Що таке дитбудинок Ванюшка не зрозумів. Він зрозумів, що бабуся не віддасть його

Ванька втискався в старе, потерте крісло, ніби намагаючись злитися з вицвілою оббивкою, кліпав оченятами, сповненими страху та розпачу. Моторошне слово «притулок», не раз чув він у розмовах дорослих в останні дні, доводило його до такого ступору, що ні їсти, ні пити хлопчина просто не міг, так і існував у напівнепритомному стані.

Три роки тому, коли Ваньці було чотири, його мати Наталя вийшла заміж за Андрія, мужика доброго, малопитущого, роботящого. Андрій сам наполягав на тому, щоб усиновити хлопця, а потім повіз сім’ю до села до своєї матері.

Батька на той час вже не було в живих, а мати, Алла Лук’янівна, хоч і була ще міцною жінкою, але синівської допомоги по господарству потребувала.

Та й будинок, батьком збудований, був добротний, просторий, так що всім і місця, і клопоту вистачало.

Баба Алла спочатку зустріла невістку насторожено, міська, та з готовим «приплодом», а потім побачила, що синочку Андрію це до серця, та заштовхала свій характер якомога далі, щоб життя молодим не псувати.

Хлопчисько їй сподобалося, привітний, симпатичний, кмітливий, ні, ну не так, щоб відразу «люблю не можу», але й не ображала. Цукерку йому тицяла, оладки готувала, булками солодкими балувала з нагоди, штани з сорочками шила на машинці, що ще від матері їй дісталася.

Ванька платив бабі Аллі тією ж монетою, поряд хвостиком крутився, все допомогти намагався. Бабця ввечері відра з колодязя тягне, город полити, Ванюшка і свої маленькі відерця підставляє.

Помідори підв’язує, хлопець одразу з в’язочками стоїть, подає. Малину бабка збирає, він тут як тут, з відерцем, комарі його кусаюсь, він тільки відмахнеться, обличчя серйозне зробить і допомагає.

Навіть у лазню Ванюшка став з нею ходити, мати з батьком дуже мочалкою деруть, а бабуся ласкаво так, навіть віничком пройдеться по спинці, ох як добре і зовсім не боляче.

Усміхається, щоправда, Ванюшці баба Алла рідко, ну так життя у неї не солодке, важке, сільське, ще з військового дитинства так повелося.

А тиждень тому татка Андрія деревом у лісі привалило, не стало татка. Баба Алла так кричала, так плакала, що виття той досі у Вані у вухах гуде.

Мама плакала тихо, коли трапилося лихо, та на похороні, а потім нічого, мовчки тільки по дому ходила. І до бабусі не зверталася, навіть поїсти не запропонувала жодного разу.

Тож Ванюшка сам уже дорослий, що ж він бабусю не погодує чи що?! Тільки вона, скам’яніла, ніби, в його бік і не дивилася.

Він її по щоці гладить, або за руку тримає, а та, як статуя, ледве тепла. Дуже вже боявся хлопчина, що бабуся за татком піде.

А потім мамка зникла. І сліду не залишила. Бабуся того ранку підвелася, нарешті, Ванюшка прокинувся, а мамки, як не бувало. І речей її також.

Папірець тільки на столі білів. Баба Алла його як прочитала, так і заголосила. А потім сіла, та в стіну дивилася. Ванюшка швидко за сусідкою кинувся, тіткою Лізою.

Та прибігла, записку прочитала та розплакалася. Ось тоді хлопчик вперше слово «притулок» і почув.

І інші сусіди приходили, все про тяжку долю говорили, матінку називали поганими словами, тихенько називали, але Ванюшка чув. А його все сиріткою кликали, шкодували, і знову про притулок.

На таткові дев’ятини, коли люди по поминальній чарці випили, та закусили, встала баба Алла з-за столу, всі аж затихли.

Встала й сказала, що вдвох вони тепер з онуком Іваном залишилися, що в дитбудинок вона його не віддасть, сама на ноги підійматиме, поки зможе, а добрих людей просить, щоб допомогли їй хлопця з нею залишити, папери потрібні зібрати.

Що таке дитбудинок Ванюшка не зрозумів. Він зрозумів, що бабуся не віддасть його.

Ком крижаний, що у серці ріс і душу холодив усі ці дні страшні, раптом розтанув, а сльози, що Ванька стримував, прорвалися на волю. Баба Алла голову його руками обхопила, та пригорнула до себе, тільки й сказала, що мужики не плачуть.

Люди, звичайно, до бабусі ходили, все казали про часи лихі, голодні, 90-ті на дворі були, про тягар, що та собі на шию повісила, але баба Алла швидко всіх балакучих віднадила, так відбрила, що ті довго до неї в будинок не показували носа.

Бач, знайшли тягар! Та її Ванюшка перший помічник! Та хто кому ще тягар?! А те, що часи лихі… так її саму у вій.ну сусідка від голоду врятувала, що вона в мирний час одного хлопчика не прогодує?!

Голова сільради, дай Боже йому здоров’я, допоміг з документами, синочок Андрій, свого часу мудро вчинив, Ваньку усиновивши.

А вони й не жалілися, не голодували, у лахмітті не ходили. Скотинку тримали, город садили, все разом, як не глянеш, наче голка з ниткою.

Ванюшка і сусідам допомагати встигав, ті йому копієчку сунуть. Ось вже, дивишся, і черевики нові собі придбав, і бабусі рідій хустку купив, у її улюблену ромашку.

І в школі встигав, щороку Аллі Лук’янівні грамоти вручали за виховання онука. Почесні! Баба Алла термін собі відміряла – як Ванюшку у люди виведе, так і помирати можна. У місто, до нотаріуса з’їздила, заповіт на будинок написала.

Ваня школу закінчив, до інституту вступив, ветеринаром стати вирішив. Рано помирати, допомогти треба трохи внучку.

Як вихідні – поспішає Ваня до бабусі, до села, допомогти, та придивитися, бо не молода вже, з подарунками їде, підробляє, не бідує, смаколики бабусі завжди везе, любить солоденьке бабуся, з чайком запашним.

А тут і термін настав, начебто, занедужала баба Алла. Бачила вона якось по молодості пісочний годинник, у фельдшерки такі були.

Ось, як той пісок, і роки її спливли, час і честь знати. Помирати вже не страшно, вивела вона Ванюшку в люди, як і обіцяла синові покійному на його могилі в ті пам’ятні дев’ятини.

А внучок, як почув, того ж дня приїхав, та не один. Дівчина з ним, Ірочка, молоденька, спритна. З дитбудинку.

Обидва за розподілом у село приїхали, вона – медсестрою, він – ветеринаром, назовсім, значить. У Ірочки все в руках сперечається, раз – лад у будинку навела, два – обід зварила, три – укольчик бабусі поставила, ожила старенька.

Тягарем себе назвала, так Ірочка відчитала, але шанобливо, зроду в неї бабусь не було, тільки з’явилася, та одразу помирати зібралася, ну вже ні!

Довелося відкласти. Вийшла на ганок, обличчя сонечку підставила, сльозинку втерла. «А може й правнуків дочекаюся, як же вони, молоді, без бабусі?!»

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?