Що краще: прийняти його спроби до примирення, або відпустити і дати можливість самому побудувати своє особисте життя

Ситуація у мене, звичайно, не найстрашніша, не гірша, ніж буває в деяких. Я три роки тому вийшла заміж за людину, якій у той момент це точно було не треба. Я на той момент була вагітна першою дитиною. А ще була свято впевнена в тому, що дитина однозначно має народитись у шлюбі і ніяк інакше.

Ми жили разом, народився ще один малюк. Але весь час періодично на мене були нападки з боку його родичів. Основні їх претензії зводилися до одного – показати мені на «моє місце» у сенсі того, що я ніхто і звати мене ніяк.

Чоловік нічого з цим жодного разу так і не зробив. Щобільше, періодично він дозволяв собі тижневі загули, а одного разу прийшов додому під ранок і почав кричати на мене, бити посуд. Минав час, усе заспокоювалося, продовжували жити звичайним життям — стосунки, діти, побут. А потім знову повторювалося.

Нещодавно у нього з’явилася звичка йти вдень або рано ввечері, і повертатися з різними виправданнями не раніше трьох годин ночі. Я спіймала його на брехні. Було прикро.

Поруч із цими подіями розлучаються його двоюрідний брат зі своєю дружиною. І вона починає йому дзвонити. Я їй сказала, щоб вона йому не телефонувала, у відповідь на що отримала лайку.

Відразу для тих, хто захоче мені сказати, що мені слід замислитись і пошукати причини у собі. Так, я не ідеальна. Так, фігура після народження дитини залишає бажати кращого. Так, я настільки втомилася від такого ставлення, що пробачати вже не хочеться. Так, я не завжди встигаю щось зробити вдома.

Хлопці, не треба мені ще раз говорити про те, що я погана. Сповідь не про це. Загалом, я втомилася від цієї ситуації, і запропонувала йому розлучення і пожити цивільним шлюбом. Йому це не сподобалося, і він сказав, що краще вже жити окремо після розлучення.

Старша дитина вже дещо розуміє і питає: «Мам, а ми іншого тата знайдемо?». Я йому звісно кажу, що ні, іншого тата ми шукати не будемо.

Наразі я прийшла до висновку, що наш шлюб – це моторошна помилка, що краще розлучитися і відпустити чоловіка. Але мені дуже тяжко. Чоловік приходить, приносить дітям всякі смаколики, необхідні зараз продукти. А на мене дивиться і питає: «Як далі будемо жити?».

І ось я не знаю, що краще — прийняти його спроби до примирення, або відпустити і дати можливість самому побудувати своє особисте життя, знайти те, яке влаштовуватиме і його, і його родичів.