– Що за цирк ти влаштувала тут перед людьми?! – Я влаштувала свято, – спокійно відрізала Надя. – Ти ж сам просив постаратися! Я й розстаралася, – вона вказала кивком на зачинений альбом. – Зібрала всю твою бухгалтерію в одне місце! Щоб не загубилася. А то раптом забудеш, куди вклався

– Ти б поворушилася, Надю, – Олег невдоволено скривився, – рідня за двадцять хвилин приїде!

Він обсмикнув комір нової, тільки-но випрасуваної сорочки та невдоволено оглянув кухню.

– А в тебе тільки нарізана ковбаса.

Надя мовчки переклала гаряче картопляне пюре у глибоку порцелянову миску.

– Все майже готове, – вона промокнула долоні паперовою серветкою і відклала її убік.

– Та невже? – Чоловік ступив ближче до столу, заглядаючи в порожні салатники.

– Я просив тарталетки із червоною рибою. Де вони? – Він уперся руками в боки. – Перед людьми ніяково, п’ятдесят таки відзначаємо! Ювілей! Могла б розстаратися для чоловіка!

– Я й розстаралася, – Надя говорила рівно, не зважаючи на нього. – Рибу не купила. Грошей забракло на твої делікатеси. Зарплата лише у понеділок.

– Що ти починаєш у такий день? – Олег гнівно підвівся. – Вічно в тебе грошей немає! Я орю, як проклятий, все в будинок несу, а ти просто стіл накрити не можеш по-людськи!

Він зневажливо тицьнув пальцем у бік овочевої нарізки.

– М’ясо де?

– У духовці.

Вона поправила кухонний рушник на гачку.

Місяць тому вона шукала вологі серветки у бардачку його машини. Серветки не знайшла. Натомість знайшла акуратно складені квитанції. Чеки із дорогого ювелірного салону.

Видрук з елітної бази відпочинку за містом. Дати ідеально збігалися з його терміновими відрядженнями по об’єктах і затримками на нарадах.

Довго вмовляти себе не довелося. Скандалити тоді вона не стала. Просто почала методично готуватись до ювілею.

У передпокої вимогливо задзвонив домофон.

– Іди відчиняй, – гаркнув чоловік.

Він поправив манжети та натяг на обличчя приємну усмішку.

– І простіше обличчя зроби. Свято у мене, а не поминки”

На порозі стояла зовиця Вікторія. В одній руці вона тримала підозріло легкий пластиковий контейнер, а в іншій – дешевий торт у пластиковій коробці.

– Ой, а ми тут найперші! – Віка защебетала, скидаючи плащ прямо на тумбу.

– Олеже, братику, з ювілеєм тебе! – Вона дзвінко цмокнула брата в щоку і закрутила головою.

– А де наша господиня?

Надя вийшла із кухні. Ні фартуха, ні старої домашньої кофти. У суворих темних штанах та легкій світлій блузці вона підійшла до гості.

– Проходь, Віка. Стіл у залі.

Зовиця критично оглянула невістку з ніг до голови, затримавши погляд на її зачісці.

– Яка ти сьогодні ошатна. Прямо не впізнати, – вона засунула контейнер Наді.

– А я ось салат принесла, крабовий. Знаю ж, що ти вічно нічого не встигаєш із цією своєю роботою в поліклініці.

Віка кинулася до зали, на ходу продовжуючи розхвалювати брата.

– Олежка! Солідний який став! П’ятдесят років – це рубіж! Не кожному щастить в п’ятдесят так зберегтися.

Хвилин за двадцять підтяглися інші. Приїхав старий друг Мишко із дружиною Танею. Заглянули сусіди із другого поверху. Квартира наповнилася гулом голосів, дзвоном посуду та запахом важких парфумів.

Усі розсілися. Олег зайняв місце на чолі столу, як і належало ювіляру. Він поблажливо приймав вітання, поважно кивав і підливав гостям міцне.

– Слухай, ну стіл у вас, звичайно, скромненький, – хитро простягла Віка.

Вона поколупала виделкою в домашньому салаті.

– Надя наша зовсім на господарство забила. Хоч би ікри взяли. Ювілей же!

– Та гаразд тобі, Вік, — примирливо загудів Мишко.

Він підняв келих і обвів усіх поглядом.

– Головне не їжа, а компанія! – Мишко відкашлявся.

– Олег у нас мужик видний, вже відбувся. Квартиру відгрохав, машину нову взяв. Дружина яка красуня поруч сидить, терпить його характер!

Гості дружно засміялися. Олег задоволено причмокнув і махнув рукою.

– Та що там квартира? Дрібниці життя, – він багатозначно підняв палець. – Головне – правильно інвестувати! Я ось завжди говорю, гроші повинні працювати.

Віка активно закивала, прожовуючи шинку.

– Якщо ти не вкладаєш у майбутнє, ти стоїш на місці, – вів далі Олег. – А я звик рухатись тільки вперед. Не розбазарюватись на будь-яку нісенітницю, а вкладати з розумом.

Надя сиділа на протилежному кінці столу. Вона мовчки дивилася, як чоловік розпинається перед друзями. Як Віка улесливо підтакує кожному його слову. Як Таня з легкою заздрістю розглядає їхню нову люстру.

– Ось золоті слова, Олеже, – вставила зовиця.

Вона потяглася до чергової порції м’яса.

– Розумний ти мужик. Наді з тобою пощастило невимовно. Як за кам’яною стіною живе, та горя не знає. Чоловік все до хати, все до хати.

Надя взяла паперову серветку.

– Це правда, – вона встала з-за столу, – Олег у нас чудовий інвестор. Дуже далекоглядний.

Чоловік самовдоволено посміхнувся, приймаючи похвалу, як належне.

– Ну, захвалили зовсім, – він поплескав долонею по столу. – Давай, дружино, тягни вже свій подарунок. Якщо вже зайшла мова про мої успіхи. А то все слова та слова.

– А я саме за ним.

Надя вийшла до передпокою. У шафі, на верхній полиці, лежав важкий глянсовий фотоальбом. Вона зробила його на замовлення два тижні тому. Обійшовся в пристойну суму, але воно того варте.

Вона повернулася в зал і поклала важку книгу у твердій обкладинці прямо перед чоловіком.

– Ось. Спеціальне замовлення, – вона відступила на крок. – Літопис твоїх досягнень.

Гості схвально загомоніли.

– О, класна ідея! – зрадів Мишко.

Він витягнув шию, намагаючись зазирнути через плече друга.

– Давай, відкривай, зацінимо молодість! Напевно, там фотки з наших студентських бенкетів.

Олег із важливим виглядом поправив краватку. Відкрив першу сторінку. Там була їхня спільна фотографія з дачі, п’ятирічної давності. Олег стояв біля мангала, усміхнений і задоволений.

– Ну, краса, – констатувала Таня.

Олег перевернув сторінку. На другому розвороті фотографій не було. Там були акуратно вклеєні видруки.

Великий шрифт. З печатками та датами. Мишко примружився.

– Це що таке? Угоди якісь?

Олег дивився в текст. Його святковий рум’янець почав стрімко тьмяніти, змінюючись землистим відтінком.

То були чеки. Копії чеків з ювелірного бутіка на придбання комплекту із сапфірами. Того самого, про який Надя просила три роки тому на річницю, але на який вони вічно «не мали вільних коштів».

Він гарячково перевернув цупкий аркуш.

Наступний розворот прикрашали квитанції про оплату номерів люкс у спа-готелі. На ім’я Олега. І дати. Ті самі вихідні у вересні, коли він їздив «рятувати об’єкт в області». І у жовтні. І перед новорічними святами.

– Це…, – слова застрягли в його горлі.

Надя стояла за своїм стільцем, схрестивши руки на грудях.

– Це твої інвестиції, Олеже! – Вона обвела поглядом тихих гостей. – У золоті сережки для якоїсь Христини.

Віка поперхнулася повітрям.

– У номери люкс із джакузі, – рівно продовжила Надя. – На доставку величезних букетів троянд за адресою, яка до нашої квартири не має жодного стосунку.

За столом перестали жувати.

– Я вирішила, що твої друзі та рідня мають знати, який ти у нас щедрий інвестор. А то Віка переживала, що на столі ікри немає. Ікра, Віка, пішла в спа-готель!

Таня різко опустила очі та втупилася у свою порожню тарілку. Вона давно підозрювала щось подібне, коли бачила Олега у торговому центрі з молодою брюнеткою, але воліла мовчати.

Мишко розгублено прокашлявся.

– Олеже, це що за жарти? Яка Христина?

Ювіляр нарешті знайшов голос. Обличчя його пішло червоними плямами люті.

– Ти зовсім розумом рушила? – Він схопився, ледь не перекинувши кришталевий салатник. – Ти мої бардачки обшарила?! Щурятничати надумала?!

Він жбурнув альбом на стіл.

– Що за цирк ти влаштувала тут перед людьми?!

– Я влаштувала свято, – спокійно відрізала Надя. Вона навіть не підвищила голосу.

– Ти ж сам просив постаратися! Я й розстаралася, – вона вказала кивком на зачинений альбом.

– Зібрала всю твою бухгалтерію в одне місце! Щоб не загубилася. А то раптом забудеш, куди вклався.

– Та я тебе…

Олег смикнувся в її бік, але Мишко важко поклав руку йому на передпліччя, сідаючи назад на стілець.

– Охолонь, інвесторе.

Надя відступила від столу і попрямувала в коридор.

– Гаряче в духовці, Віка, – вона не оберталася.

– Прослідкуй, щоб твій братик поїв. А то в нього, напевно, апетит зник від надлишку емоцій.

Олег вирвався з-під руки друга і рвонув за нею.

– Куди ти зібралася? – Він загородив прохід до передпокою.

– Ти зганьбила мене при всіх і думаєш, я тобі це спущу?! На які мані ти підеш, розумна така? Квартира моя! Я за неї платив!

У передпокої вже стояла її зібрана сумка. Надя підготувала її вранці, поки чоловік відсипався перед гулянням. Вона закинула сумку на плече.

– Доводь це кому хочеш, Олеже.

Надя дивилася на нього без злості. Швидше з гидливим подивом. Як дивляться на людину, яка примудрилася забруднитись на рівному місці й тепер голосно кричить на калюжу.

– А твої інвестиції у Христину…, – вона коротко посміхнулася, – ну, вважай, що то був мій подарунок тобі на ювілей.

– З днем ​​народження! – Надя відсунула його убік.

Вона зробила крок за поріг і зачинила за собою двері, відрізавши приглушений гул розгублених голосів із зали. На сходовому майданчику було прохолодно і пахло свіжою фарбою.

Через два тижні Надя сиділа на веранді невеликого орендованого будиночка. До міста було сорок кілометрів. Навколо шуміли сосни, а на столі остигав кухоль ранкової кави.

Телефон було вимкнено вже кілька днів. Вона знала, що там напевно висять десятки пропущених від Віки з її голосіннями та від Олега, з його порожніми погрозами.

Попереду було багато неприємних розмов та побутових проблем. Доведеться ділити речі, шукати постійне житло, вибудовувати нову рутину. Але все це здавалося тепер дрібним та незначним.

Головне, що більше не потрібно було слухати про великі інвестиції, різати салати для невдоволеної зовиці та шукати виправдання чужої підлості. Вона просто жила для себе, й горя не знала…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!