У нашому селі, знаєте, всі одне в одного на очах. Чи радість, чи горе – все спільне. А коли сварка якась, то гримить на все село, як літня гроза.
Отак і лунали тихі баталії між Вірою та Шурою, – двома сусідками, що через дорогу жили. А колись же кращими подругами були, не розлий вода. Жили душа в душу, діти разом росли, чоловіки дружили.
А потім … потім не стало спочатку в однієї чоловіка, через рік в іншої. І ніби чорна кішка між ними пробігла. Слово за слово, образа за образу. Чи то в горі хтось не те сказав, чи не так подивився…
Ніхто вже й не пам’ятав, з чого почалося, а ворожнеча пустила коріння глибоко, як старий лопух біля паркану. Десять років не розмовляли. Зустрічаються біля крамниці – відвернуться, ніби й немає один одного. Порожнє місце.
Я дивилася на них, і серце кров’ю обливалося. Дві самотні душі, дві вдови, а вперлися рогом, мов молоді. Скільки разів я намагалася їх напоумити.
– Віра, – кажу, – життя коротке. Що ділите?
А вона тільки губи підтисне, і в очах сталь.
– Не твоє це діло, Семенівно. У мене своє життя, у неї – своє.
І до Шури підходила. Та тільки рукою махне, мовляв, відчепися. А вночі, я знала, обидві в подушку плачуть. Самотність – вона страшніша за бідність.
І ось одного разу, пізно восени, дзвонить мені з міста Людочка, донька Віри. Голос у слухавці тремтить, зривається.
– Валентино Семенівно, мамі погано! Третій день лежить, не встає. Я приїхати не можу, діти затемпературили. Подивіться, благаю!
Серце у мене в п’яти пішло. Я свою фельдшерську валізку під пахву – і бігом через вулицю. Заходжу до будинку Віри, а там тиша така, що вуха закладає.
Начебто і чисто, і фіранки накрохмалені, а незатишно, холодно. Віра лежить на ліжку, бліда, як полотно, і дивиться в стелю невидимими очима.
Тиск поміряла – низький, температура невелика. А головне – в очах туга потойбічна. Ні жити, ні дихати не хоче людина.
– Віро, ти хоч що-небудь їла?
– Не хочу, Семенівно, не лізе шмат у горло.
Я їй укол зробила, пігулок залишила. Звеліла курячий бульйон зварити. А сама вийшла на ґанок, стою, зітхаю.
– І тут бачу – біля хвіртки стоїть старий алюмінієвий бідон. Такий, знаєте, ще радянський, із вм’ятиною на боці. Я здивувалася.
– Людочка казала, що просила сусідку тітку Марію провідати, але в тієї корова давно на м’ясо пішла. Хто це молоко приніс?
Зазирнула під кришку, а там – молоко. Свіже, парне, пахне луговими травами та літом. Поставила я бідон на стіл.
– Віро, – говорю, – ось, молочка тобі принесли. Хоч склянку випий, сили з’являться.
Вона кинула очима вбік бідону.
– Це вона? Шурка?
– Не знаю, Віро, не бачила.
– Не буду я її молоко пити! Ще отрути якоїсь підсипала! Вилий собакам!
– Ох, горе гірке. Ну яка отрута, про що ти кажеш, людино? – Я сперечатися не стала. Мовчки перелила молоко у банку, поставила в сіни.
Вранці приходжу знову. Дивлюся – а біля хвіртки знову той же бідон стоїть. Повний. І вчорашнє молоко в банці не почате.
І так день у день. Щоранку, ні світло, ні зоря, біля Віриної хвіртки з’являвся бідон. Хтось тихенько ставив його і йшов, не чекаючи ні подяки, ні докору.
Віра спочатку злилася, лаялася, а потім… потім мовчала. Дивилася на цю банку з молоком, що я їй на стіл ставила, і думала про щось своє.
Лежить, як свічка обпливла. Я вже й не знала, що робити. І ось якось увечері сиджу біля її ліжка, тримаю її суху, гарячу руку і говорю тихенько:
– Віро, це не просто молоко. Це життя тобі приносять. Щодня. Адже людина вкладає душу, коли корівку свою доїть, коли тобі несе через дорогу. Невже твоя гордість сильніша за життя? Випий, люба. Заради доньки, заради онуків.
Вона довго мовчала. А потім по щоці у неї скотилася скупа сльоза. Одна. І прошепотіла одними губами:
– Налий …
Я налила їй пів склянки. Вона пила маленькими жадібними ковтками, ніби боялася розплескати. І того вечора вона вперше заснула спокійно, без стогону.
З того дня справа пішла на лад. Вранці вона вже сама чекала, коли я принесу молоко з ґанку. Пила його, і рум’янець почав проступати на щоках, голос зміцнів. А бідон все з’являвся і з’являвся біля хвіртки, як вірний вартовий.
Якось я йшла повз Шурину хату. Дивлюся, вона у дворі сіно вилами ворушить. Я зайшла, ніби тиск поміряти. Посадила її на лаву, манжету вдягла, а сама дивлюся на її руки.
Пальці натруджені, а на кісточках – свіжі подряпини.
– Як ти, Шуро? – Запитую.
– Та як … живу помаленьку, – відповідає, а сама очей не підіймає. І я бачу, як тремтять у неї вії.
Я нічого не сказала. Навіщо слова, коли й так усе зрозуміло?
За тиждень Віра вже стала на ноги. Ходить по хаті, потихеньку прибирається. А молоко так само щоранку чекає її біля хвіртки.
І ось одного дня я заходжу до неї, а в хаті пахне так, що голова паморочиться. Пироги. З капустою. На столі, на вишитому рушнику, гіркою лежать рум’яні, пишні.
Віра стоїть біля печі, у чистому фартуху, і посміхається до мене. Вперше за багато років я побачила її посмішку.
– Пригощайся, Семенівно.
Вона взяла найбільшу тарілку, наклала на неї пирогів з верхом, накрила чистою ганчіркою. Взяла тарілку в обидві руки й, нічого не кажучи, пішла до дверей.
Я дивилася у вікно, затамувавши подих.
Вона повільно, невпевненою ходою перейшла дорогу. Підійшла до хвіртки Шури, яка завжди була наглухо зачинена, постояла мить, ніби збираючись з останнім духом, і легенько штовхнула її. Хвіртка зі скрипом, ніби зітхнувши, піддалася.
Ці кілька кроків подвір’ям до ґанку, мабуть, були для неї найважчими в житті. Кожен крок віддавався гулко, і здавалося, все село слухає цю тишу.
Піднялася на три дощаті сходинки, постояла мить, ніби збираючись із духом, і тихенько постукала. Не кулаком, як раніше в хату до подруги влітала, а кінчиками пальців, несміливо.
Двері відчинилися. На порозі з’явилася Шура. Вона побачила Віру з тарілкою в руках і завмерла. Вони стояли та дивилися одна на одну через ці десять років мовчання та образ.
Я не чула, що вони говорили. Та й чи були там слова? Я бачила тільки, як Шура повільно простягла руки та взяла тарілку. А потім … потім вона зробила крок убік, пропускаючи Віру в будинок. І двері за ними тихенько зачинилися.
Увечері, коли вже стемніло, я бачила у Шуриному вікні два силуети. Вони сиділи за столом одна навпроти одної, пили чай. І розмовляли. Мабуть, уперше за десять років.
З того часу вони знову стали подругами. Не такими, як у молодості, ні. Життя та горе залишили свої мітки.
Але тепер вони сиділи на призьбі разом, згадували минуле, ділилися насінням для городу і просто мовчали поряд. А той старий алюмінієвий бідон так і стояв біля Віри на ґанку, як пам’ятник тихому пробаченню.
Що між ними сталося, так в селі ніхто й не дізнався, мабуть, таємниця дуже потаємна була.
От і скажіть мені, дорогі мої, що в житті важливіше – гордість, що каменем на серці лежить, чи простий бідон парного молока, вчасно поставлений до порога? Як вважаєте, чи можна мовчанням сказати більше, ніж словами?
Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
