Ірина стояла посеред кімнати та милувалася результатом. Стіни були пофарбовані в спокійний бежевий, новий диван стояв біля стіни, штори висіли рівними складками. Три місяці ремонту нарешті скінчилися.
– Льоша, дивись яка краса, – покликала вона чоловіка.
Олексій зазирнув у кімнату і схвально кивнув.
– Тепер точно, як у журналі. Молодці ми!
Вони купили цю двокімнатну в іпотеку на околиці Києва пів року тому. До цього орендували крихітну однокімнатну в Гостомелі.
Власне житло здавалося дивом. Кожна кімната, кожен квадратний метр були вистраждані роками економії.
Увечері Ірина зателефонувала мамі у Львів.
– Мамо, привіт! У нас така новина. Ми нарешті ремонт закінчили!
– Ірино, як я рада за вас, – мама зраділа щиро. – Отже, тепер можна приїздити в гості?
– Ну звісно, мамо.
– Тоді ми з татом до вас на Новий рік приїдемо. Я вже квитки буду дивитися. Нині швидко розбирають.
Ірина завмерла. Вона уявляла, що мама приїде колись навесні чи влітку. Але ж на Новий рік? Вони з Олексієм мріяли зустріти перше свято у своїй квартирі вдвох. Затишно, спокійно, без метушні.
– Мамо, а може, ви пізніше? Ми ще тут не зовсім обжилися.
– Ірино, та що ти таке кажеш! Ми ж рідні люди. Що нам обживатися. Приїдемо, допоможемо вам. Я готуватиму, тато щось полагодить.
Відмовити батькам не повернувся язик. Ірина зітхнула.
– Гаразд, мамо. Приїжджайте.
– Ось і домовились. Я татові скажу, він зрадіє.
Коли дружина поклала слухавку, вона виглядала засмученою. Олексій спитав, що трапилося.
– Мої на Новий рік приїжджають, – сказала вона тихо. – На тиждень.
Чоловік знизав плечима.
– Ну, нічого страшного. Батьки ж. Посидимо разом.
За кілька днів Олексію зателефонувала сестра з Чернівців. Вони розмовляли рідко, стосунки були натягнуті ще з дитинства. Сестра завжди вважала, що братові дістається більше уваги від батьків.
– Льоша, як справи? – голос Світлани звучав несподівано дружньо.
– Нормально. Ось ремонт доробили у квартирі.
– Вітаю. Тепер ти справжній киянин.
– Так, можна і так сказати.
– Слухай, а ми давно хотіли в Київ на канікули поїхати. З Мишком та дітьми. Музеї подивитись, погуляти. Може, зупинимося у вас? На пару днів, з третього по п’яте січня.
Олексій розгубився. Сестра приїжджала до нього в гості востаннє десять років тому. І раптом таке бажання спілкуватись.
– Світлано, у нас тут теща з тестем будуть.
– Ну то й що? У тебе ж двокімнатна. Ми на дивані у вітальні. Дітям на підлозі постелимо. Нам головне гроші на готель не витрачати. Ти ж брат, не відмовиш?
Відмовити, означало б остаточно зіпсувати стосунки із сестрою. А він не хотів нових конфліктів.
– Гаразд, приїжджайте.
– Дякую, Льошо. Я куплю квитки.
Коли чоловік розповів дружині про розмову, Ірина схопилася за голову.
– Твоя сестра? Та сама, яка навіть на нашому весіллі не була?
– Вона сама.
– І ти погодився?
– А що мені було робити? Вона б образилася, потім батькам би скаржилася.
Дружина сіла на диван і затулила обличчя руками.
– Отже, нас буде шестеро у квартирі.
– Ну, не одночасно ж.
– Одночасно чи ні, яка різниця? Свято коту під хвіст!
Ще через пару днів Ірині надійшло повідомлення від тітки Люди з Вінниці. Дівчина відкрила телефон і прочитала:
– Ірочко, чула, у вас тепер квартира простора. Ми з Петром онукам ялинку у Києві обіцяли показати. Може, переночуємо у вас кілька ночей? Двадцять восьмого та двадцять дев’ятого грудня. Зекономимо небагато, бо готелі дорогі.
Ірина показала повідомлення чоловікові. Той прочитав і вилаявся.
– Це ж треба такими нахабними бути! Навіть не спитала, чи зручно нам.
– Вона літня. Як їй відмовиш?
– А нам що, зручно?
Дружина набрала відповідь:
– Тітко Людо, ми подумаємо.
Але тут же надійшло нове повідомлення:
– Дякую, дітки. Я вже купила квитки. Приїжджаємо увечері двадцять восьмого.
Олексій та Ірина сиділи на кухні та дивилися один на одного. Чоловік дістав календар, відкрив грудень та січень. Взяв кольорові маркери.
– Давай розберемося, хто і коли, – похмуро сказав він.
Червоним маркером він обвів період із тридцятого грудня до сьомого січня.
– Твої батьки.
Синім відзначив третє, четверте та п’яте січня.
– Моя сестра з сім’єю.
Зеленим зафарбував двадцять восьме та двадцять дев’яте грудня.
– Тітка Люда з чоловіком та онуками.
Вони глянули на календар. Майже весь новорічний період був зайнятий.
– Це катастрофа, – дружина потерла скроні. – Ми хотіли тихо, затишно. А виходить прохідний двір!
– І головне, ніхто не запитав, чи нам зручно.
– Вони ж рідні. Вони вважають, що якщо у нас тепер квартира, то ми зобов’язані всіх приймати.
Чоловік підвівся і налив собі води.
– Знаєш, що найсмішніше? Коли ми винаймали однокімнатну, ніхто не рвався до нас у гості. А тепер, коли у нас є своє житло, всі раптом згадали, що ми існуємо.
– Тому що економлять на готелях! – Ірина сказала це з гіркотою. – Усі знають, що в столиці дорого. Ось нас і використовують.
– Може, відмовимо всім?
– Як? Мої батьки вже квитки купили. Твоя сестра також. Тітка Люда взагалі поставила нас перед фактом.
– Треба було мовчати, що зробили ремонт, – промимрив Олексій.
– Пізно тепер.
Увечері зателефонувала мама Ірини.
– Ірочко, я з татом усе спланувала. Ми приїдемо тридцятого зранку. Привеземо продукти, одразу почнемо готувати. Стіл накриємо багатий. Запросіть друзів, якщо хочете.
– Мамо, ми хотіли зустріти свято скромно.
– Скромно? Та що ти кажеш. Це ж перший Новий рік у вашій квартирі. Слід відзначити, як слід.
– Мамо, у нас тут ще гості будуть.
– Які гості?
– Тітка Люда приїжджає двадцять восьмого. І Світлана з сім’єю третього.
– Світлана? Та, що на весілля не приїхала?
– Вона сама.
– Ну, ось бачиш, які ви популярні. Значить, у вас справжнє свято вийде.
Мама поклала слухавку задоволена. Ірина подивилася на чоловіка.
– Вона думає, що це чудово.
– Вона не спатиме на підлозі з чужими дітьми.
Наступні дні пара намагалася якось оптимізувати ситуацію. Чоловік запропонував зняти готель для тітки Люди, але жінка образилася. Сказала, що вони її виганяють.
Ірина спробувала перенести приїзд батьків на січень, але мама засмутилася. Запитала, невже дочка не хоче зустріти свято із сім’єю.
– Ми у пастці, – констатувала дружина. – Усі вже вирішили за нас.
Ірина відкрила календар на телефоні та почала рахувати. З двадцять восьмого грудня до сьомого січня у них буде то два, то чотири, то шість людей у квартирі. Доведеться готувати їжу, прати постільну білизну, розважати гостей, показувати Київ.
– Ми ж обоє працюємо до двадцять дев’ятого, – згадала вона раптом.
– І що?
– Значить, тітка Люда приїде двадцять восьмого, а ми на роботі. Їй треба буде передати ключі. Або вона чекатиме біля під’їзду.
– Ключі можемо залишити сусідці.
– А потім ми з роботи прийдемо, а в нас уже гості. Треба їм вечерю готувати.
– А тридцятого приїжджають твої. Отже, треба прибратися після тітки, перестелити постіль заново.
Вони переглянулись. Картина вимальовувалась гнітюча.
– Ми не святкуватимемо, а обслуговуватимемо їх усіх, – сказав чоловік.
– Саме так.
– Треба було не до Києва переїжджати, а на безлюдний острів.
– Пізно. Тепер усі знають, що у них є де зупинитися.
– Наступного року скажемо, що квартиру здаємо.
– Не повірять.
Дружина зітхнула.
– Це що, кожне свято тепер буде таким?
– Схоже на те.
Вони сиділи в тиші, усвідомлюючи, що їхня мрія про власне житло обернулася новою проблемою. Квартира, яка мала стати символом незалежності, перетворилася на магніт для родичів. Тепер усі знали, що у столиці є безплатне місце для ночівлі.
Але поки що календар на стіні ряснів кольоровими маркерами, Олексій та Ірина розуміли, що їх перший Новий рік у власній квартирі пройде в режимі цілодобової гостинності.
І єдине, що їм залишиться, це надія на восьме січня, коли всі роз’їдуться і можна буде нарешті видихнути.
Вони вирішили, що це їхнє перше та останнє зіпсоване свято! Якби відразу сказали “ні”, не було б цього головного болю!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
