Ще раз, і, сподіваюся, останній, пересварилася з мамою, братом і бабусею. А все через бабусину спадщину. Вони з мамою подумали та вирішили, що квартира та дача бабусі мають дістатись братові, адже він чоловік, продовжувач роду. А ось усі турботи про бабусю на себе маю взяти я. Мамі вже важкувато, а мені якраз – я ж молода жінка. А ось я відмовилася від такої честі

Ще раз, і, сподіваюся, останній, пересварилася з мамою, братом і бабусею. А все через бабусину спадщину. Вони з мамою подумали та вирішили, що квартира та дача бабусі мають дістатись братові, адже він чоловік, продовжувач роду. А ось усі турботи про бабусю на себе маю взяти я. Мамі вже важкувато, а мені якраз – я ж молода жінка. А ось я відмовилася від такої честі.

У нас у сім’ї завжди був “культ чоловічих штанів”. І бабуся, і мама жили в розлученні, з особистим життям не ладналося, тому навколо мого молодшого брата мало не навприсядки танцювали. Остання цукерка – Антону, найкращий шматочок – Антону, солодкі ягідки з дачі – ну, ви, думаю, зрозуміли.

А мені не щастило за всіма статтями. Я і старша, то ще й дівчинкою примудрилася народитися. Тому мені належало за братом і ліжко заправляти, класу до восьмого, і сніданком-обідом його годувати, бо “хлопчик не повинен сам собі готувати, коли вдома стільки жінок”. Готувати собі – це налити чай чи какао, нарізати бутерброди та погріти в мікрохвильовій печі тарілку супу. Велика проблема.

З таким підходом до виховання було зовсім не дивно, що Антон ставився до нас до всіх як до обслуги. За все своє життя я не пам’ятаю, щоб він хоч раз сам помив посуд, приготував собі хоч би яєчню або сам закинув речі у пралку.

– Чоловік не має займатися жіночими справами. Ось у нас із чоловіками зараз так погано через те, що всякі пустоголові виховують хлопчиків неправильно, змушуючи робити жіночу роботу. А потім дивуємось, чому вони намагаються обабитися.

Ох, як я злилася від таких міркувань та поведінки мами та бабусі. Скільки разів я страйкувала, особливо коли мені тяжко доводилося в дев’ятому та одинадцятому класі, коли треба було складати іспити. Мені готуватися треба, і так голова пухне, а мама з бабусею по черзі дзвонять.

– Ти вдома? Антона зустріла, нагодувала обідом? Чому ще у школі? Які підготовчі? Давай жваво додому, там дитина голодна сидить, а вона нісенітницею страждає!

Коли я була у дев’ятому класі, брат закінчував п’ятий. Вже впоратися з мікрохвильовою пічкою він явно міг. Враховуючи, що зростом він був приблизно з мене вже, то проблем із тим, щоб дістати із холодильника суп у нього теж не виникало. Але ні, я мала кидати заняття і бігти додому, щоб годувати голодного хлопчика. А потім ще й уроки із ним сидіти робити.

В одинадцятому класі була така сама ситуація, хоча брат вже підріс. Більш самостійним він від цього не став, дякувати мамі та бабусі. Як я примудрилася взагалі нормально скласти іспити, для мене загадка. Але мої успіхи нікого особливо не потішили.

– Та навіщо дівчинці освіта? Ти маєш прагнути побудувати міцну сім’ю, дітей ростити, чоловіка радувати, будинком займатися. Ось у матері є освіта і що в цьому хорошого? – підтискала губи бабуся.

Я ж не хотіла спочатку судомно шукати чоловіка, стрімголов тягти його до РАГСу, а потім журитися, бо він пішов до жінки, яка не так повернена на домашньому господарстві. Вступати хотіла на очне, але мені одразу заявили, що оплачувати моє навчання ніхто не буде. Нема чого, мовляв, зайві гроші витрачати.

Тоді я зібрала речі, і пішла з дому, залишивши маму та бабусю кружляти над коханим Антоном. Сама влаштувалася на роботу, згодом з’їхала від подруги до орендованої кімнати, а наступного року вступила на заочне. З мамою та бабусею зв’язувалася лише на свята. Самі вони мені не дзвонили, ніколи було.

До того ж на мене злилися. Через те, що я тепер не жила з ними, бабусі довелося піти з роботи, щоб годувати онука обідами та не залишати одного в будинку. Про моє існування згадали, коли Антону стукнуло вісімнадцять і замаячила армія. Від мене вимагалося багато грошей, щоби його відмазати.

У мене грошей не було, і шукати їх я не збиралася. Що шокувало маму і бабусю. Як це – не хотіла зробити щось на благо Антона? Посварилися ми тоді дуже і дуже сильно, мені навіть офіційно відмовили з’являтися у будинку. Хоча за минулі роки я там з’являлася разів зо три.

У результаті в армію брат не пішов, якось це питання вони владнали. А я на наступні років сім виявилася відрізаною від сім’ї. Не скажу, що це мене засмутило. Мені ніколи було сумувати з цього приводу.

Я закінчила університет, змінила роботу, взяла іпотеку, познайомилася і з’їхалася з хлопцем. Ми вже два роки живемо разом і подумуємо одружитися. Мої родички про моє життя нічого не знають. Але раптом днями пролунав несподіваний дзвінок.

Дзвонила мама, ніби й не було семи років мовчання, запросила в гості. Я відчувала, що їм від мене щось треба, але вирішила сходити. Цікаво ж. І я не помилилась.

Мене зустріли брат, який був сильно з зайвою вагою, бабуся і мама, які добряче постарілі за ці роки. Мені одразу було оголошено про велику радість – Антон одружується. Навіть заради пристойності запитали, як у мене справи. Було помітно, що моя відповідь їх не дуже цікавила, тому я відповіла загальними фразами.

– Тут таке діло, Антон одружується, йому кудись треба привести жінку. Тому бабуся залишає йому свою квартиру та дачу. Тож тобі треба забрати бабусю до себе, їй без нагляду жити вже важко.

Мені здалося, що прослухала половину розмови, бо зв’язку між залишенням спадщини братові та переїздом бабусі до мене я не побачила.
– А чого б не до тебе? – глянула я на маму.

Чому ця радість не дісталася Антону я навіть не стала питати – це очевидно.

– Взагалі-то я теж не молодію, мені вже важко!
– Добре. Нехай тоді опікується Антон. Йому спадщина – йому й доглядати.
– Він же чоловік! А якщо мені потрібно буде допомогти помитися? Ти що таке пропонуєш? – обурилася бабуся.

Я сказала, що у брата незабаром з’явиться дружина, яку можна залучити до цієї доброї справи. Вже за трикімнатну квартиру і капітальну дачу можна трохи й придушити гордість.

– Ну, ось ще! Тобі вона бабуся, а невістці хто?
– А невістці вона благодійниця, яка врятувала від іпотеки.

Що смішно – брат всю розмову сидів у телефоні, ніби розмова його взагалі не торкалася. Або він був впевнений, що все вже вирішено, а тепер просто узгоджують формальності.

Але я була проти того, щоби забирати бабусю до себе. І куди? У мене однокімнатна в іпотеці, де я живу з хлопцем. У мами двокімнатна, у брата три, а бабусю маю забрати я. Спадок повз мене, проте весь головний біль звалюється саме мене. Не коханому онукові, якого вона все життя опікувала, а мені, яка в дитинстві від неї ганчіркою по обличчю отримувала, якщо щось не так робила.

Мама з бабусею назвали мене дріб’язковою та меркантильною ****, якій начхати на сім’ю, і яка за копійку вдавиться. Та хай так і буде. Але погоджуватися на їхні дурні ідеї я не збираюся. Чи хочуть полегшити життя Антону по максимуму? Вперед, але не за мій рахунок.

You cannot copy content of this page