– Я тобі ось що хотів запропонувати… Давай так: ти будинок на мене відпишеш, а я тебе додивлюся. Все чесно, Вєрунь! – Видав сусід

Толік заявився з новою лопатою, коли Віра сама копала картоплю на дальній грядці. Спина вже не гнулась, але вона з завзятістю осла продовжувала орати.

А сусід стояв біля хвіртки і шкодував її вголос.

– Вірочко, ну куди ж ти одна, голубонько, – заспівав він, перекидаючи лопату з руки в руку. – Хіба це справа, тендітній жінці самій землю перевертати. Дай-но, підсоблю.

Віра не стала відмовлятися. Сам пропонує, чому б не скористатися? Грядку сусід докопав, картоплю у відра зібрав, відра до сараю доволік. Віра дивилася на його міцну спину і думала, що і на її вулиці нарешті перекинулася вантажівка із пряниками.

Вісім років вона жила на околиці села одна, і ніхто їй через огорожу доброго слова не сказав. А тут – на тобі.

Чоловіка свого Петра вона втратила давно. Вранці він пив чай ​​і бурчав на прогноз погоди, а на обід його відвезли на швидкій. І все, більше додому він не повернувся.

Дітей бог їм не дав. Була сестра у Дніпрі, та й та залишилася одна з болячками, їздити одній до одної їм було важко – ні грошей, ні здоров’я на подібні поїздки не було.

Ось і вийшло, що весь світ Віри звузився до розмірів її ділянки.

Толя оселився поряд років зо три тому. Купив хатинку за безцінь у спадкоємців, поставив новий паркан зі свого боку, завів курей.

Чоловік як би господарський і рукастий, тільки Віра спочатку його цуралася. А тепер думала, що дарма. Треба було, мабуть, раніше почати приймати його залицяння.

З того дня Толя і внадився до неї ходити. Треба сказати, вигода в цьому особисто для Віри була пряма: сусід то полицю на кухні приладнає, то дров наколе і ґанок підіпре, щоб не хитався.

І все примовляв:

– Ти, Віро, не думай ні про що. Я не заради користі якоїсь… По-людськи, по-сусідськи допомагаю. Одна ти, душа в мене болить за тебе.

Сусід пив у неї чай тричі на день, з’їдав по пів банки варення за раз і ніс з собою то одне, то інше. Почалося з дрібниці: сусід прихопив цвяхи та банку оліфи. Віра тоді нічого не сказала. А потім Толік почав нахабніти.

***

Наприкінці вересня він сам завів серйозну розмову.

– Віро, я ось що подумав… Роки йдуть, ми не молодшаємо. Станеться з тобою щось, не приведи господи, кому будинок відійде? Державі?

– Розтягнуть, розкрадуть його, чужі люди заїдуть. А я поряд завжди з тобою буду, ходитиму, як за рідною! Ось тобі хрест, Вірочко!

– Я тобі ось що хотів запропонувати… Давай так: ти будинок на мене відпишеш, а я тебе додивлюся. Все чесно, Вєрунь!

Вірі раптом стало гірко.

– Я подумаю, Толю, – сказала вона.

– А чого думати? – Він накрив її руку своєю. – Пропозиція відмінна! Ти думай, думай, звісно. Тільки час не тягни. А то мало…

Он воно що… А вона теж гарна – розвісила вуха, повірила у власну привабливість, дурепа…

* * *

За кілька місяців Анатолій узяв її під крило ґрунтовно. Возив в поліклініку своєю іржавою «Нивою», сидів з нею в черзі, ганяв з рецептами в аптеку.

Віра віддавала йому гроші за ліки та підкидала на бензин, а він не відмовлявся. Причому, решту ніколи не повертав. Вона якось спитала, а сусід образився до глибини душі.

– Віро, навіщо ти так зі мною? Я до тебе з усією душею, я за тобою, як за дитиною малою, а ти… Дрібницю  рахуєш! Некрасиво це, не по-людськи.

До листопада Толя почав у хаті господарювати. Дійшло до того, що він відкривав буфет без дозволу і брав усе, що погано лежить.

Мед із її вуликів він тепер возив на ринок у центр сам. І грошей із продажу вона майже не бачила. Сусід відвозив повні банки, а привозив назад тонку пачку грошей і казав, що нині мед погано беруть.

Віра лише кивала. Вона зроду не торгувалася і в цінах плуталася.

А по суботах до нього почала навідуватися рідня. Племінник на великій машині прикотив, невістка в дорогій шубі.

Вони ходили її двором по-господарськи, заглядали в сарай, мацали колоди на кутах, обговорювали, що тут можна знести, а що залишити. Віра стояла на ґанку в халаті, смикала в руці хустку і не розуміла, що відбувається.

Якось невістка сусіда, не помітивши господиню в сінях, сказала чоловікові напівголосно:

– Міцний будинок, Толя не прогадав. Лише чекати нам скільки доведеться? Коли вона копита відкине?

Віра завмерла біля притолоки. Про неї кажуть, чи що? Пів ночі вона переконувала себе, що їй просто почулося. Не можуть бути люди… такими підлими.

А за тиждень Анатолій привіз із міста нотаріуса. Віра розписалася, де наказали.

Рука тремтіла, бо Анатолій стояв за спиною і дихав їй у потилицю.

– Ну ось і молодець, – сказав він, коли нотаріус поїхав. – Ось, заповіт у нас уже є. Тепер спи спокійно. Я слів на вітер не кидаю.

Спала вона тієї ночі погано.

* * *

А була на їхній вулиці ще Світлана. Жила через два будинки, працювала перукарем у салоні біля мосту, а у вихідні стригла вдома всю округу за дешево.

А старих і зовсім задарма. Віра її знала, але близько вони не сходилися, – Світлана здавалася їй зарозумілою  якоюсь. Не те, що Толя.

У грудні у Віри потік дах над сінями. Потекло по стіні, шпалери здулися міхуром. Анатолій, до якого вона кинулася насамперед, скривився:

– Ой, Віро, дах – це дорого. Тут тисяч двадцять за матеріал викласти доведеться. Давай до весни, га?

І навесні дах не міняли – не знайшлося у Толіка зайвих грошей.

***

Світлана зайшла до Віри випадково. Поверталася вона зі зміни, побачила Віру на ґанку з тазом у руках. Зайшла, подивилась і нічого не сказала.

А на другий день привела свого дорослого сина з рулоном руберойду та шматком профлиста, що залишилися у них від гаража.

Хлопець за пів дня залатав дірку, Світлана тримала сходи і подавала цвяхи. Грошей за допомогу не взяли. Ні гривні.

– Та гаразд вам, тітко Віро, – махнула вона рукою, коли Віра сунула їй м’яті сотні. – Профлист все одно валявся без потреби. Не вигадуйте. Та не візьму я!

– Свєточко, ну як же, – розгубилася Віра. – Дарма  хіба ж можна? Не зручно.

– Зручно, ще і як, – сказала Світлана. – Все, приберіть!

І пішла, не обертаючись. Віра дивилася їй услід і нічого не розуміла. У неї в голові не вкладалося: цей, лагідний, що медом годує, – бере та бере. А ця, сувора, що й доброго слова не скаже, – дала і пішла.

Де тут правда?

* * *

Перелом стався на Водохреща, у мороз. Толік зранку поїхав у місто, наказавши Вірі будинок стерегти і нікого не пускати.

А в неї розболілася голова, і вона пішла шукати пігулки, які сусід завжди кудись перекладав. Полізла на верхню полицю, торкнулася жерстяної коробки. Потім узяла її навіщось, потрясла. І відчинила.

Віра сіла на табуретку з порожньою коробкою. У ній Петро, ​​чоловік покійний, тримав наручний годинник, вона його берегла, як єдину пам’ять. Там же зберігалася  обручка свекрухи. Нічого немає.

Згадалося, як два тижні тому Анатолій сказав:

– Дай годинник. Ой, та його у ремонт здати треба, стоїть.

Гаразд, з годинником зрозуміло. А де каблучка золота? Свекрушина? Її вона чіпати не дозволяла.

Того ж вечора, щоб не збожеволіти в чотирьох стінах, Віра накинула пальто старого крою і пішла до Світлани. Та її впустила, посадила за стіл, налила чаю гарячого. І Віра все їй виклала.

Світлана слухала, підперши щоку рукою. Потім встала, покопалась у сумці і поклала перед Вірою складений вчетверо аркуш.

– Тітко Віро. Я вам давно хотіла показати та боялася. Думала, скажете, що намовляю на людину. Я мед на ринку беру вже бог знає скільки років, в ряду усіх знаю. Ваш Анатолій трилітрову банку по дев’ятсот гривень продає. А вам скільки дає?

Віра роззявила рота. Виходило, що від кожної банки їй діставалася добре, якщо чверть. Решта осідало в його бездонних кишенях.

– І годинник ваш, – додала Світлана. – Висить у Миколи у комісійному магазині на Садовій. Я його бачила минулого тижня. Думала, обізналася. На шкіряному ремінці, циферблат жовтий? Пам’ятаю, такий у дядька Петра бачила.

Ось тепер у Віри затремтіли руки.

– Ось що мені тепер робити, Світлано? Господи, що ж я наробила… Я ж дім на нього відписала.

Світлана помовчала.

– Відписали – назад повернете. Дарчу оформляли?

– Начебто заповіт…

– Заповіт, тітко Віро, хоч щомісяця міняти можна. Він вам про це, мабуть, і не розповідав?

Він їй взагалі багато чого не казав.

* * *

Вранці Віра зібралася, як на свято. Дістала з шафи найкращу блузку, пов’язала чисту хустку, взяла із собою паспорт.

Світлана довезла її до нотаріуса, чекати зголосилася в коридорі, а всередину Віра пішла сама. І сама продиктувала нову волю: дім із усім добром відписати Світлані, сусідці. І крапка.

Нотаріус, та сама, що приїжджала додому, нічого не сказала. Та хай би спробувала заперечити!

– А старий заповіт? – Запитала Віра.

– Не дійсний. Ви ж новий написали.

Віра вийшла в коридор, сіла поряд зі Світланою на лаву і раптом засміялася. Світлана перелякалася.

– Тьотю Віро, ви чого?

– Нічого, Свєточко. Нарешті я прозріла. Світ бачу…

А головне вона приберегла на вечір.

Анатолій повернувся з міста до сутінків, задоволений, із паличкою дешевої ковбаси «до чаю». Ввалився по-господарськи, скинув куртку, сів, де завжди сидів.

– Толю, – почала Віра. – А де годинник Петра?

Він на мить затнувся:

– У майстра ж, Віро. Я ж казав! Ти що, забула? Там усе під заміну, от і порпається довго.

– У Кольки у комісійці він, на Садовій! Чотириста гривень просить за годинник мого чоловіка. Я дізнавалася!

Анатолій звів брови.

– Хто ж тобі наплів? Світлана твоя? Та вона ж заздрісна, їй мій хліб спокою не дає. Ти, Віро, чужим людям не вір, ти мені вір. Я ж тобі, як рідний!

– Рідний, – повторила Віра і дістала з кишені копію заповіту. – Ось що, Толю. Дім я нині переписала. На Світлану. Вранці була у нотаріуса, все, як годиться. Так що доглядати тобі більше нікого і нічого. Іди, доглядай своїх курей!

Він читав папір довго. А потім схопився, і його справжнє мурло полізло назовні.

– Ах ти ж… – він задихнувся. – Та я на тебе два роки горбатився! Ґанок лагодив, картоплю копав! А ти чужій бабі все віддала? Та хто вона тобі?

– А ти мені хто? Ти мені годинник  Петра поверни. І каблучку моєї свекрухи. До п’ятниці поверни, будь ласка. А не повернеш – я і без жодного суду людям розповім, всій вулиці, як ти самотніх оббираєш. Тобі ж тут ще жити.

Анатолій згріб зі столу ковбасу та вискочив у сіни.

* * *

Годинник він приніс. І каблучку повернув у понеділок. Мовчки сунув згорток Вірі через поріг і пішов, не підводячи голови.

Вулиця біля старої водокачки маленька, слухом повниться швидко, а жити з тавром оббирали навіть такому пройдисвіту не хотілося.

Погана слава липуча. До весни він свій будиночок з курями продав і з’їхав кудись на інший бік Дніпра, подалі від знайомих облич.

Казали, там його теж швидко розкусили.

А Віра дожила ту зиму та ще багато зим. Дах їй по теплу перекрили вже, як слід, усім миром – син Світлани із товаришами. Мед вона почала возити на ринок сама, а Світлана в останню суботу місяця підстригала її біля віконця і розповідала міські новини.

І грошей, як і раніше, не брала…

Ось така життєва розповідь до вашого прочитання! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!