– А ти чого лежиш? День на дворі, а ти ліг. Вночі не належався? – Люба з подивом дивилася на чоловіка, знайшовши його на дивані в горизонтальному положенні. Адже всього на пару годин відлучалася.
– Та щось не здоровиться мені, – повертаючись на спину, сказав Микола.
Люба підійшла до столу, помітивши нарізані огірочки. А ще на кухонному столі так і лишилася стояти розпочата пляшка.
– А це звідки? – Запитала господиня, взявши пляшку в руки. Вона відкоркувала та понюхала. – Колю, де ти це взяв?
– Та де беруть? Зрозуміло – у магазині.
– Колю, ти що наробив? – Вона підійшла до чоловіка.
Микола моргнув, розгубившись від запитання. Адже нічого особливого не зробив, лише підбадьорився після свята.
– Що я наробив? – Запитав він, зовсім не розуміючи дружину.
– Ти навіщо це? Га? – Вона труснула пляшкою.
– Та що “це”? – не розумів Микола.
– Ох, лишенько… ти понюхай, та на етикетку глянь…
– Ну що там не так?
– А ти сам не відчуваєш? Ти ж тільки що сказав, що тобі погано… а я й сама бачу: блідий он який. Нудить, мабуть?
– І справді, щось не так… може швидку викликати… – Микола злякано глянув на дружину та кивнув.
– Ага, схопився, швидку йому… яка тобі нині швидка? Поки до нашого села доповзе… та й не поїдуть тебе рятувати в таку далечінь. – Люба сіла поряд і заголосила.
– Ой, як же ти не помітив, що сьорбнув… ой, що ж я робитиму… без тебе…
– Люба, ти чого? Все так погано?
– Гірше не можна.
– Так це… давай санавіацію викличемо… нехай рятують мене, а то й, правда, в очах туман…
– Зовсім розумом рушив, яка авіація, ти хоч знаєш, скільки коштує гелікоптер у повітря підняти…
– Що робити? Мені й справді погано… це що вони мені підсунули? Може пігулку даси? – схопивши дружину за руку, спитав Микола.
– Якщо тільки для полегшення твого відходу, – сказала Люба.
– Якого відходу? Я не хочу йти…
– Так і я не хочу… а доведеться… лишилося тобі година від сили. Хіба ти не знав про такі випадки – раз і нема людини.
– Та ну, не може бути… – Микола спробував підвестися.
– Лежи, так хоч сили збережеш, може, довше протягнеш. – Вона поклала чоловіка, накривши покривалом.
– Ох, сокіл ти мій ясний, лежи, а я поряд побуду. Ти краще в час, що залишився, повинись, згадай, може, гріх який на тобі…
– Та який гріх, Любо?! Гріх, що я гидоту цю в себе пропустив… як же не помітив… ох, погано мені…
-Ну, а торік на ювілеї у Сотників, пам’ятаєш, із Наталею витанцьовував…
– Так ти сама мене підштовхнула, сказала, щоб посувався…
– Я дозволила, а ти й радий був, коли вона тобі очі будувала…
– Та ти що, Любаша, я за все життя жодного разу, ніколи, ми ж разом, поряд з тобою, присягаюся, одна ти в мене.
– Ой, Колю, і ти один у мене, ой як же я тепер…
– Все, Любо, сам чую, що кінець прийшов… пробач, якщо не так, – Микола, склавши руки на грудях, дивився в стелю. За якісь хвилини змарнів, здавалося, схуд.
– Колю, постривай, хоч розсолу принесу тобі, насамкінець ковтни…
– А можна? – Запитав чоловік.
– Тепер, Колю, все можна.
Люба принесла розсіл. – Пий, рідненький мій… а хочеш, я тобі бульйончика підігрію…
– А гірше не буде?
– Та куди гірше?! Пий бульйон курячий, тепер все можна …
Микола смиренно приймав ложку за ложкою смачний бульйон, дозволивши нагодувати себе, як маленького. Потім раптом схаменувся.
– Любаша! Твою дивізію! Мало не забув! Ось зараз би «ноги відкинув», а ти б і не знала, так і не знайшла б… у мене ж заначка…
– Яка заначка?
– Моя заначка! Глянь, там, у сінях, за шафкою… йди, глянь.
Через п’ять хвилин Люба принесла гроші, загорнуті в целофановий пакет. То були акуратно складені великі купюри.
– Колю, це навіщо? Це куди? Чи відчував, що незабаром кінець і відклав собі?
– Та це я тобі відклав. На день народження, – зізнався Микола.
– Мені?!
– Так, Любаша, тобі. Порахуй, там має бути рівно шістдесят одна тисяча. Тобі ж шістдесят один через тиждень виповниться, от я й відклав шістдесят одну тисячу… такий подарунок від мене.
Люба, впустивши голову на груди чоловікові, заплакала. – Ой, Колю, який же ти в мене добрий! Що ж я… такого мужика маю втратити? Та нізащо!
– Колю, їж бульйон. А я тобі зараз чайку гарячого зроблю, – вона перестала плакати.
– Дякую, Любо, хоч наостанок побалуюсь чайком, любили ми з тобою чаювати. – Микола заплакав. – Скільки там мені ще залишилося? Глянь на годинник, а то, може, й чаю випити не встигну…
– Колю, так давно вже минуло… а ти живий. Чуєш, Колю, може, обійдеться… а ну встань, рідний, піднімися, ходімо до столу… ось так. Не штормить тебе?
– Слухай, може й справді пронесло. Микола сів за стіл, і посьорбавши з тарілки курячого супу, знову ліг на диван.
Почулися кроки.
– Ой, ніяк кум прийшов? – Зауважила Люба. – Ти лежи, ти хворієш, а я зустріну, спитаю, чого треба.
Микола з цікавості підвівся, ще не вірячи до кінця, що йому полегшало.
Кум Петро щось запитав у Люби, і вона відкрила шафку і дістала паперовий пакет із борошном. Микола здогадався, що, швидше за все, кума попросила муки, от і відправила Петра.
Поки Люба відсипала борошно, Петро, помітивши пляшечку, що залишилася на столі, відкоркував її та налив.
– Стривай, – голос Миколи загубився десь через переляк. Але не встиг і кроку зробити, як Петро нахитнув цю чарку, а дружина Люба й оком не моргнула.
– Стій! – Микола босоніж кинувся до кума. – Це ж отрута!
– Де отрута? – не зрозумів Петро.
– Ой, Колю, та ляж ти вже, тобі треба відлежатися, – сказала дружина.
– Ти бачила? – Запитав він дружину. – Ні, ти бачила? Ти чого його не зупинила? Ти отруїти його хочеш?
– Та не отруїться він… і ти не отруїшся, лягай вже, хворій.
– Що тут у вас таке? – не зрозумів Петро.
– Петю, на ось муку та йди додому, тебе там Надія чекає, – сказала господиня.
– Ні, ну я можу й посидіти, ми ось із Миколою сядемо…
– Досить сідати, ви й так три дні сиділи, – тридцятого почали й до сьогодні…
Випроводивши Петра, Люба прибрала пляшечку якомога далі в шафу – від гріха подалі.
– Я не зрозумів: це зараз що було? Він при тобі пропустив, а ти мовчки. Це нормально?
– Лягай, йди, – сказала дружина.
– Ні, я не зрозумів… це навіщо було? – Микола, остаточно оговтавшись, наступав на дружину, і їй довелося зачинитися в спальні.
Стукнувши кулаком у двері, закричав:
– Та ти як могла! Адже я й справді мало богу душу не віддав.
– А нічого було святкувати три дні. Мало тобі було зі сватами, з кумами, то ти ще наздогнав…
– Я через тебе ледь живий був… повірив, що й справді палена…
– Ось бачиш, як я тебе “оживила”, хоч у танець пускайся, – відповіла дружина.
Микола пішов до зали й сів за стіл. Люба вийшла слідом. Він опустив голову і завив:
– Заначка-а-а, твою дивізію… спалився я…
– Ну і чого вити? Нікуди не поділася твоя заначка… – Люба сіла поряд.
– Ти не розумієш… я ось цими руками… ось цими мозолистими руками збирав… і спалився.
До самої ночі Микола не розмовляв із дружиною. Коли лягли спати, обоє опинилися на різних краях ліжка, а між ними, хоч вантажівкою проїжджай.
– Коль, ну гаразд, чого ти… адже живий, – першою заговорила Люба.
-Ти у мене свято вкрала, – невдоволено буркнув Микола.
– Яке свято, Колю? Свято вже пройшло.
– А день народження – не свято, чи що?
Люба підвелася і подивилася в обличчя чоловікові.
– То це ж мій день народження! Розумієш, мій!
– А ти чия дружина? Ти моя дружина. Значить, і день народження теж мій. Частково, мій. Думав, сюрприз буде, при гостях вручу шістдесят одну тисячу… а тепер…
Люба мовчки лягла, поглядаючи на чоловіка.
– Ну, гаразд, Колю, я назад заначку прибрала. Ну, хочеш, я взагалі про неї забуду? – Вона
присунулася ближче до чоловіка, дбайливо підтягнула ковдру, щоб не змерз.
Хвилину лежали мовчки. Потім Микола простяг руку, а вона, не кажучи ні слова, поклала йому голову на плече.
– А раптом узяв би й справді того… на той світ подався б, – тихо сказав він.
– Та що ти, Колю, хіба я дозволила б? Такого чоловіка, як ти, я нікуди не відпущу, навіть на той світ.
Було темно та тихо. Тільки пес Кекс зрідка гавкав у дворі, виконуючи обов’язки сторожа. Лежали вони, прислухаючись, і не знали, що обидва посміхаються, задоволені, що разом, що поряд, – попри все…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
