Життя ніколи не балувало мене, бо я виросла в дитячому будинку. Я дуже рано втратила батьків, а родичам виявилася не потрібною.
Багато хорошого і поганого мені довелося перенести в його стінах, але коли я випустилася, доля нарешті посміхнулася мені.
Я отримала від держави квартиру і познайомилася з добрим, ввічливим Андрієм. Чоловік задаровував мене квітами та подарунками, а за пів року запропонував жити разом.
Але перед цим він наполягав, щоб я обов’язково познайомилася з його матір’ю.
З порога я зрозуміла, що свекрусі до душі не припала. Наталя Олегівна з байдужим виразом обличчя впустила нас у квартиру, та запросила до столу.
– Андрій сказав, що ти з дитячого будинку? – крізь зуби процідила вона.
– Так, – заялозила я на місці, бо вважала це за великий мінус у своїй біографії.
– Чому ти там опинилася? – Накладаючи собі в тарілку салат, запитала Наталія Олегівна. – Я знаю про твоїх батьків, але мені цікаво інше: чому ніхто з родичів не взяв тебе до себе? Мабуть, були на це якісь вагомі причини?
– Не знаю, ми не спілкуємось, – коротко відповіла я, бо мені не хотілося пережовувати цю тему.
– Зате в тебе начебто є квартира? – Відпивши зі склянки сік, зиркнула на мене майбутня свекруха.
– Є.
– Житимете там, наскільки я розумію? – байдуже запитала вона.
– Так.
– Хоч щось хороше від тебе, – зітхнула вона, і почала жувати салат. – Сподіваюся, мій син таки не зробить у своєму житті найбільшої помилки.
Свекруха не договорила, але я і так зрозуміла, що Наталія Олегівна натякає на шлюб зі мною. Проте, попри її небажання, через пів року Андрій таки став моїм чоловіком.
Після весілля я дізналася, що чекаю на двійнят, і тут відразу ж постало питання про те, що в однокімнатній квартирі чотирьом буде дуже тісно.
Ми подумали й прийняли рішення після появи дітей продати однокімнатну, взяти кредит, і купити двокімнатну.
Однак щасливий шлюб виявився недовгим. Через три роки після весілля Андрій повідомив мені, що йде від нас.
– Виявилось, що я ще не готовий до дітей, – повинився переді мною чоловік. – Мені потрібна воля.
Я не стала тримати чоловіка, і Андрій, зібравши речі, спокійно залишив квартиру.
Наступного дня до мене без дзвінка з’явилася свекруха. Вона без жодного привітання пройшла у квартиру і важко зітхнула.
– Як я була проти вашого весілля, так і вийшло, – глузливо промовила Наталія Олегівна. – Дострибалася?
– До чого тут я? Ваш син безвідповідальний, тож і пішов. Він ще не нагулявся, – обурившись у відповідь на звинувачення, відповіла я.
– Ну так, і відразу ж почав жити з іншою, – єхидно засміялася свекруха. – Просто мій син тебе ніколи не любив, це були звичайні гормони, та протест проти моєї думки.
Слова Наталії Олегівни стали потрясінням для мене. Я ніяк не очікувала, що Андрій може так підло зі мною вчинити.
Набагато болючіше було почути, що він пішов до іншої, ніж якби він просто пішов від мене.
– Як ділитимете майно? – узялася в боки Наталія Олегівна. – Чи ти зовсім забула про цей нюанс?
– Без вас якось розберемося, – гаркнула я, бо ніяк не могла прийти до тями від новини про те, що Андрій живе з іншою жінкою.
– Я просто нагадати прийшла, – процідила свекруха і попрямувала до вхідних дверей.
– Внучок побачити не хочете? – крикнула я їй у слід, проте за її мовчанням зрозуміла, що мати чоловіка не збиралася витрачати свій час на дітей.
Щойно стукнули вхідні двері, я зателефонувала чоловікові. Ділити нам було що. Крім двокімнатної квартири, у нашій спільній власності була дуже дорога машина.
Саме на ній і поїхав до своєї нової пасії Андрій. Чоловік дуже довго не брав слухавку, тож мені вдалося додзвонитися до нього лише з п’ятого разу.
Не привітавшись, я суворо поцікавилася у нього щодо квартири:
– Ти збирався претендувати на мою квартиру?
– Ну як би так, вона ж спільна, – байдуже відповів Андрій.
– Я думала, ти хоч згадаєш, що в тебе є діти… Машину теж ділитимемо, – поспішила нагадати я.
– Я пам’ятаю, тому хотів забрати машину, замість своєї частки у квартирі, – запропонував чоловік.
– Добре, – погодилася я на пропозицію Андрія. – Виходить, ти пішов до іншої?
– Мама розповіла? – Відповів питанням на запитання чоловік. – Не хотів, щоб ти знала про це. Ну якщо знаєш, то так.
– Вітаю! Щастя тобі! – на одному подиху випалила я, і поклала слухавку.
Проте розслабитись мені не вдалося. Через тиждень до мене знову наскочила свекруха.
– Ти тут жируєш, а мій син має на вулиці жити! – Наталя Олегівна з порога спустила на мене всіх собак. – Ти ніби з дитячого будинку, а яка хитра виявилася! Це вас там такому вчать?
– Про що ви? – Я схрестила руки на грудях, готуючись відбити нападки свекрухи.
– Про те, що ти квартиру забрала! Обдурила мого сина! Як дурня, довкола пальця обвела! – гнівно промовила вона.
– Совісті ні грама нема. Одумайся, доки не пізно, потім тобі все це вилізе боком. Не дивуйся, що діти хворітимуть. Це все розплата!
– Закрийте свій рот і не смійте жодного слова говорити на адресу моїх дочок! – Я стала повільно насуватися на свекруху.
– Ваш син забрав машину, ціна якої відповідає вартості його частки у квартирі, а від частки відмовився!
– До того ж поспішаю вам нагадати, що в її покупку він ні гривні не вклав, тому не вам говорити про совість!
– Двокімнатна коштує дорожче, ніж ця машина! – Підвищивши голос, розлючено закричала жінка.
– Нас четверо, тож ваш син ще й у виграші залишився! – розлютилася я. – Ось – Бог, а он – поріг!
– Ти мене не виганяй! Коли треба, тоді й піду, – проскреготала крізь зуби Наталя Олегівна. – Що йому ця машина? У машині жити не будеш! Дурнею не майся, а віддавай половину квартири, або гроші за неї!
– Губу закотіть! – Я вказала свекрусі на двері. – Більше не приходьте сюди!
– Тебе не спитала, – пирхнула вона, і кулею вискочила за двері.
Заспокоївшись, я зателефонувала чоловікові з вимогою, щоб він якнайшвидше відмовився від своєї частки.
– До чого поспіх? Я ж обіцяв…
– У мене сьогодні була твоя мати. Не передаватиму все те, що вона тут несла, але скажу, що Наталя Олегівна впевнена, що я тебе обдурила і хочу заволодіти квартирою. Машину вона взагалі не бере до уваги, – поділилася я з Андрієм.
Щоб я не нервувала, чоловік за п’ять днів написав відмову від своєї частки на користь дочок.
Після цього Наталя Олегівна ще раз поткнулася до мене з розбиранням, але цього разу їй ніхто не відчинив двері. Таких “родичів” я вирішила тримати, якомога далі!
Головне, що в нас із доньками є квартира, планую подати на аліменти, а все інше буде обов’язково, але трохи згодом! Не таке пережила, а з цією дрібницею, якось впораюся! Я маю рацію?
