– Що вони собі дозволяють? Приборкай їх! Ти ж мати! – обурювалася в слухавку Яна.
– Ага, ось зараз побіжу. Терпи, кума, не все ж коту масляна. Любиш кататися, люби і…
– Досить! – закричала Яна так, що Тетяні довелося відсунути телефон від вуха. – Досить мені тут прислів’ями сипати! Вони зробили моє життя нестерпним!
– І, при цьому, зауваж, вони не роблять нічого протизаконного, – не втрималася Тетяна. – Тож лишається тобі тільки терпіти. Або з’їжджати.
Тетяна удавано зітхнула і із задоволенням натиснула на телефоні кнопку закінчення виклику.
– Терпи, сестричко, – вже сама собі казала Тетяна. – А що я? Я тут взагалі ні до чого. Жити тебе там ніхто не примушує.
Телефон мовчав. Вона вирішила занести номер сестри до чорного списку. Хоча б на якийсь час. А то останні два тижні Яна взяла моду, надзвонювати і псувати нерви. І що їй спокійно не живеться?
…Приблизно за двадцять років до того, як відбулася ця розмова, Яна, молодша сестра Тетяни, разом зі своїм чоловіком, щасливо в’їхала у простору трикімнатну квартиру.
Раділи молоді неймовірно, адже вони збиралися довго накопичувати на свою окрему житлову площу, а тут…
Тут трапилося нещастя: пішла із життя бабуся Яни та Тетяни по маминій лінії, Ольга Іллівна, яка й жила, до певного часу в тій самій квартирі.
Тетяна плакала, згадуючи бабусю, до якої часто їздила і в дитинстві, і в юності, а Яна, навпаки, навіть не думала про бабусю і не сумувала за нею, адже вони з нею не спілкувалися.
Квартиру Ольга Іллівна заповідала своїй дочці Інні, матері Яни та Тетяни.
Тетяна до того моменту була вже одружена, жила у квартирі чоловіка Івана, чекала на дитину, сина. І Іван дуже переживав за неї, адже Тетяні скоро народ жувати, а вона плаче і сумує по бабці, днями безперервно.
Яна все життя жила з матір’ю у трикімнатній квартирі, бо її батька вже давно не було в живих. Вийшовши заміж, два роки жила там уже з чоловіком, у кімнаті, яку колись ділила зі своєю старшою сестрою Тетяною, поки та не переїхала в інше місто.
– Я ось що вирішила, – заявила Інна за столом, на поминках, на дев’ятий день після того, як не стало її матері. Вони зібралися у вузькому сімейному колі, щоб пом’янути Ольгу Іллівну.
– Я вирішила квартиру мами після того, як пройде належний термін, подарувати Яні. Нехай вона їде туди з чоловіком, і вони мешкають там окремою родиною.
– Нарешті ми роз’їдемося. Але! Вчинити я хочу справедливо, щоб нікого з вас, дочок, не образити. Тому цю мою квартиру я заповідаю Тані. Так буде порівну. Адже тут трикімнатна і там теж.
Тетяна, яка через величезний животик на останньому терміні ледве помістилася за столом, сумно зітхнула.
Вона подумала про те, що ще не минуло й десяти днів, як бабусі не стало, а тут уже йде спадок. Їй стало соромно. За всіх.
За матір, яка зарано завела цю розмову про спадщину, і особливо, за сестру Яну. Яка сяяла, як начищений чобіт, немовби перебувала не на поминках, а на дні народження.
Звісно! Адже вона терпіти не могла бабусю Олю, проте її простора квартира, що звільнилася, їм з чоловіком була дуже доречною.
Таня пам’ятала, як не склалися у бабусі стосунки з Яною з раннього дитинства. Яна завжди була примхлива, вперта, норовлива.
Батькам під неї доводилося підлаштовуватися, щоб не нариватися на конфлікт, головним чином, для свого спокою.
Тетяна бачила, як мати бігала за Яною, вмовляючи та догоджаючи їй. А тій все мало було. У підлітковому віці сестра шантажувала батьків тим, що зробить крок у вікно, якщо що…
Далі йшов список вимог. Тетяна дивувалася, як сестрі вдавалося так маніпулювати батьками. Батько не надто втручався, він багато працював і його майже ніколи не було вдома, але мати… Мати виконувала всі примхи Яни.
Інша річ, Ольга Іллівна. Та намагалася виховувати Яну, пояснювала, соромила, лаяла. За це Яна її швидко зненавиділа і в її присутності поводилася ще гірше, ніж зазвичай.
Інна лаялася з матір’ю, шикала на неї, закликаючи не ображати дівчинку, бути терпимішою, йти на поступки. Інакше у дівчинки могла початися істерика, а це загрожує поганими наслідками для дитячої психіки.
Насправді Тетяна розуміла, що це, скоріше, загрожує наслідками для самої матері. Адже бабуся піде до себе додому, а матері потім залагоджувати конфлікт, умащувати і вмовляти Яну, що розходилася в істериці, не ображатися на бабусю.
Словом, тріпати собі нерви замість того, щоб спокійно подивитися серіал або випити кави.
Так і вийшло, що Ольга Іллівна поступово перестала приходити до них у гості. Інна приходила до матері сама, без дочок.
Тетяна теж приходила до бабусі в гості, адже вона була вже велика дівчинка, здатна сама проїхати три зупинки автобусом.
Вдома ж ім’я Ольги Іллівни навіть не вимовлялося. Адже це псувало настрій Яни.
– Культ Яни, – саркастично промовляла Тетяна, коли її ніхто не чув.
Як тільки Тетяна закінчила дев’ять класів, вона вступила до коледжу та поїхала в інше місто вчитися. Потім вступила в інститут, потім знайшла роботу і жила все в тому ж місті, винаймаючи квартиру.
Зрідка вона приїжджала до рідного міста і завжди заходила, спочатку до бабусі Олі, а вже потім до батьківського дому.
Там було все як і раніше. «Культ Яни» продовжувався. Батька не стало, він рано пішов у інший світ. Тетяна вважала, що батька занапастила безперервна робота, майже без вихідних, і відсутність можливості нормально відпочити.
Швидше за все, працюючи так багато, він намагався не лише добре заробити, а і якнайменше перебувати вдома.
Минув час. Сестри майже не спілкувалися, лише ввічливо переписувалися, а бачилися лише на сімейних святах, коли збиралися у матері в гостях за столом.
Діти у Яни та Тетяни виросли. Одружився син Тетяни, Олег. Молодята вирішили жити окремо, стали винаймати квартиру.
– Та ну, мамо! – Заявив Олег, обіймаючи дружину Поліну. – Пересваримося тут на побутовій темі, косо дивитимемося один на одного. Ми не хочемо так. Хочемо збирати гроші на свою квартиру.
– Хотілося б, звісно, без іпотеки обійтися, але вже, як вийде. Обіцяють мені пристойну заробітну плату, треба тільки постаратися. Та й у Поліни підвищення наклеюється.
Тетяна, стоячи поруч із чоловіком, милувалася сином та невісткою. А також, із задоволенням слухала тямущі міркування Олега.
Вони з Поліною були чудовою парою, все було добре і мало стати ще краще. А потім, може, й онуки з’являться…
Тетяна зловила себе на думці, що мріє про онуків. Хоча син ще нічого про такі плани не говорив, та й із квартирою треба було б спочатку питання вирішити.
– Нехай збирають гроші, це добре, – думала Тетяна. – А потім… Потім колись я подарую мамину квартиру Олегові. Ох … Не буду поки що про це думати, не люблю цю тему. Мати, слава Богу, жива і здорова, і дай Боже їй довгих років життя…
За два роки вийшла заміж дочка Яни, Софія. Яна поступилася молодим своєю квартирою, де вони вже кілька років жили вдвох із дочкою: чоловік від Яни пішов.
– Поїду я до матері жити, не заважатиму вам, – заявила Яна своїм молодятам. – Матері догляд потрібний, а вам простір, адже незабаром буде малюк.
Софія була при надії і тому молоді розписалися дуже поспішно, без пишних урочистостей, та й не було на що урочистості влаштовувати, зайвих грошей у них не було. І збирати на свою квартиру було ніколи.
Софія тоді подумала, що мати говорить дивні речі. Бабусі Інні догляд не був потрібен абсолютно точно. Вона була дуже активна та цілком здорова.
Однак невдовзі трапилося те, чого ніхто не очікував. Інна захворіла, потрапила в лікарню і за два дні її не стало.
– Батюшки… – вирвалося у Тетяни, коли вона дізналася про сумну новину. Жінка безпорадно сіла на диван і заплакала. Вона не могла повірити, що матері більше немає.
Але, згодом, на Тетяну чекало ще одне здивування. Виявилося, що мати написала заповіт, згідно з яким свою квартиру вона ділила порівну між дочками.
– Так буде справедливо, – згадала Тетяна слова матері, які та сказала двадцять із лишком років тому, на поминках бабусі Олі. – Ага. Дуже справедливо вийшло. Янці півтори квартири, а мені половину.
– І бабусю Олю Яна ніколи не любила. Мабуть, бабуся не віддала б їй свою квартиру, – сказав Іван, обіймаючи дружину за плечі.
– Але ж бабуся написала заповіт на матір. А мати розпорядилася спадщиною по-своєму, сказала Тетяна. – І тепер Яні дісталася, крім бабусиної квартири, ще й половина квартири матері.
– Ох, недарма Яна рік тому приперлася «доглядати» бадьору і повну сил Інну Андріївну, – задумливо промовив Іван. — Заповіт складений зовсім недавно. Поділила матір порівну, нічого не скажеш!
Після відходу матері, Яна продовжувала жити в її квартирі. Вона відмовлялася її продавати цілком або частинами. Загалом від усіх пропозицій відмовлялася.
– Ну, Ваня, ну що з нею робити? – журилася Тетяна, розмовляючи з чоловіком. – Я дізнавалася, що за частками продавати квартиру не вигідно, треба цілком.
– А Яна нічого й чути не хоче про продаж, упирається. Їй що! Дочка з чоловіком і онуком у трикімнатній живуть, сама в трикімнатній теж, мабуть, не погано?
– А наш Олег із Поліною живуть на орендованій і все накопичують. І дітей тому не хочуть мати, куди народ жувати, коли нема де жити!
Згодом Олег та Поліна приїхали в гості до батьків на вихідні. Тетяна, сидячи за столом, знову почала журитися з приводу квартири матері. Ця тема хвилювала її, і вона дуже злилася на сестру.
– Мамо… – звернулася до Тетяни Поліна. Вона звала її мамою і Тетяні це звернення було дуже приємним. – А може, ми з Олегом переїдемо на якийсь час у ту бабусину квартиру?
– Житимемо з тіткою Яною і збиратимемо на свою. Принаймні нам не доведеться платити за оренду, тільки комунальні платежі. Місця нам вистачить, там же три кімнати окремі!
– А якщо побутова тема нас посварить, то нічого страшного, – усміхнувся і підморгнув Олег матері, згадавши давню розмову з батьками, коли він з’їжджав від них після весілля. – Тьотю Яну я, якщо чесно, з дитинства не переварюю. Дюдюка Барбідокська.
Почувши про Дюдюку, Тетяна заливисто засміялася, а за неї засміялися й інші, хто сидів за столом. Насправді Яна була чимось схожа на цю злюку з дитячого мультфільму.
– Вони постійно слухають музику, це нестерпно! – кричала в слухавку Яна, коли вкотре зателефонувала Тетяні з претензіями.
Олег та Поліна переїхали до неї зовсім недавно, і з того часу вона почала дзвонити сестрі майже щодня.
– Музику вони включають уночі? – Діловито поцікавилася Тетяна.
– Вдень! Та яка різниця?! Бісить!
– Вдень, отже, все гаразд. Вдень можна. У тебе що, маленькі діти сплять?
– Знущаєшся?! – волала Яна і кидала слухавку.
Наступного разу вона зателефонувала з іншими претензіями.
– Вони завели величезну псину! Знаєш, скільки від нього бруду, шуму та вовни? А ще смердить собачатиною, хоч із дому біжи, та ще й гарчить на мене! Зайвий раз у туалет вийти боюся, – скаржилася Яна.
– Це Лесі! – засміялася Тетяна. – Добра істота, вона й мухи не скривдить. Це собака моєї подруги! Вона поїхала на місяць до своєї матері і попросила наглядати за вихованцем. Олег і Поліна люблять собак, тому я їм і запропонувала.
– Вони вчора смажили оселедець і пішли гуляти на цілий день! Я мало не задихнулася! Ледве вивітрила сморід, всі стіни і фіранки просочилися!
– Навіщо їм знадобилося смажити його, якщо вони навіть їсти не стали, залишили на кухні на сковороді?!
– Довелося викинути. Вихідний же, хочу відпочити, книжку почитати, а тут таке! – продовжувала обурюватися Яна.
– Слухай, та як у тебе язик взагалі повертається обурюватись і висловлювати мені претензії? – скипіла Тетяна, хоча насправді в той момент їй було смішно: вона уявила собі запах смаженого оселедця.
– Ця квартира взагалі мала належати мені цілком! У тебе є своя квартира, от і їдь туди. Ти відмовилася від усіх варіантів продажу. Сама винна, їж тепер, не обляпайся!₴
Яна знову кинула слухавку, а Тетяна заблокувала її номер.
Останньою краплею стала звістка про вагіт ність Поліни.
– Все, я з’їжджаю від твоїх божевільних дітей! Задоволена? – волала Яна, знову зателефонувавши сестрі, адже та її розблокувала, пошкодувала.
– Якщо тут ще буде і дитина кричати, я взагалі збожеволію. У моїх принаймні та сама трикімнатна, та тільки дитина вже підросла.
А взагалі, потрібно якнайшвидше розглянути питання з продажем цієї квартири. А то влаштували тут вертеп! Візьму собі однокімнатну і заживу спокійно.
Тетяна поклала на стіл телефон, що різко замовк, і посміхнулася. Олег із Поліною впоралися із завданням. Це виявилося не складно. А про цікаве положення Поліни вони набрехали, Олег розповів їй про це.
Гроші син із невісткою все ще накопичували, і тому, після продажу квартири та отримання половини грошей їм мало вистачити на покупку своєї квартири. Без іпотеки саме так, як вони й хотіли.
Тетяна тримала на руках довгоочікуваного новонародженого онука і не могла намилуватися на його личко.
Поруч зібралися всі домашні: син Олег, чоловік Іван і, звичайно ж, молода мама – Поліна. Всі вони милувалися немовлям і кожен мріяв потримати його на руках.
Квартиру Олег та Поліна купили гарну, простору, двокімнатну. І лише коли повністю облаштувались, порадували батьків новиною про швидке поповнення. Тепер це було правдою.
– Мамо, забув тобі сказати, – сказав Олег, неохоче відриваючись від розглядання обличчя сина. – Тітка Яна нам подарунок надіслала.
– Подарунок?! – Здивувалася Тетяна.
– Так! Іграшковий барабан.
– Барабан?! Новонародженому малюку? – Здивувалася Тетяна ще більше.
Замість відповіді Олег мовчки розвів руками. Іван засміявся, Поліна теж усміхнулася.
– Ось тобі й Дюдюка… – сказала вона.
– Надішліть їй цей подарунок назад, – пробурчала Тетяна. – Добренька знайшлася.
– Ще чого! Він дорогий, гарний, – обурився Олег. – Виросте наш синок і гратиме, стукатиме по ньому.
– Надішли, я тобі говорю! Нехай вона ним краще собі по голові постукає, – розсердилася Тетяна.
Вона не могла пробачити сестрі те, що та примудрилася, втім, як і завжди, схилити матір на свій бік. Це ж треба такою нахабою бути?
Та й мати добра, навіщо обіцяла, якщо не збиралася виконувати?! Ну, як кажуть, що є, – те і маємо, – аби здоров’я було…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
