою кульбабою не був, – Лідія Сергіївна примружилася, – але вчився добре, по будинку допомагав, не грубив ніколи. А Кирило тільки й вміє, що гроші канючити. А ось «дякую» сказати забуває.
– Ну то й що? Ти ж його бабуся!
– То не треба говорити «дякую»? Можна тільки користуватися? Хоча чому я дивуюсь… Він весь у тебе!
– Що ти хочеш цим сказати? – вигукнула Галина.
– А те, що я доброго слова від тебе ніколи не чула! Тільки вічні скарги та закиди.
– Мамо!
– Що “мамо”? Хіба я не маю рації? Ось і сина егоїстом виховуєш. Всі йому щось винні! Усі в чомусь винні. Він уже й до Іллі почав чіплятися.
– Мовляв, ти що, не бачиш, що мені новий ноутбук потрібний? Я його викрутаси терплю поки що, але бачить Бог: мій терпець скоро лусне.
– І що тоді? – В очах Галини знову блиснула неприкрита злість.
– Зніму його із забезпечення! Не дам більше й гривні! І Іллі скажу, щоб грошей не давав.
– Ой, налякала! – усміхнулася Галина. – Я думала, що ти щось страшніше придумаєш.
– Не збираюся я нічого вигадувати, – насупилась Лідія Сергіївна. – Він мій онук, я його люблю. Але зухвальства терпіти не стану. Поставлю на місце так, що дорогу до нас забуде.
– А як же твій Іллюша житиме без улюбленого племінника?
– Мій? – Лідія Сергіївна різко розвернулася і впритул подивилася на дочку.
– Ну… наш, – зам’ялася Галина. – Яка різниця? Він так до нього прив’язаний.
У кімнаті зависла тиша. Лідія Сергіївна насилу стримувала слова, які були готові зірватися з її губ.
Двері тихо рипнули, і в кімнату зайшов Ілля. Високий, худий, з трохи скуйовдженим волоссям.
Він стомлено подивився на матір та сестру:
– Знову? – спитав він, – ви колись припините лаятись?
– А ти не втручайся, – різко кинула Галина, – я не з тобою розмовляю!
– Не зі мною, з мамою. Зате яким тоном! І я маю повне право втрутитись. Хто її захистить?
– Право? – губи Галини скривилися в усмішці. – Та в тебе тільки одне право – сидіти в неї на шиї та вдавати, що все гаразд.
– Я сиджу у мами на шиї? – Ілля ступив ближче, його голос задзвенів від обурення. – Я працюю, по будинку допомагаю, не скандалю. А ось ти приходиш і щоразу влаштовуєш цирк!
– Мати просто не бачить, що ти перетворюєшся на утриманця! – Вибухнула Галина, – носить тебе на руках! Все тобі, все заради тебе!
– Галю! – різко обсмикнула її Лідія Сергіївна. – Припини. Ти не справедлива.
– Не справедлива? – Дочка підвела голову, в голосі задзвеніла гіркота. – Та я за все життя не отримала й половини того, що має він! Вся турбота, вся ласка – все йому! А що мені? Крихітки!
– Та до чого тут я взагалі? – тихо спитав Ілля, який навіть не підозрював про страждання сестри. – Ти сама у всьому винна: вічні закиди, образи надумані… Може, тому від тебе всі й кидаються?
– Ах ось як! – очі Галини блиснули. – Ти ще й винною мене зробив!
Ілля вже хотів продовжити, сказати у відповідь щось різке, але Лідія Сергіївна зробила крок до нього і твердо промовила:
– Не смій. Галя – твоя старша сестра. Ти маєш її поважати.
– Але ж вона сама нікого не поважає! – гаряче заперечив Ілля, – приходить, скандалить, ображає. Мені здається, мамо, що нашу Галю давно настав час поставити на місце. І Кирила теж. Востаннє, без дозволу, забрав у мене пристойну суму з портмоне.
В кімнаті зависла важка тиша. Слова Іллі пролунали, як грім серед ясного неба.
У Галини спалахнули щоки, очі блиснули. На обличчі позначилося щось більше, ніж просто образа чи злість. Це був безпорадний розпач, готовий на все.
Лідія Сергіївна вся стиснулася всередині: ще секунда і дочка зірветься, скаже те, чого в жодному разі не можна говорити. Тим більше зараз, в таку хвилину.
Але Галя вигукнула зовсім інше:
– Ти брешеш! Кирило не міг такого зробити! Він мій син, і він – не злодій!
– Галю… – тихо, але твердо озвалася Лідія Сергіївна, – я довіряю Іллі, у нього немає звички брехати. А ось до поведінки Кирила маю питання. Я цілком припускаю, що таке могло статися. Ти повинна з ним поговорити. Тільки дуже акуратно.
– Не смійте звинувачувати мого сина у крадіжці! – Галина задихалася від гніву.
– А ти не смій звинувачувати мого сина у брехні, – миттєво відрізала мати.
– Кого? – очі Галини спалахнули. – Твого сина?! Якого сина? – Вона вже не могла зупинитися, – ніякий він тобі не син!
Лідія Сергіївна завмерла…
– Не зрозумів, – здригнувся Ілля. У його голосі пролунав подив. – Мамо, що вона несе?!
– Вона каже правду, – ледь промовила зблідла мати, – я – не твоя мати.
На мить Ілля розгубився. Кожне слово Лідії Сергіївни набатом прогриміло в голові.
Галина, важко дихаючи, плюхнулася на диван. Вона не могла повірити тому, що почула.
Нарешті почула…
Ілля стояв, злегка погойдуючись, наче втратив опору. Його погляд кидався від матері до сестри. Хлопець намагався осмислити сказані ними слова.
Галина спочатку хотіла щось додати, але промовчала: слова буквально застрягли у горлі. Вона дивилася на Іллю, ледве стримуючи сльози.
Згадки прохолодною хвилею накрили її з головою. Вона була дуже молодою. Щойно закінчила школу. Закохалася без пам’яті.
Те, що опинилася в положенні, зрозуміла не одразу. А коли розібралася, що до чого, розв’язувати питання кардинально було вже пізно.
Кавалер, звісно, знизав плечима:
– Ти впевнена, що саме я маю до цього відношення?
Довелося зізнаватися батькам. Мати влаштувала скандал, кричала, плакала. Батько, тоді ще був живий, погрожував, що вижене її надвір, за те, що вона зганьбила сім’ю.
Але невдовзі шум затих. Батько з матір’ю змирилися. Підтримували доньку, як могли.
Галя стала мамою сина. Бабуся з дідусем в онуку душі не чули.
Раптом батька не стало. Жити стало важче. І тоді Галя поїхала на заробітки до столиці: мати погодилася доглядати онука.
Перший рік все було нормально: Галя відвідувала сина, привозила гроші. А потім… зникла.
У неї розпочався роман. Нове кохання, переїзд, поява другого сина – про якого Лідія Сергіївна та Ілля дуже довго нічого не знали.
Чоловік Галі теж не знав про існування Іллі. Через якийсь час він виставив Галю надвір разом з дитиною, і вона повернулася додому.
Іллі на той момент було вже десять, Кирилові – п’ять. Лідія Сергіївна вибачила доньці, але жити з нею та другим онуком відмовилася.
Бачила, що Галя не відчуває до Іллі жодних почуттів. Та й звідки їм узятись? Востаннє вони бачилися, коли Іллюші було два роки… Він давно звав Лідію Сергіївну мамою…
Вона запропонувала дочці не травмувати хлопчика. Стати його сестрою, яка приїхала здалеку.
Питання Іллі повернуло Галину до реальності.
– І хто ж моя мама? – спитав він тихо, обережно, наче боявся почути відповідь.
Галя здригнулася. Відчула, що не зможе сказати правду просто у вічі.
Її руки тремтіли, сльози текли, не перестаючи.
– І… Ілля… – ледь промовила вона, але закінчити фразу так і не змогла.
Лідія Сергіївна зрозуміла, що треба рятувати ситуацію.
Підтримати обох, урятувати сім’ю…
Зробивши крок до Іллі, вона обійняла його, і, тремтячи від напруги, сказала:
– Синку, ти тільки не хвилюйся. Розумієш… Твоя справжня мати – це Галя…
Ілля завмер, подивився на Галину. Вона сиділа на дивані, тихо схлипуючи. Йому чомусь стало гидко…
Кілька секунд він розмірковував.
– А ти, – він звернувся до Лідії Сергіївни, – значить – моя бабуся? Чи ви не родичі?
– Що ти таке кажеш, синку? – Підстрибнула Галина, – звичайно, ми родичі: мати й дочка. А Кирило – твій молодший братик…
Ілля посміхнувся:
– Щастя привалило…
І глянув на Галину з такою ненавистю, що вона відсахнулася.
– Гаразд, я все зрозумів, – сказав Ілля холодним металевим тоном, – мені треба побути на самоті.
І пішов…
Двері за ним тихо зачинилися, і квартира поринула в густу тишу.
Галя залишилася сидіти на дивані. Її заплакане обличчя зблідло, серце калатало так, що здавалося, вискочить із грудей.
– Що ж я наробила? – прошепотіла вона в нікуди, – знайшла сина, а тепер не розумію, що з цим робити… Він мене зненавидить…
– А Кирило? Як я йому поясню, що Ілля – його брат? Він же не зрозуміє. І не пробачить… Мамо, чому ти мене не зупинила?
Лідія Сергіївна стояла поряд. Вона чудово розуміла, що зараз дочка прощається із власними ілюзіями і їй дуже страшно. Закидати їй нестриманість немає сенсу. Вона так довго мріяла, щоб їхня спільна таємниця відкрилася.
Чим це може обернутися, Галя не думала.
Лідія Сергіївна присіла поряд з дочкою і тихо сказала:
– Нічого, Галочко, не хвилюйся, Ілля – добрий хлопчик. Він усе зрозуміє.
– Що тепер буде, мамо? – схлипнула Галя, – як ми житимемо? Ніколи собі не пробачу…
Іллі не було дві доби. Мати та дочка не знаходили собі місця. Він не відповідав на дзвінки й не дзвонив сам.
Зрештою, прийшов. І попросив пояснити, як так вийшло, що його виростила бабуся, а не мати.
Галина хотіла почати, але Ілля її зупинив:
– Помовч. Нехай мама розкаже.
Лідія розповіла, намагаючись усіляко виправдати вчинки Галини. Ілля вислухав, не ставлячи запитань.
Потім вони довго сиділи в тиші. Усі троє. І, нарешті, Ілля сказав. Твердо та впевнено:
– Я все зрозумів. Зараз ви обидві намагаєтесь придумати, як ми житимемо далі. Так ось. Нічого не зміниться.
– Моя мама залишиться моєю мамою, – він зробив крок до Лідії Сергіївни, – сестра – сестрою, – він перевів погляд на Галину, – а племінник – племінником.
Галина хотіла щось заперечити, але Ілля жорстко обірвав її:
– А ти, якщо не припиниш мучити мою маму, знай, що я чудово проживу і без сестри…
Ось така історія трапилася. Як ви вважаєте, слушне рішення ухвалив Ілля? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
