Світлана подивилася на квитанції з оплати за світло та воду.
– Дивно, – подумала вона. – Чомусь цифри в них вищі, ніж я розраховувала.
Вона дістала платіжку за жовтень. Така сама. Подивилася за вересень. Нижче, причому значно. Світлана вирішила зателефонувати власниці квартири – може вона пояснить, у чому справа.
– Ніно Євгенівно, це Світлана. Я тут подивилася на платіжки, чомусь за останні два місяці за світло й особливо за воду побільшало. Тарифи зросли?
– Ні, Світлано. З тарифами все нормально. Я думала, що ви знаєте – з Антоном вже два місяці живе дівчина.
– Яка дівчина? – Здивувалася Світлана.
– Звичайна дівчина – симпатична, невисока, худенька, здається, її Оленою звуть, – відповіла Ніна Євгенівна.
– Зрозуміло. Дякую за інформацію, – сказала Світлана.
У невеликому місті, де вони жили, було три, чи чотири коледжі, а навчальних закладів, у яких можна було здобути вищу освіту, не було.
Тому всі, хто хотів вступити в університет, інститут чи академію, їхали в обласний центр, де така можливість була.
Ось і Світлана з чоловіком порадилися та вирішила відправити сина вчитися в університет. Антону вдалося вступити на бюджет, і йому навіть виділили місце у гуртожитку.
Але коли Світлана подивилася, які там умови, вони вирішили, що краще наймуть для сина квартиру. Тим більше, що вони дізналися, що одна їхня дальня родичка саме здає однокімнатну квартиру.
Вони зателефонували до Ніни Євгенівни, не торгуючись, погодилися на оплату, яку жінка запросила і домовилися.
Квартира їм сподобалася: чиста, обставлена не новими, але міцними меблями, на кухні, крім газової плити, були ще холодильник, мікрохвильова піч та електричний чайник, а у ванній стояла нова пральна машина.
Антон в’їхав і весь рік там прожив, – жодних проблем не було. А тут тобі такий подаруночок. Світлана здогадувалась, хто така ця симпатична, невисока, худенька.
Напевно, це Олена Попова, з якою син зустрічався в одинадцятому класі. Вона була на рік молодшою за Антона і закінчила школу лише цього року.
– Отже, вона теж учиться і знову приклеїлася до Антона, – подумала Світлана.
До самої Олени у Світлани претензій не було: завжди акуратна, ввічлива, добре вчилася, раз зуміла вступити на бюджет – платити за неї мати точно б не стала.
А от мати дівчини – Серафима – Світлані не подобалася. Горласта, зухвала жінка, любителька пліток і скандалів.
З осені до весни вона ходила в тому самому чорному двобортному пальті, найбільше схожому на військову шинель. Крім Олени, у сім’ї було ще два хлопчики.
Серафима вже двічі виходила заміж і двічі розлучалася. А зараз вона жила із третім чоловіком і, здається, знову була при надії.
Загалом, не хотіла Світлана мати таких родичів. Увечері вона вирішила поговорити із чоловіком.
Але спочатку, коли він, прийшовши з роботи, та пішов у ванну, вона взяла його телефон і відкрила банківську програму – пароль вона знала. Так і є! – Вигукнула про себе жінка. – Минулого місяця – три тисячі, цього – вже чотири.
Коли чоловік вийшов із ванної, вона запитала:
– Сергію, минулого місяця ти платив комуналку за квартиру Антона?
– Так, а що? Щось не так? Ніна Євгенівна дзвонила? – Запитав він.
– Ні, я їй дзвонила і дізналася багато цікавого, – відповіла дружина.
– Розповідай.
– Ти заплатив і не помітив, що за все, що йде по лічильниках, сильно більше вийшло. І цього місяця теж, але я помітила.
– Зателефонувала до господині, а вона повідомила, що з Антоном якась дівчина живе. Думаю, що це знову Олена.
– До речі, ти минулого місяця Антону, крім того, що я йому зазвичай переказую, ще три тисячі відправив, а цього – чотири. Навіщо?
– Він подзвонив, сказав, що гроші скінчилися. Я переказав.
– А мені чому не сказав? – Запитала дружина.
– Він просив не казати.
– Все зрозуміло. Олена там живе нашим коштом, а Серафима тут виконує програму зі збільшення населення!
– Світлано, ну, що ти вируєш? Може, вони кохають одне одного? – сказав чоловік.
– Ми його туди вчитися послали, ми платимо за квартиру, щомісяця відправляємо йому по дванадцять тисяч, щоб не підробляв, від навчання не відривався!
– А тут ця дівчина на все готове – квартира безплатно, продукти – безплатно! Зашибісь влаштувалася!
– Світлано, давай не будемо дріб’язок рахувати!
– Знаєш, Сергію, це зовсім не дріб’язок! Тільки за жовтень та листопад ця Олена обійшлася нам у вісім тисяч понад те, що ми зазвичай витрачали на сина.
– Прикиньмо: хай чотири тисячі на місяць. Це сорок вісім на рік, а за п’ять років – двісті сорок! Я краще ці гроші відкладу на квартиру для Антона, чи на навчання Вікторії – їй теж скоро вступати. Чому ми повинні дарувати їх сторонній дівчині?
– Добре. А як ти її виселиш? Приїдеш і скажеш: «Ми за тебе не платитимемо, виселяйся»? – Запитав чоловік.
– Не хвилюйся, знайду, що сказати, – відповіла Світлана.
Цього ж вечора вона ще раз переговорила з господаркою квартири, а в суботу поїхала до сина.
Світлана відчинила двері своїм ключем. У квартирі було тихо. Вона пройшла в кімнату. Антона не було, а на дивані спала Олена.
Світлана зі стуком посунула стілець. Дівчина здригнулася і прокинулася.
– Ой, Світлано Миколаївно! Здрастуйте.
– Доброго ранку, – відповіла Світлана, – хоча вже давно день. Де Антон?
– Він на заняттях, – сказала дівчина.
– А ти чому тут?
– У мене суботами пар немає.
– Я не про це питаю. Чому ти у квартирі, яку ми винайняли для свого сина? – поцікавилась Світлана.
– У нас гуртожиток не дуже, і Антон запропонував мені пожити у нього.
– Зрозуміло. І спите в одному ліжку? Іншого спального місця я щось не бачу. А твоя мама про це знає?
– Знає.
– Чудово! Усі знають, окрім мене! А плату за другу людину господарка з мене вимагає, – сказала Світлана.
– Чому?
– Ніна Євгенівна сказала, що здавала квартиру одній людині, а за фактом мешкають двоє. Тож і вимагає. Ні, я не проти: хочете жити разом – живіть, тільки давайте й витрати навпіл розділимо.
За квартиру ми платимо десять, комуналка – три п’ятсот дев’ять. Дванадцять надсилаємо Антону на життя.
– Значить, і твоя мама має надсилати тобі на квартиру сім тисяч гривень. І хоч би десять тисяч на життя. Десь сімнадцять виходить. Тоді живіть.
– У моєї мами таких грошей немає. Вона мені на все може лише п’ять – сім тисяч надіслати, – відповіла Олена.
– А господиня сказала, що відмовить нам у квартирі, якщо ви житимете тут удвох. Чи ти пропонуєш нам за тебе доплачувати? – Запитала Світлана.
– Ні. Я сьогодні ж переїду в гуртожиток, – сказала дівчина.
– Правильно. Я нічого не маю проти того, що ви зустрічаєтеся, але давай ти тут не будеш ночувати. Якщо Ніна Євгенівна тебе побачить, нам доведеться шукати для Антона іншу квартиру.
– А він уже тут звик, університет поряд. І господиня не вредна – треба лише виконувати домовленості, – пояснила дівчині Світлана.
Коли Антон повернувся із занять, мама на кухні готувала обід, а Олена збирала речі.
– Мамо, це ти Олену вигнала? – скривджено спитав син.
– Ні. Ніна Євгенівна нагадала нам із татом той пункт з угоди, де було написано, що ти не повинен водити сюди друзів та влаштовувати вечірки.
– Вона попросила нас дотримуватись угоди, або звільнити квартиру. Давайте зараз пообідаємо, а потім, синку, ти допоможеш Олені перевезти речі до гуртожитку. Я вам таксі викличу, – сказала Світлана, запрошуючи їх до столу.
Вони пообідали, і Олена поїхала. Світлана теж почала збиратися додому.
Коли Антон повернувся, він спитав у матері:
– А звідки господиня взагалі дізналася, що Олена тут мешкає? Вона ж жодного разу до нас не приходила.
– Все просто: сусіди повідомили. Будинок старий, люди тут давно живуть, усі одне одного знають. Може, ви колись пошуміли, чи музику голосно ввімкнули, от хтось і подзвонив Ніні Євгенівні, – пояснила Світлана синові.
– Це, напевно, коли ми Олені день народження відзначали, – сказав Антон.
– Може, – погодилася мати.
Коли Світлана повернулася додому, чоловік спитав:
– Ну як?
– Виселила. Тихо, мирно і без скандалу, – відповіла вона.
– А якщо господарка скаже, що жодного такого пункту в угоді не було? – Запитав він.
– Не скаже. Ми з нею про все домовились. Антон закінчить університет, Віка вступить. Де вона таких нормальних квартирантів знайде? А так їй на дев’ять років стабільний прибуток забезпечений.
– Підступна ти жінка, Світло, – сказав чоловік.
– Нормальна, – відповіла вона.
Наступного дня Світлану у дворі зупинила Серафима – мати Олени:
– Що, виперла Олену з квартири? – голосно спитала вона.
Дві жінки, які стояли поряд з нею, приготувалися слухати.
– Що ти, Сімо. Це не я, це господарка квартири. Сказала: «Якщо живуть двоє, то й платіть за двох». Якщо ти готова скинутись, я слова проти не скажу – хай живуть.
– Мені Олена сказала – сімнадцять тисяч! Звідки у мене такі гроші! У вас двоє дітей, а в мене троє, і незабаром четверта буде! – обурено заявила Серафима.
– Сіма, четверта – це добре. У тебе, може, ще й п’ята, і шоста буде – здоров’я тобі й твоїм дітям. Але чому я маю за це платити? – Запитала Світлана.
Вона не відчувала своєї провини за те, що трохи схитрила. А після того, як через рік Антон та Олена припинили зустрічатися, ще більше переконалася в тому, що вчинила правильно.
А ви як вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
