– Що означає “нічого не належить”?! – Діана вчепилася за стіл адвоката. – У нього ж фірма! Три офіси! Будинок за містом!
Адвокат поправив окуляри, гортаючи документи.
– Усе майно записано на батьків. Антон Валерійович – найманий керівник. Зарплата – тридцять тисяч на місяць. З них і будуть аліменти – чверть.
– Сім тисяч? – голос зірвався на вереск. – У мене дитина!
– По закону – сім. Можете заперечувати, але документи залізні. Він не власник, а працівник.
Діана відкинулася на спинку стільця. У голові не вкладалося. Півтора року планування, розрахунків, гри – і все марно.
Згадала їхню першу зустріч. Корпоратив у дорогому ресторані. Вона тоді працювала менеджером – влаштував попередній коханець, доки не набридла.
Антон сидів на чолі столу, впевнений, владний. Костюм за триста тисяч, годинник — ще дорожчий.
– Хто це? – спитала колегу.
– Антон Валерійович. Наш генеральний. Неодружений, між іншим.
Неодружений. Це було найголовніше. Діана ввімкнула режим мисливиці.
Спочатку – випадкові зустрічі у кавомашини. Потім – прохання допомогти зі звітом. Невинні торкання, звабливі погляди, правильно підібрані сукні.
Антон клюнув за місяць. Вечеря у ресторані, ігристе, номер у готелі. Діана грала роль закоханої ідеально – кліпала віями, захоплювалася його розумом, сміялася з його жартів.
– Ти особлива, – говорив він, цілуючи в шию. – Не така, як усі.
Ще б пак. Вона витратила тиждень, вивчаючи його інтереси. Гольф? Записалася на курси. Класична музика? Вивчила імена композиторів. Напої? Прочитала з десяток статей.
Квартиру він винайняв за три місяці. Двокімнатна в центрі з видом на парк.
– Тепер ти моя, – шепотів, вручаючи ключі.
Діана усміхалася. Наївний. Гадає, що купив її за квартиру. А це лише початок.
Наступний етап – зачаття малюка. Брехала про пігулки, вираховувала дні, ловила моменти. Коли тест показав дві смужки, мало не затанцювала. План працював.
– Я при надії, – повідомила за вечерею, збентежуючи.
Антон завмер з келихом біля губ.
– Як? Ти ж вживала пігулки.
– Мабуть, не подіяли… Буває ж…
– Позбався малюка, – відрізав він. – Завтра ж.
Тут Діана дала Оскара. Сльози, істерика, “як ти можеш”, “це наша дитина”.
– Жодних дітей! – Антон підвівся з-за столу. – Я ясно сказав на початку – не хочу сім’ю!
– Але ж я тебе кохаю!
– Мене кохаєш? – Він усміхнувся. – Чи мій рахунок у банку?
Стусан під дих. Невже розкусив?
– Як ти можеш так говорити! – Діана розплакалася ще голосніше. – Я думала, у нас все серйозно!
– У нас нічого немає! Збирай речі! Квартиру сплачую до кінця місяця.
І пішов. Просто розвернувся, й пішов.
Діана сиділа у спорожнілому ресторані, розмазуючи туш. Ну, нічого. Це лише початок гри.
Малюка привела на світ одна. Мама допомагала перші місяці – няньчилася з онукою, поки Діана “приходила до тями”. Насправді готувалася до суду.
Зібрала докази – фото разом, чеки з ресторанів, договір оренди квартири. Найняла гарного адвоката – на останні гроші.
– Справа виграшна, – запевняв він. – Встановимо батьківство, призначать аліменти. З його доходами – щонайменше сто тисяч на місяць.
Сто тисяч. Діана вже планувала, як їх витратить. Няня для Марійки, нова квартира, може навіть невеликий бізнес.
Суд пройшов швидко. Антон не заперечував батьківство – тест ДНК це підтвердив. Дивився на Діану зарозуміло, на дочку – взагалі не дивився.
І ось зараз крах усіх планів. Сім тисяч. На них навіть квартири не винаймеш.
– Може, можна щось зробити? – Запитала адвоката. – Приховані прибутки, сірі схеми?
– Я перевіряв. Все чисто. Батьки – власники бізнесу, він – найманий працівник. Залізобетонна схема.
Діана вийшла з офісу на ватяних ногах. У візку спала Маша – копія батька. Ті ж риси, те ж уперте підборіддя.
Телефон мовчав. Колишні “подруги” випарувалися, тільки-но дізналися, що вона в прольоті. Ті, з ким нібито дружили роками, не відповідали на дзвінки.
Олена використовувала її зв’язки, щоб влаштуватися в хорошу фірму, потім злилася. Катя – вивідала секрети спільних знайомих, потім перекинулася в іншу компанію. Оля взагалі забрала хлопця, поки Діана була в положенні.
Карма? Діана посміхнулася. Вона не вірила в таку нісенітницю. Просто невдалий збіг обставин.
Удома мама лежала на дивані, бліда, з мокрим рушником на лобі.
– Знову тиск? – спитала Діана, ставлячи візок у передпокої.
– Та так, нісенітниця. Як у суді?
– Нормально. Сім тисяч аліментів.
Мама підвелася.
– Сім? Але ж ти казала…
– Я багато чого говорила. Помилялася.
Пройшла на кухню, поставила чайник. У холодильнику – сир, молоко, хліб. На більше грошей немає.
– Діано, може, влаштуєшся на роботу? – мама стала у дверях.
– Куди? З немовлям? І хто з Машею сидітиме?
– Я б посиділа, але здоров’я…
– Знаю, мамо. Не хвилюйся.
Мама щось не домовляла. Діана бачила, але не наполягала. Своїх проблем вистачає.
Вночі Марійка плакала. Кольки, зуби, просто настрій. Діана колихала її, ходячи по кімнаті.
– Що ти хочеш? Га? Що тобі треба?
Маша дивилася величезними очима – батьківськими – і продовжувала кричати.
– Твій тато – нелюд, знаєш? Думала, що розумний. А виявився хитрим нахабою.
Маша затихла, наче прислухаючись.
– Нічого, ми ще покажемо їм. Правда? Знайдемо тобі нового тата. Багатого, доброго. Котрий нас любитиме.
Уклала дочку, сіла до ноутбука. Сайти знайомств, багаті наречені, елітні клуби. Десь же має бути відповідний варіант!
Але все вимагало грошей. Платне членство, дорогі сукні, догляд за собою. А в гаманці три тисячі до кінця місяця.
Вранці прокинулася від дзвінка. Незнайомий номер.
– Діана Сергіївна? Це із лікарні. Ваша мама…
Мама лежала в палаті під крапельницями. Інсульт. Не сильний, але достатній.
– Їй потрібний постійний догляд, – сказав лікар. – Ліки, процедури. Це дорого.
– Скільки?
Названа сума добила остаточно. Таких грошей у неї не було й близько.
Повернулась додому, як у тумані. Маша прокинулася, вимагала їсти. Діана гріла суміш, думаючи про своє.
Усе життя прораховувала ходи, маніпулювала, використовувала. А зараз – одна, з дитиною, хворою матір’ю та сімома тисячами аліментів.
Зателефонувала до Антона. Гудки, потім автовідповідач.
– Це я. Твоїй дочці потрібний батько. Не гроші – батько. Подумай про це.
Звісно, не передзвонив. Вона й не чекала.
Увечері сиділа біля ліжечка, гладила Марійку по волоссю, – ріденькі, світлі пушинки.
– Знаєш що? Ми впораємося. Удвох. Я щось вигадаю.
Маша посміхнулася беззубим ротом. Перша свідома посмішка.
– Знайдемо тобі тата. Доброго, доброго. Який покохає нас по-справжньому.
Зупинилась. По-справжньому? А вона взагалі знає, що це таке? Все життя грала ролі, одягала маски. Чи любила хоч раз?
Маму? Мабуть. Хоча і її використовувала, як безплатну няню, як житло, як запасний аеродром.
Чоловіків? Точно ні. Вони були функціями – гаманець, зв’язки, статус.
Подруг? Смішно. Які подруги, якщо вибирала лише корисних?
А Марійка? Діана дивилася на сплячу дочку. Чи любить її? Чи це теж розрахунок — спроба прив’язати Антона, отримати гроші?
Ні. Це інше. Коли Маша хворіла вперше, Діана не спала три доби. Коли посміхнулася, серце завмерло. Не розрахунок. Це… кохання?
Дивне почуття, незвичне. Хочеться захистити, уберегти, зробити щасливою. Без зиску, без планів.
– Пробач мені, – прошепотіла Діана. – Я погана мати. Використовувала тебе для своїх цілей. Але я навчуся. Обіцяю.
Маша засопіла уві сні, прицмокнула губами.
На столі лежали видруки із сайтів знайомств. Діана зібрала їх, порвала, викинула.
Досить. Досить грати, маніпулювати, розраховувати. Потрібно вчитися жити по-справжньому.
Влаштується працювати. Будь-ким – продавчинею, касиркою, прибиральницею. Маму влаштує в лікарню за страховкою, з Марійкою якось розбереться. Садок, няня погодинна.
Буде тяжко, – дуже, але чесно. Без масок та ігор.
А кохання? Кохання зачекає. Спочатку треба навчитися любити себе. Справжню, а не вигаданий образ.
Телефон брякнув. Повідомлення від невідомого номера.
“Діана? Це Сергій. Пам’ятаєш мене? Ми разом навчалися. Дізнався, що ти стала мамою. Вітаю! Якщо потрібна допомога – звертайся.”
Сергій. Тихий ботанік з університету. Закоханий у неї усі п’ять років. Вона тоді сміялася – який із нього кавалер?
А він, виявляється, пам’ятає. За стільки років.
Діана набрала відповідь, стерла. Набрала знову.
“Дякую. Правда, дякую. Зараз складний період, але ми впораємося.”
Відповідь надійшла миттєво.
“Не сумніваюся. Ти завжди була сильною. Якщо що – мій номер у тебе є.”
Сильною. Він бачив у ній силу, а не розважливість. Може, й інші побачать?
Маша закрутилася, розплющила очі. Сині, ясні, довірливі.
– Привіт, сонечко. Не спиться?
Взяла на руки, пригорнула до себе. Маленьке тепле диво. Її диво.
– Знаєш що? До біса всіх принців. Ми й самі впораємося. А тато… тато з’явиться, коли ми будемо готові. Справжній тато, а не функція з грошима.
Маша усміхнулася, схопила за палець.
– Домовилися? Жодних більше ігор. Лише чесність. Тяжко буде, але ми сильні. Правда?
За вікном світало. Новий день, нове життя. Без масок, маніпуляцій.
Страшно? Дуже. Але чомусь легко. Наче камінь із душі впав.
Діана посміхнулася дочці. Справжньою усмішкою, не награною.
– Ходімо снідати? А потім – у парк. Просто так, для задоволення. Без задніх думок. А там, як Бог дасть, – впораємося…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
