– Моя дружина нічого не розуміє в машинах, – говорив Сергій. – Хоча, в принципі, я не здивований, вона не розуміється ні на чому. Окрім своїх каструль та офісних папірців!
Чути це було неприємно. Однак я промовчала, влаштовувати розбірки з чоловіком при друзях було якось не комільфо.
А Сергій тим часом продовжував:
– Та-а-ак… Гарну я взяв тачку, справжню, чоловічу! БМВ, третя модель, чорна, як моя душа! – Він розреготався власним жартам, і його друзі Вітька з Пашкою слухняно зареготали слідом. – І вона моя! Розумієте? Мо-я! А Олеська хай пішки походить, не пані!
Здається, я припинила навіть дихати на секунду. Потім повільно підвела очі й глянула на чоловіка. Він не помічав мого погляду, тому що доводив Віктору перевагу німецького автопрому над усіма іншими. Наталка, дружина Паші, кинула на мене співчутливий погляд, але я лише посміхнулася.
Якби гості тільки знали, як усе було насправді…
Три місяці тому Сергій озвучив мені свою чергову «геніальну» бізнес-ідею. Цього разу його тягнуло у таксі.
– Олесько! – за звичкою голосно говорив він. – Ну ось уяви, як це чудово, працюєш сам на себе, ніяких тобі начальників! Захотів – поїхав, захотів – вдома залишився! Ну, круто ж, га?
– Круто, круто, – сказала я, – та тільки підводного каміння теж повно. Ось, наприклад…
– Ой! – Скривився чоловік. – Ну ось знову ти зі своїми тверезими думками псуєш мені всю малину!
– Без тверезості бізнес не побудуєш! – Повчально сказала я.
– Ну, це так, звичайно… Але ти тільки послухай!
І я слухала, а про себе рахувала, скільки в нас залишилося від моїх останніх преміальних. Я працюю фінансовим аналітиком у великій компанії, і так, заробляю я пристойно. Сергій же останні два роки шукає себе, перебиваючись випадковими заробітками.
Колись у нього була нормальна робота. Але після того, як його звільнили з автосалону за систематичні запізнення, він, за його словами, немов прокинувся від довгого сну. І вирішив, що ні, – народжений літати не повинен повзати!
Так у нього і почали народжуватися ідеї своїх бізнесів, одна божевільніша за іншу…
І ось одного разу за обідом чоловік сказав, що придивився собі машину. “БМВ”, третя модель. Я знала, що відмовляти його марно, ідея з таксі влізла йому в голову просто намертво.
– Добре, але на кого оформимо її? – Запитала я.
– Та яка різниця? Ну давай на тебе, у тебе ж кредитна історія краща, – відмахнувся він.
І я погодилась. Наївна, я вірила, що це дійсно допоможе йому стати на ноги.
Перший тиждень він справді їздив, навіть гроші якісь приносив. Ну а потім почалися відмовки, то спина болить, то настрій не той, то клієнти трапляються неадекватні, йому не хочеться їх «катати».
Через місяць машина просто стояла на стоянці, а Сергій продовжував продавлювати диван, паралельно будуючи нові плани щодо підкорення світу.
А тепер він, значить, сидить і хвалиться «своєю» тачкою перед друзями. І головне, щиро вірить у те, що каже.
Це особливий талант, знаєте, переписувати реальність у своїй голові так, щоб ти завжди був героєм, а не… Ну, не тим, ким є насправді…
– Олесю, а ти чого мовчиш? – Наталка спробувала перевести розмову в інше річище. – Розкажи, як у тебе на роботі справи?
– Та що там розповідати, – відповів за мене Сергій, – сидить цілими днями за комп’ютером, циферки перекладає. Нудьга! Чи то справа справжня чоловіча робота!
– Справжня чоловіча робота, як же… – посміхнулася я сама до себе. – Яка полягає у перегляді серіалів та в комп’ютерних іграх.
Озвучувати все це я, ясна річ, не стала. Бо у мене вже був план.
Наступного дня, поки Сергій спав (до обіду, між іншим, у нього «вихідний від життя», як він любив говорити час від часу), я поїхала в його колишній автосалон. Менеджер Костя, з яким я колись перетиналася по роботі, все влаштував швидко та чітко.
Машина була оформлена на мене, всі документи у мене, і продати її було справою техніки.
– Тридцять відсотків втратите від початкової вартості, – попередив Костя.
– Знаю, – кивнула я, – це прийнятно.
Увечері я прийшла додому з договором купівлі-продажу та пачкою грошей. Машина перекочувала до автосалону.
Сергій, який ліниво збирався «на зустріч з потенційними інвесторами», тобто в бар з Вітькою, про це поки не знав.
– Сергію, нам треба поговорити, – сказала я, сідаючи навпроти нього за кухонний стіл.
– А потім ніяк? – спитав він. – Слухай, давай потім, я спізнююся…
– Ніяк потім, – озвалася я, – тому що машину я продала.
Він так і завмер. Потім повільно повернувся до мене, і на його обличчі читалося таке щире нерозуміння, ніби я сказала щось марсіанською мовою.
– Що? – Промимрив він. – Яку машину ти продала? Га?
– Ту саму, чоловічу, якою ти хвалився вчора, – посміхнулася я.
– Ти… Ти з’їхала з глузду? – Він дивився на мене в усі очі. – Це ж… Це ж моя машина!
– Загалом, – я дістала документи, – вона була оформлена на мене. Куплена на мої гроші! І оскільки ти нею не користувався…
– Я збирався! – заволав він. – Я просто… Мені потрібен був час!
– Три місяці, Сергію! Три місяці вона простояла, – спокійно сказала я, – і ось навіщо, спитати б?
Він заметався по квартирі. Кричав щось про зраду, про те, що я його не підтримую, що справжня дружина має вірити в чоловіка, бла-бла-бла…
– Справжній чоловік, – сказала я спокійно, – не повинен привласнювати собі чужі здобутки й висміювати дружину перед друзями! Правда?
– То це що, помста твоя була? – Істерично розреготався він. – Ну ти й … Та що я тепер Вітьку скажу?!
– Скажи правду, – запропонувала я. – Що машина належала дружині, а вона її продала. І, до речі, якщо хочеш свою, то почни заробляти та купи. Як справжній чоловік!
Він глянув на мене так, наче хотів спопелити поглядом на місці. Але на мене це не справило жодного враження. Тому що… Ну, хіба що цілих три роки я грала роль тямущої дружини, яка у всьому підтримувала. Все, годі!
– Ти… Ти спеціально це робиш! – Знову заволав він. – Щоб мене принизити! Щоб тицьнути мені під ніс свої гроші! Щоб зайвий раз нагадати, що я типу утриманець!
– Сергію, скажи, а навіщо тобі була ця машина? – Запитала я. – Для статусу? Щоб Вітька захопився?
– Не твого розуму справа, – пробурчав він, – це наші чоловічі діла!
– Добре, як скажеш. Але якщо що, квартира ця теж моя, – знизала я плечима.
Він похмуро глянув на мене.
– Ти до чого це ведеш?
– До того, що після розлучення тобі доведеться підшукати собі інше місце для «вихідних від життя» та подальших пошуків себе.
– Після якого такого розлучення? Та ти що? – Закліпав він очима.
– Звичайного, – сказала я, – на яке я завтра подам сама.
І я справді подала на розлучення. Сергій чинив опір, як міг, але через місяць нас таки розвели. Бо я заміж виходила не для того, щоб утримувати здорового мужика, та доглядати за ним! Таке щастя мені й на… не треба!
– Я слушно міркую?
Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!
