– Що означає на пенсію? Ти у своєму розумі, Іро? Працювати ще треба, а ти вдома зібралася засісти? Хто тебе утримуватиме? – Моя пенсія й утримуватиме мене, – спокійно відповіла вона

– Я звільняюся, Степане. Все, з наступного місяця я офіційно виходжу на заслужену пенсію.

Степан повільно відклав потертий пульт від телевізора, насупився і подивився на дружину з погордою.

– Що означає на пенсію? Ти у своєму розумі, Іро? Працювати ще треба, а ти вдома зібралася засісти? Хто тебе утримуватиме?

– Моя пенсія й утримуватиме мене, – спокійно відповіла вона. – До того ж у мене є невеликі заощадження. Я відпрацювала у дитячому садку майже сорок років. Я маю повне право просто відпочити.

– Відпочити? Смішно слухати. Від чого ти там утомилася, скажи мені на милість? Від того, що з дітьми на горщиках сиділа та пісні співала?

– Це я все життя на заводі спину гнув, важкі деталі тягав, ледве до пенсії дожив! Ось я справді втомився. А ти все життя в теплі, затишку, під дахом. Відпрацювала пів дня і додому.

– Пів дня? Ти хоч раз пробував провести день із малюками? Коли кожен кричить, плаче, коли треба за кожним устежити, нагодувати, одягти на прогулянку?

– А відповідальність яка? Я за кожну дитину відповідала перед батьками! Надвечір голова розколюється так, що вити хочеться. Це найважча моральна та фізична праця!

– Не вигадуй, – відмахнувся він, знову дивлячись на екран телевізора. – Робота, як робота. Сиди в теплі, чай пий та за дітьми придивляйся. А зараз ти просто вередуєш.

– Могла б спокійно і пенсію отримувати, і надалі працювати. Багато жінок так роблять, і нічого, не переломилися. Подвійний прибуток у будинок би йшов.

– А чому ж ти тоді так не робиш? – Ірина склала руки на грудях, пильно дивлячись на чоловіка, на його великий живіт і байдуже обличчя. – Щойно тобі виповнилося шістдесят, ти того ж дня звільнився!

– Сказав, що більше ні хвилини не працюватимеш. Чому тобі можна відпочивати, а мені ні? Я що, не людина? Я теж хочу пожити для себе хоч трохи. Скільки можна працювати на зношування?

– Я чоловік, я своє відорав! – відрізав Степан, підвищуючи голос. – Моя праця цінувалася більше!

– А ти тепер будеш цілими днями вдома мелькати? Я тільки спокій знайшов, тишу, а тут ти будеш постійно перед очима ходити, пилососити, бурчати, порядку вимагати.

– Мені це навіщо? Я сам хотів побути на пенсії, спокійно пожити в тиші!

– Тобто я тобі заважатиму? – Ірина не вірила своїм вухам. – У власній квартирі я тобі заважатиму?

– Заважатимеш, – буркнув Степан, відвертаючись. – Вдома має бути один господар удень. Я звик відпочивати без свідків.

– А з тобою тут життя не буде. Відразу почнеш завдання давати: то прибий, то принеси, то город цей твій безглуздий.

– Та я не збираюся тебе чіпати, Степане! У мене і без тебе справ повно. Вдома прибратися без поспіху, онуків іноді забрати зі школи, допомогти доньці, на дачу з’їздити.

– Я ж не сказала, що просто лежатиму і в стелю плюватиму.

– Саме так! Почнеться ця метушня, – невдоволено пробурчав він. – Внуки тут кричати будуть, ти зі своєю розсадою всі підвіконня займеш. Сиділа б на своїй роботі та не вигадувала дурниць.

Ірина не витримала, швидко накинула пальто та вибігла надвір. Щоб заспокоїтись, вона набрала номер доньки Ольги.

– Оленько, привіт, – тихо сказала Ірина. – Ти не зайнята? Можна до тебе забігти на годинку?

– Привіт, мамо! Звичайно, заходь, ми якраз чай збираємося пити. А що сталося? Голос у тебе якийсь засмучений.

– Та з батьком знову подряпалися, – зітхнула Ірина. – Сил моїх вже немає.
***
За двадцять хвилин Ірина вже сиділа на затишній кухні доньки.

– Розповідай, мамо, що цього разу? – м’яко спитала Ольга.

– Я заяву на звільнення написала, – зізналася Ірина. – Все, з наступного місяця йду. Думала, потішиться за мене, привітає.

– А він у багнети. Розкричався, що я вдома йому заважатиму, що моя робота – це не робота зовсім, а так, пустощі. Щоб я і надалі працювала, доки ноги носять.

Ольга похитала головою. Вона чудово знала характер свого батька.

– Ну, татусь у своєму репертуарі, – тихо сказала дочка. – Мамо, ти ж знаєш, він завжди вважав, що тільки його проблеми та втома важливі.

– Та розумієш, Олю, прикро до сліз, – журилася Ірина, хитаючи головою. – Адже все життя так. Він на заводі працював, втомлювався, я не сперечаюся. Але ж приходив додому на все готове! На диван лягав, телевізор вмикав.

– Хоч раз він вечерю приготував? Хоч раз поцікавився, як я почуваюся? – Ніколи у житті! Я з роботи біжу, сумки тягну, вдома біля плити стою, уроки з вами вчу.

– А він лежить і перше, що я чую з порога: Що у нас на вечерю? – Навіть розігріти сам не міг, чекав, поки я перед ним тарілку поставлю.

– Так, я пам’ятаю, – сумно посміхнулася Ольга. – Ми з братом завжди дивувалися, чому ти терпиш і не заперечуєш йому.

– Терпіла, – зітхнула Ірина, дивлячись у вікно. – Заради вас терпіла, заради сім’ї. Думала, вік прийде, порозумнішає, почне цінувати.

– А що на дачі було? Моя мама покійна на грядках надривається, я з вами копаюся, поливаю. А твій батько де?

– З вудкою на річці! Піде рано-вранці, надвечір прийде з трьома нещасними карасями й чекає, щоб ми перед ним стрибали від радості.

– А картоплю взимку їв за милу душу, огірки солоні першим зі столу хапав. І ні краплі турботи, жодного доброго слова за всі роки.
***
Повертатись додому не хотілося, але Ірині довелося це зробити. Коли вона увійшла до квартири, в ніс одразу вдарив різкий запах олії, що підгоріла.

На кухонному столі стояла гора немитого посуду, а на сковороді сиротливо лежали залишки яєчні.

Чоловік так само сидів на дивані перед телевізором, ніби й не помічаючи влаштованого ним хаосу.

– Ну, де ти ходиш? – спитав він замість вітання, навіть не повернувши голови. – Сьома вечора. Вдома шаром покоти, їсти нічого. Мені довелося самому цю яєчню смажити, всю плиту забризкав!

– А в самого руки відсохнуть плиту протерти та посуд за собою помити? – тихо спитала вона.

– Я не наймався мити посуд, – огризнувся він. – Це твої обов’язки. Ти жінка, ти й прибирай!

– Знаєш що, Степане? – Вона підійшла до дверей кімнати. – Я сьогодні остаточно зрозуміла одну річ. Ти не просто лінивий – ти нахабний! Ти ставишся до мене, як до слуги!

– Та годі тобі нагнітати, – скривився Степан, нервово перемикаючи канали. – Відразу трагедію будуєш через немиту сковорідку.

– Справа не в сковорідці! Річ у твоєму відношенні! Я приходжу втомлена після важкого дня, а ти навіть не подумав розігріти суп, який стоїть у холодильнику.

– Тобі простіше сидіти голодним і злитися на мене, ніж зробити елементарний рух руками! І ця людина сміє вказувати, працювати мені далі, чи ні?

– Та тому, що ти нісенітницю ляпаєш! – Степан різко підвівся з дивана, продемонструвавши свій значний живіт, обтягнутий старою футболкою. – Яка тобі пенсія? Ти просто хочеш сісти мені на шию та нічого не робити!

– Сісти тобі на шию? – Ірина засміялася. – На твою шию? Та на ній давно вже три складки жиру від постійного лежання на дивані!

– З якої шиї ти зібрався мене годувати, якщо твоєї пенсії ледве вистачає на твій тютюн, бензин для машини та пійло це гидке у вихідні?

– Ми живемо практично на мої гроші, Степане! Моя зарплата годує нас обох, а ти смієш казати, що я сяду тобі на шию?

– Ти язик якось прикуси! – почервонів Степан, зробивши крок до неї. – Я чоловік, я господар у цьому будинку!

– Господар чого? – Ірина зміряла його зневажливим поглядом, дивлячись на його полисілу голову і роздратоване обличчя. – Цієї квартири, яку нам моя мама допомогла купити? Чи цього дивана, що під тобою вже прогнувся?

– Ти подивися на себе, Степане! Кому ти потрібний, окрім мене? З твоїм нестерпним характером, вічним невдоволенням і лінощами?

– Та мені ніхто й не потрібний! – гаркнув він. – Я хочу, щоб мені дали спокій! І навіть ти! Працюй, сиди у своєму дитячому садку до глибокої старости, роби що хочеш, тільки не крутись у мене під ногами вдень!

– Ось воно що, – прошепотіла Ірина. – Тобі просто заважає моя присутність. Ти настільки звик бути егоїстом, що навіть ділити простір зі мною не хочеш!

– Скажи чесно, Степане… Може, в тебе справді хтось є? Може, ти жінку якусь сюди водиш, поки я на роботі?

– Та яку жінку, ти зовсім збожеволіла на старості років?! – заволав Степан. – Кого я приведу? Мені тиша потрібна, розумієш ти своїм слабким розумом чи ні? Ти-ша!

– А мені потрібна турбота! Мені потрібно хоч раз у житті відчути, що про мене хтось дбає! Я сорок років віддала тобі, дітям, роботі. Я хочу простого людського тепла! А отримую тільки злобу та закиди.

– Якщо ти так дорожиш своєю тишею, то чому б тобі справді не піти сторожем? Будеш через добу вдома. І тобі тиша, і мені перепочинок від твого вічного бурчання.

– А, ти знову за своє? – прошипів Степан, його обличчя спотворилося від ненависті. – Знову мене з хати женеш? На роботу мене, значить, пхнеш, щоб самій тут жити?

– Не бувати цьому! – Я з цієї квартири нікуди не піду і працювати не наймався! А якщо тобі щось не подобається – двері відчинені, котись до своєї доньки, або на дачу живи!

– Ось як? – Ірина завмерла, вражена його словами. – Ти мене виганяєш? З нашої спільної квартири?

– Я тебе не виганяю, я тобі умови ставлю, – тихіше промовив Степан. – Або ти працюєш далі та не заважаєш мені насолоджуватися пенсією, або котись на всі чотири сторони зі своїми претензіями!

– Терпіти твоє скиглення і твою розсаду цілодобово я не маю наміру!

Іра шумно видихнула і несподівано для самої себе вимовила:

– Тоді я подаю на розлучення та поділ майна! Ми розміняємо цю квартиру, ти отримаєш свою частку і зможеш насолоджуватися своєю дорогою тишею до кінця днів.

– А я житиму так, як я хочу. Без твоїх докорів, без твого вічного невдоволення і без твого немитого посуду.

Степан на мить втратив дар мови.

– Ти… ти з глузду з’їхала? – заїкаючись, промовив він. – Яке розлучення на старості років? Що люди скажуть? Діти, що подумають? Ти зганьбитися на всю вулицю вирішила?

– Мені байдуже, що скажуть люди, – гірко посміхнулася Ірина. – І дітям я все поясню, вони зрозуміють мене. Вони чудово бачили, як ти до мене ставився усі ці роки.

– Я заслужила право на спокійну старість, Степане. Але поряд з тобою цієї старості у мене не буде.

– Та хто ти така, щоб квартиру розмінювати? – заревів Степан. – Я її заробляв! Я на заводі гробив здоров’я! Ти не отримаєш тут жодного метра!

– Цю квартиру оформлено на двох, – холодно нагадала Ірина. – До того ж велику частину першого внеску дали мої батьки. Отже, закон буде на моєму боці.

– Готуйся, Степане. Скоро тобі доведеться дізнатися, що таке самостійно готувати, прати та мити за собою.

Ірина мовчки розвернулася і пішла.
***
Розлучення таки відбулося. Іра після поділу купила скромну однокімнатну квартиру на околиці міста і влаштувалась підробляти нянею, бо скромної пенсії педагога ледь вистачало на життя.

Степан, залишившись один у крихітній студії, запустив себе, став зловживати міцним і тепер проводив дні на самоті перед екраном телевізора. Діти його зневажали, вони так і не змогли простити йому зруйновану родину…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Ірина, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!