Не встигла Аліса вступити в училище, як мама заявила про продаж квартири. Квартира була Марії Антонівни ще до появи Аліси. Хотіла Аліса вчитися в інституті, але балів забракло, вирішила, що вивчитися пізніше.
– Мамо, а я де житиму?
– Ти зареєстрована у моєї матері в селі, тобі гуртожиток повинні дати. І… – мати зробила невелику паузу.
– Знайди собі роботу, тобі вісімнадцять, а я працювала з п’ятнадцяти. Утримувати тебе не зможу, я їду, хочу змінити атмосферу і пожити для себе.
– Але…
– Не треба жодних слів. Так, я мати, але ти доросла. Більше я тобі нічого не винна. І на гроші від квартири не претендуй, вона цілком моя!
– Може тобі бабка спадщину залишить, у неї звичайно є ще брат твого покійного батька, але тобі належить доля.
– А як же…
– Не перебивай! Що я казала? А про бабусю. Якщо потурбуєшся, то все можеш на свою користь обернути. У тебе два тижні. У вересні квартиру продам, покупці вже є.
– Але ж ти сама казала, що вони не хочуть спілкуватися. А тепер мені їхати до тієї бабусі – привіт, я ваша онучка? Чому бабуся мене не знайшла, не приїхала. Я її навіть не пам’ятаю!
– Ти не можеш її пам’ятати, три роки тобі було, коли батька не стало. Після цього ми не спілкувалися. Вони мене ненавидять, вважають, що я винна у всьому.
– Досить про це. Можеш і не їздити, частка після відходу бабки й так тобі належить. Знайдуть. Адресу бабки я тобі напишу. Заяви там свої права.
Аліса не знала, що сказати, і що ще спитати. Вона була розгублена, у вісімнадцять років залишитись буквально на вулиці.
Бабуся по лінії матері живе у селі у старому будинку разом із молодшою дочкою та трьома онуками. Обидві добряче заглядають у пляшку. Хоч Аліса там і зареєстрована, але туди не поїде.
Батька вона знала лише з фотографії, а його родичів ніколи не бачила, вірніше, просто цього не пам’ятає. Їхати та зізнаватись у своїй спорідненості? Якось все безглуздо.
Залишилася без грошей і приїхала шукати допомоги? І навіщо? Якщо вони не намагалися з нею спілкуватися, значить вона їм просто не потрібна.
А може, вони теж гультяї? Аліса не вірила, що все відбувається саме з нею. Найближча людина її покинула.
– Що мовчиш? Мені лише тридцять вісім, а я нічого не бачила! Влаштовуй своє життя, а в мене нічого не проси. Я продаю квартиру та їду. Грошей дам зовсім небагато, працювати тобі час.
– А як же твоя робота?
– Запитань не став, а збирай речі. І зваж, сюди вже не повернешся. Бери все.
Одягу в Аліси багато не було, мати не особливо балувала її. Валіза та спортивна сумка. Місця у гуртожитку не дали, все було зайнято іногородніми.
Йти на навчання з речами? Але ж до першого вересня ще два дні, квартиру вже продано, мати поїхала, а Аліса сидить біля під’їзду.
– Алісо? А ти чого тут із речами? Мати начебто поїхала, ти хіба не з нею? Я думала ви через твоє навчання переїжджаєте. – Запитала жінка з сусіднього під’їзду. – Ой, я щось сказала? Ти плачеш?
– Вона мене залишила, а в училищі гуртожитку мені не дали. Жити нема де. Речі навіть нема де залишити. Оголошення шукала, але телефон сів.
– Ходімо до мене, зарядиш телефон, а заразом я тобі допоможу. Голодна, мабуть.
– Ні.
– Не бреши, я давно тебе помітила, з ранку сидиш. Можеш нічого про матір не розповідати. Я зрозуміла. Будь-яке у житті буває.
– Моя знайома давно хоче здати кімнату, але боїться, що погані мешканці трапляться. Шумні, або обдурять.
– У тебе є гроші? Вона трохи й просить, тільки ти мене не підведи. Я звичайно тебе знаю давно, але ти вже постарайся.
– Дякую, я не підведу.
– Так, рано ще дякувати. Зараз я подзвоню їй.
Бабусі було сімдесят три роки, Ірина Вікторівна. Алісі вона виділила маленьку кімнату з трьох, і попросила не шуміти, до десятої вечора бути вдома.
– За світло сама платитимеш, мені не багато і треба, а в тебе навчання, заняття, всі ваші інтернети. Хоч усю ніч сиди, але тихо. За собою прибирай. Полиця в холодильнику, полиця в шафі. Живи.
– Я ще працюватиму.
– Добре, пустощів менше. Молодець.
Так вони й розпочали спільне життя. Аліса втомлювалася. Навчання, робота, потім пів ночі заняття, і так по колу. Спала тільки в один вихідний, в другий працювала. Втягнулась. Бабуля її підгодовувала.
– Їж суп, котлету бери на хліб, на одних макаронах ноги простягнеш. Пахне смачно, а користі немає. Вигадають же.
– Дякую, у вас так смачно. А чай у вас із чим?
– Чай з травами різними, спеціально купую, а ще шипшина та горобина. Корисно.
– Смачно, дякую.
– Ти б пошкодувала себе. Невже так можна заганяти себе.
– Все добре. Ще рік навчання і буде легше. Дякую вам, що мене терпите. А зараз у мене просто немає виходу. Треба вам платити, їсти, пити, одягатися.
– Мати твоя рідкісна стерва, пробач Господи. І ти мене вибач. Не оголошувалась?
– Дзвонить двічі на рік із різних номерів. Чотири рази дзвонила, як поїхала. Я звикла без неї. Це спершу страшно було.
– Мені також страшно було, коли мій син пішов із життя. А потім і чоловік не витримав. Одна лишилася. Боялася всього, особливо шахраїв.
– А з тобою зовсім не страшно. Внуків у мене нема, зовсім одна. Днями приходили з якоїсь опіки, обіцяли допомагати. А я їм сказала, що квартира не моя, а онуки. Одразу пішли. Ти не образишся?
– Ні.
– А де твої бабусі? Є?
– Десь є. Одна не просихає, а другу ніколи не бачила. Важко все. Рідня начебто і є, але її немає.
– Ти знайшла б другу, може вона чекає тебе?
– Я думала, але страшно.
– У страху очі великі. Не спробуєш, не впізнаєш. Давай розв’яжемо це питання. Ти їдеш до неї, а мені платити за цей місяць не треба. Мені вистачає, а тобі треба. І не бійся! Я на тебе чекатиму.
Поїздка до родичів не дала нічого. Бабуся її не прийняла, а брат покійного батька взагалі виставив її з дому. Жили вони всі разом, – багато народу.
Аліса подивилася на велику родину: бабуся, дядько, його дружина, троє дітей, усі дорослі та всі в одному будинку. Усі проти Аліси.
Вона так і поїхала, бо більше нічого не лишалося. Ця сторінка закрита назавжди. Вона навіть не плакала.
Не знала і знати більше не буде. Була надія спілкування, більше її немає. Спадщина? Не треба. Вона про неї нічого не сказала.
Аліса приїхала раніше, ніж збиралася. Ірина Вікторівна зраділа.
– Добре, що ти приїхала. Нині знову приходили ці. Вони дізналися, що в мене немає онуки. А тебе назвали аферисткою. Рятувати треба квартиру. Вони пішли готувати документи. Сказали, всі дані у них є, все самі заповнять.
– Що? Ви підписали документи?
– Ні, ні, ще ні.
– Так, це добре. Нічого не підписуйте, нікому не відчиняйте. Я незабаром повернуся.
Аліса кинула сумку у передпокої та вийшла.
Ірина Вікторівна та дві жінки сиділи на кухні. На столі стояв торт, цукерки, печиво. Бабусі пояснювали вигоду від підписання документів. Квартира залишиться їй, але продати та відібрати вже ніхто не зможе.
– Підписуйте, ми вам усе прочитали.
– Так, підписуйте. Ви не одна. Треба всіх захистити. Ми поспішаємо, через п’ять хвилин ми вже маємо бути в іншому місці.
– Ну от і добре, молодець, бабусю. Тут, тут, і ще тут.
– От і добре! Не встигли! Угода завершена, а вас затримано. – З кімнати вийшов співробітник поліції, а за ним ще кілька людей.
– Так, Ірино Вікторівно, ви тільки-но мало не підписали договір дарування ось на цю пані. Це шахрайство!
Жінок забрали. Після цього випадку Ірина Вікторівна зареєструвала Алісу у своїй квартирі, а потім оформила договір дарування на неї. Звичайно, вона має право жити у квартирі, але шахраї тепер не страшні.
Матері про квартиру Аліса нічого не сказала. Нехай живе собі. У неї своє життя, у матері своє.
Отак в житті буває, – найрідніша людина зрадила, а зовсім чужа бабуся стала рідною…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
