– Щоб цієї «тварини» більше тут не було

– Катю,  сходи в магазин по хліб, – каламутний погляд сорокап’ятирічної пані, вже не міг сфокусуватися на худенькому силуеті семирічної дівчинки, яка жадібно проковтнула при згадці про хліб.

– Звичайно, матусю …

Дівчинка слухняно чекала грошей, за які продавчиня місцевої цілодобової крамнички, тітка Люда, охаючи та ахаючи, продавала Каті буханець хліба, а іноді совала в кулачок молочну шоколадку або жменю цукерок.

– От же горе дитині. Така красуня у цих маргіналів росте, – голосила слідом Людмила, сьорбаючи розчинну каву.

Катя, намагаючись не вдихати дивовижний запах свіжої хрусткої скоринки, з усіх ніг мчала додому. Якщо вона себе добре поводила, то мама завжди відривала їй цю смакоту, а поверх хліба укладалися дві-три жирні шпротини, з яких капало духмяне масло, просочуючи м’якуш.

Дівчинка їла не поспішаючи, потроху відкушуючи і ретельно прожовуючи свої нехитрі ласощі. Судячи з кількості пляшок, батьки чекали сьогодні гостей, тому іншої вечері вже не передбачалося.

Найголовніше тепер, непомітно втекти з дому, і не траплятися нікому на очі, інакше могло і влетіти. Минулого разу батько так сильно вліпив їй потиличника, що потім два дні боліла голова.

Катя вийшла з під’їзду. У неї ще була чверть шматочка хліба і ціла рибка. На вулиці було тихо, попри теплу весняну погоду.

Людей було мало, десь грала весела музика, а в кишені у дівчинки чекали свого часу дві шоколадні цукерки. Було так добре.

Сьогодні не холодно блукати вулицями, а якщо що, можна і до тітки Люди заглянути, вона неодмінно почастує кавою з вершками та цукром.

Катя йшла, не поспішаючи роздивляючись вечірні вікна, мріючи про те, щоб у неї з’явилася подруга. Вже тоді Катя зовсім буде щаслива. Їй буде з ким поділитися своїми мріями, думками, а іноді й просто мовчки поблукати, коли додому не можна.

Але жалібний писк, що лунав із кущів, які росли біля сміттєвих баків, зупинив дівчинку. Вона обережно зазирнула у купу старого смердючого ганчір’я.

У рваній коробці з-під взуття сиділо маленьке смугасте кошеня, і тихо нявкало. Катюша простягла руку, і воно понюхало її. Смачний запах шпрот заохотив малюка, і він став жадібно облизувати пальці. Від шорсткого язичка дівчинка захихотіла.

– Ти що, голодний мабуть? А дивися, що в мене є! – Катя урочисто поклала цілу рибку перед носом кошеняти, заштовхуючи залишки хліба собі в рот.

– Ось, тримай. Їж.

Майбутній хижак з апетитом накинувся на частування. Він смішно бурчав, ковтаючи цілими шматками, і шипів, коли Катя намагалася гладити його.

– Тихіше, не поспішай. Треба потроху, а то животик розболиться,  я вже таке проходила, – вона посміхнулася новому другу.

– А хочеш, я візьму тебе до себе жити? Зватиму тебе Смугастик і завжди-завжди буду ділитися їжею, – Катюша підняла легенького, як пух, малюка, і дбайливо поклала за пазуху.

Жовті, як травневий мед, ліхтарі освітлювали тротуар, яким йшла маленька дівчинка і жваво щебетала з муркотливою мордочкою, що виглядала з-за  пазухи.

***
Вдома було спокійно. На кухні залишилися тільки порожні пляшки, брудні тарілки та повна попільничка. Важливо гудів котел, безтурботно цокав годинник.

Катя опустилася на стілець, а кошеня посадила на стіл. Малюк боязко обнюхав порожню склянку.

– Фу! Смугастику, не треба! Це дуже нехороша гидота. Раптом ти теж захочеш щодня вживати її, тоді ми вже не зможемо бути друзями! – Вона схопила малюка і притиснула до обличчя, не бажаючи відпускати.

Котик у відповідь лише приємно забурчав, упершись м’якими лапками їй у ніс, ніби заспокоював: «Не хвилюйся, ми разом!»

Цієї ночі Катя спала дуже солодко. Їй снилося щось дуже гарне, зі смаком бананового морозива і пиріжків з вишнею. Смугастик затишно влаштувався під боком, наспівуючи дівчинці свої котячі колискові.

Але вранці батько, побачив кошеня,  став дико кричати:

– Щоб цієї «тварини» більше тут не було!

Мати диміла, прикладаючи мокрий рушник до голови. Хрипким хворим голосом вона попросила дочку забрати кота «від гріха подалі».

Дівчинка, ковтаючи гіркі сльози образи, сиділа біля під’їзду зі Смугастиком у руках. Вона не знала, куди його можна віднести, а залишати на смітнику такого чудового друга їй зовсім не хотілося.

Ридaючи, вона побрела в магазин, до тітки Люди. Там, плутано розповівши, що і як, Катюша благала прихистити Смугастика, обіцяючи відвідувати його щодня, годувати і виховувати.

Не змогли жалісливі жінки відмовити дитині, залишили кошеня жити в підсобці магазину. Смугастику виділили стару линялу кофту та обрізане пластикове відерце з-під майонезу.

Всю весну й літо Катя бігала до свого смугастого друга, відламуючи від купленого буханця «шматочок», за що вдома була неодноразово покарана. Але хіба це важливо, коли маєш справжнього друга?

Дівчинка годинами розмовляла з котом, розповідаючи про все, що з нею відбувалося. Смугастик влаштовувався на худих колінках і солодко муркотів, мруживши свої бузково-сірі очі.

Тітка Люда, вигрібаючи залишки обіду йому в миску, якось придивилася і сплеснула руками:

– Господи, таких котів я ще не бачила! Очі ж у нього, як несправжні. Ану глянь, Олю, – і обидві продавчині з захопленням розглядали бездонні очі, в яких було море тепла і розуміння, а він тільки хитро муркотів – ситий і задоволений.

До осені Смугастик перетворився на справжнього красеня, – великого пухнастого кота з казковими очима. Не раз його намагалися забрати покупці, але він навіть близько ні до кого не підходив, чекаючи своєї маленької господині.

Якось Каті не було кілька днів. Вона не приходила по хліб і не відвідувала Смугастика. Тітка Люда почала турбуватися – чи не захворіла.

Але Катюша прийшла. На її блідих вилицях уже жовтіли синці. На нижній губі була негарна коричнева кірка. На здивовані погляди продавчинь вона коротко кинула:

– Впала.

Але за магазином, уткнувшись  обличчям в м’який пухнастий бік, дівчинка щось довго розповідала своєму другові. Вона так і заснула, обіймаючи великого поважного кота.

Тітка Люда акуратно підняла її і переклала на старенький диван у підсобці, вкривши Катю пошарпаною ковдрою.

Потім, вона зателефонувала Миколайовичу – місцевому дільничному, але той лише сказав, що довести рукопри.кладство буде складно. Та й зв’язуватися з цими маргіналами він не хотів. Жінка розплакалася.

Їй було дуже шкода цю маленьку дівчинку, якій вона не могла нічим допомогти. Своїх дітей у неї не було і Люда не раз думала про те, що хотіла б собі таку донечку.

Смугастик нервово намотував кола навколо дивана, дбайливо обнюхуючи обличчя Каті, а потім і зовсім зник. Всю ніч дівчинка проспала у магазині, за нею навіть ніхто не прийшов.

Вранці, коли вона прокинулася, тітка Люда нагодувала її бутербродами з солодким чаєм і веліла з тіткою Олею доглянути магазин, поки вона сходить « у важливих справах».

Катя з радістю погодилася, а жінка, сповнена рішучості, пішла до її батьків. Але вже біля під’їзду дорогу їй загородив Микола.

– Куди тебе несе? У нас тут небіжчик, тож краще туди не потикатися. Ти краще скажи, малу їхню вночі не бачила?

– Катю? А кому віку увірвали? – Людмила схвильовано пробігла очима по вікнам багатоповерхового будинку.

– Так її предків і “кокнули”. Ось шукаємо її, може забрали дівчину.

– Н..ні, вона у мене в підсобці спала, з нею все в порядку. А хто ж на таке зважився?

– Та хрін його знає, товариші по чарці напевно, щось не  поділили, а нам тепер шукай. Слухай, Людо, може, залишиш малу на пару днів у себе?

– Поки рідних шукаємо, ну щоб у притулок не оформляти. А то тільки папірці доробимо, так обов’язково бабуся якась намалюється.

– Так, звичайно, без проблем, – серце тітки Люди прискорено забилося від радості. Їй було абсолютно не шкода  батьків Катюші.

Вона щаслива помчала назад в магазин.
Пошушукавшись зі своєю напарницею, вони вирішили поки дівчинці нічого не говорити, що батьки пішли із життя, просто сказали, що її мама дозволила їй погостювати у тітки Люди трохи.

Катюша дуже зраділа, питаючи, чи навчать її користуватися касою.

З того дня Смугастик більше не з’являвся. Його довго і наполегливо кликала дівчинка, обминаючи найближчі сміття, але кіт не приходив. Їжа в його мисці так і залишалася не початою.

Тітка Люда дбала про Катю, але боялася моменту, коли її заберуть. Якось, вона зважилася йти до місцевої опіки та подати документи на удочеріння.

Але їй відмовляли, кажучи, що вона не підходить за багатьма пунктами – самотня, незаміжня, яка працює ночами.

Жінка стискалася від своєї соціальної неповноцінності та відступала, щоб через час спробувати ще. Так минуло два місяці.

Катя звикла до Людмили, навчилася готувати яєчню, читати по складах і наводити порядок, щоб порадувати втомлену з роботи жінку.

Коли випав перший сніг, а це було третього листопада, Каті виповнилося вісім років. Вона задула яскраві парафінові свічки на магазинному медовику і голосно сказала, повернувшись до Люди:

– Хочу, щоб ми з тобою завжди – завжди жили разом, і щоб ти стала моєю мамою! – Вона обійняла зворушену жінку.

–  Я теж тільки про це і мрію, Катюшо , – прошепотіла Людмила.

У двері постукали. Сьогодні на гостей не чекали, тому, коли на порозі виник представницький молодий чоловік, Людмила була дуже здивована.

– Здрастуйте, я представник відділу опіки та піклування. До мене потрапили ваші прохання і документи, от я і приїхав, щоб, так би мовити, познайомитися особисто, – він простяг руку.

– Проходьте, ми просто нікого не чекали, – жінка запросила гостя на кухню.

– Бажаєте чаю? Тітка Люда, знаєте який смачний купила? Зі смаком тропічних фруктів. Ви такого точно ніколи не куштували, – Катя поставила перед чоловіком кухоль.

– Частуй. А це твій торт? – Він усміхнувся.

– Угу! Мені вже вісім років. Наступного року я в школу піду, – вона поважно закивала.

– У школу- це хороша справа. Ну, а як тобі тут живеться? Розповідай! – Він сьорбнув з кухля.

– Добре, – дівчинка пожвавішала …

Вони ще довго розмовляли, сидячи на невеликій кухні, їли торт, запиваючи його чаєм зі смаком тропічних фруктів.

Маленька дівчинка і ввічливий молодий чоловік у дорогому костюмі. Людмила слухала їх, підперши щоку кулаком, їй було так затишно і спокійно..

– Що ж, на жаль, мені час, – чоловік підвівся. Він дістав зі свого портфеля щільну теку.

– Ось, Людмило Олексіївно, з цими документами пройдете завтра до районного суду, зверніться до секретаря і напишіть заяву.

– Не хвилюйтеся, вам усе розкажуть. Розгляд справи в суді – проста формальність. І ви зможете забрати Катюшу.

– Забрати? – Людмила розгубилася. Вона не могла знайти жодного відповідного слова для цієї доброї людини. А дівчинка радісно обійняла його, заплющила очі і повторювала:

– Дякую! Дякую! Дякую!

– Дякуємо – хрипко, намагаючись утримати гарячі сльози радості, прошепотіла Людмила.

– Бережіть її, – обернувся він до Людмили.

Вона від здивування застигла – на неї дивилися бездонні бузково-сірі очі, в яких було море тепла і розуміння…