– Що?! – Ірина мало не впустила кухоль. – Зрада – не привід?! Ти… ти у своєму розумі?
– Більше, ніж, – Марина відповіла рівно, спокійно, ніби йшлося не про її шлюб.
– Він же тебе зрадив!
– Та кинь, – вона стомлено посміхнулася і розмішала ложечкою каву. – Ми один одного зрадили набагато раніше.
Ірина насупилась, нахилилася ближче:
– Ти зараз це кажеш… щоб виглядати сильною?
– Ні, – Марина підвела очі. У них не було ні злості, ні сліз – лише втома. – Просто мені набридло вдавати, що у нас була сім’я.
Повисла коротка пауза.
– Почекай, – Іра заговорила тихіше. Значить, ти вважаєш, що зрада – це нісенітниця?
– Звичайно, ні, – Марина махнула рукою, – але це… не найголовніше. Головне те, що було до. І те, що сталося після.
Вона відсунула кухоль, наче прибрала між ними зайву перешкоду:
– Хочеш, розповім? Тільки цур – не переривай.
– Говори, – Іра посунула стілець ближче, – я слухаю…
Марина зітхнула:
– Розумієш, – почала вона, – адже ми були звичайною сімейною парою. Познайомилися, одружилися, народ или дітей, іпотека, ремонти… Ось ця ось вся нескінченна гонитва і щоденна метушня.
– І раптом одного разу я зрозуміла, що ми ще живемо поруч, але вже давно – не разом.
Вона посміхнулася. Коротко, безрадісно.
– Андрій завжди та всім був незадоволений. Знаєш, бувають такі люди… Ніби нічого поганого не роблять, але від них все одно погано. І холодно. Навіть, якщо вони нічого не говорять, ти весь час почуваєшся винним. І їх не гідним…
Іра кивнула. Це було надто відоме.
– Він став затримуватись на роботі, іноді до ранку. – Марина ковзнула поглядом у вікно. – Я ні про що не питала. Справді. Я ж доросла.
– Розуміла, що якщо чоловік хоче щось приховати, то він приховає. Якщо захоче піти – піде. А якщо не йде, то, швидше за все, його все влаштовує.
– Його не мене. Я була одна. І почувала себе зайвою, давно набридлою.
Марина трохи зіщулилася, наче якийсь спогад кольнув її зсередини.
– А потім… – вона на мить замовкла. – Потім трапилася та поїздка. Ти маєш пам’ятати…
– Я пам’ятаю. Ти тоді казала, що задихаєшся у власній квартирі: у її ненависній тиші, у нескінченних докорах… Що тобі треба струснутись.
– Ось-ось! І я поїхала.
– Море, шум, сонце. Наче на іншу планету потрапила.
– І раптом зауважила, що знову посміхаюся. Так просто. Без приводу. Бо поряд виявилася людина, яка слухала, не тиснула. Не дорікала. Він був поряд, – простий, звичайний. Жодної романтики. І мені цього вистачило.
Іра спохмурніла:
– Але ж ти розуміла, що це… ну…
– Звісно, розуміла. – Марина не зніяковіла, – але в той момент я вперше за багато років відчула себе живою. Бажаною. Розумієш?
– І знаєш, що найжахливіше? Не зрада, ні. А те, що вдома ніхто навіть не помітив, що я повернулася зовсім іншою.
Вона постукала пальцями по столу, відбиваючи якийсь ритм.
– А потім Андрій знайшов наше листування. Випадково… ну як «випадково»? – Вона криво усміхнулася. – Він завжди вмів шукати те, що хотів знайти.
– І що було?
– Крики. Звинувачення. Валіза. Розставання. Повернення. Нові вигуки. Нові звинувачення. І найогидніше – фраза, яку я не забуду ніколи.
Марина передражнила сухим чоловічим голосом: «Я чоловік. Мені можна. А ти… Я дивитися на тебе не можу… І не зможу пробачити».
Ірина тихо видихнула:
– От гад!
– Ну, – Марина знизала плечима, – адже я теж не ангел. Коротше, обидва гарні: так змучили один одного, що у нас просто не лишилося сил жити разом. Тож зрада – це не причина, Ірочко. Це симптом. Остання крапля.
– І що потім? – помовчавши, спитала Ірина.
– А потім, через якийсь час, коли зрозумів, що знаходитись на одній території ми не можемо навіть формально, він сказав, що подасть на розлучення.
– Злякалася?
– Ні. Я навіть нічого не відчула. Дивилася на нього і розуміла, що це просто кінець розділу. Зрозумілий, логічний.
Діти, до речі, поставилися до всього з розумінням. Жодних істерик і метань.
– І ти його відпустила? Так просто?
– Звичайно. – Марина посміхнулася. Спокійно. – Який сенс тримати людину, яка вже пішла? Він же не з дому пішов, Іро. Він пішов із нас…
Ірина промовчала.
А Марина продовжувала:
– І знаєш, що найдивовижніше? Як він пішов, вдома стало так добре. Тихо… І легко. Наче хтось прибрав із плечей величезний рюкзак, який я тягала десять років, не знімаючи, – вона посміхнулася. – Ось тому я й говорю: зрада – не привід для розлучення.
– А що тоді привід? – Запитала Іра.
Марина подивилася їй просто у вічі.
– Коли живеш із людиною, а почуваєшся самотньою. Довго! Роками! Коли тебе нема у його світі. Коли тобі з ним вдома гірше, ніж одній. Ось це – привід!
Вона відкинулася на спинку стільця.
– А зрада – це просто крапка, яку інший ставить замість тебе.
Ірина різко подалася вперед:
– Марино! Ні, ну ти серйозно? – Вона навіть грюкнула рукою по столу, – я категорично з тобою не згодна! У мене повно знайомих, які пройшли через це.
– Хтось після зради розлучився, хтось, навпаки, пробачив… але ніхто з них, чуєш, ніхто, ніколи не виправдовував зраду! Це безглуздо, боляче і принизливо! Як ти можеш так казати?
Марина спокійно зустріла обурення подруги:
– Іро, я нікого і нічого не виправдовую. Я просто припинила брехати собі. І стверджую, що зрада – це не стусан у спину. Це остання сходинка, на яку люди підіймаються разом день за днем, годину за годиною. Разом. Розумієш?
Ірина завмерла, а Марина тихо додала:
– І знаєш… часто зраджує той, хто першим припинив сподіватися. Хто тяг, терпів, рятував – а потім зламався.
Тож не завжди зрадник – той, хто пішов набік. Іноді зрадник – той, хто поряд, але давно тебе покинув. Скажи про це своїм знайомим. Можливо, вони нарешті зрозуміють, що з ними сталося насправді…
А ви що скажете з цього приводу? Слушно міркує Марина? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
