– Щоб я ще хоч раз?!!! Та ніколи в житті

Світлана зателефонувала наприкінці травня – голос у неї був такий, який буває у людини, якій пощастило і яка ще не вірить у це везіння.

– Тань, я познайомилася з одним чоловіком. Ігор, він нормальний, правда. Кличе до Туреччини на два тижні. Я вже три роки нікуди не їздила, ти ж розумієш.

Тетяна розуміла. Три роки Світлана тягла двох дітей одна – колишній чоловік Віталік надсилав аліменти через раз, коли згадував.

Світлана працювала менеджером у страховій, крутилася, іноді дзвонила ввечері й говорила втомленим голосом: «Тань, я вже не знаю». Тетяна слухала, співчувала. Нормальна жінка, не просте життя.

– Їдь, – сказала Тетяна.

– Стривай, я не все сказала. Ігор не хоче їхати із дітьми. Каже, рано ще, хоче просто побути вдвох, пізнати одне одного. Я, загалом, його розумію. – Пауза. – Тань, можна Мишко та Олена побудуть у вас?

Андрій сидів поруч за кухонним столом, чув усе – Тетяна тримала телефон не біля вуха, а перед собою. Він кивнув одразу, не думаючи.

– Звичайно, – сказав він у бік телефону. – Хай їде.

Тетяна подивилася на чоловіка.

– На скільки? – спитала вона у слухавку.

– Поїздка два тижні. Але мені треба зібратися, купити речі, упорядкувати себе – ти ж розумієш, три роки нікуди не їздила, у мене взагалі нічого немає придатного.

– Я б привезла дітей числа тридцятого, а лечу п’ятого. Заберу наприкінці червня.

Тетяна порахувала мовчки. Майже місяць.

– Добре, – сказала вона, і скинула дзвінок.

Потім прибрала телефон і довго думала.

– Андрію, – сказала вона, – цілий місяць.

– Ну то й що? – він говорив легко, думаючи вже про щось інше. – Діти ж нормальні, не малі. Мишкові одинадцять, Олені – дев’ять. Впораємося.

– Хто впорається?

– Ну, разом.

Тетяна кивнула. Разом – це добре звучить.
***
Світлана привезла дітей тридцятого увечері.

Валіза, рюкзаки, планшети в руках. Мишко – високий, мовчазний, із навушниками на шиї. Олена — балакуча, з хвостиком, одразу почала розповідати щось про подружку Соню. Діти були нормальними – Тетяна їх любила, це правда.

Світлана зайшла на п’ятнадцять хвилин. Обійняла дітей, сказала «слухайтеся тітки Тані та дядька Андрія», випила чай стоячи. Виглядала добре – нова стрижка, живі очі.

– Тань, ти прямо рятуєш мене, – сказала вона. – Я не знаю, що б я робила.

– Все гаразд, – сказала Тетяна.

Світлана взяла сумочку.

– Ой, я хотіла сказати – ти вже вибач, Тань. У мене зараз кожна гривня на подорож, туди-сюди, одяг ще, – і пішла.

Тетяна стояла у передпокої й дивилася на валізу, рюкзаки та двох дітей.

– Гаразд, – сказала Олена, – а у вас є морозиво?
***
Перший тиждень пройшов у режимі, який Тетяна для себе назвала «просто треба пережити».

Вона вставала о сьомій – звичка, – готувала сніданок. Діти вставали о дев’ятій, о пів на десяту, один раз Мишко вийшов опівдні.

Андрій йшов на роботу о восьмій, повертався о сьомій вечора, вечеряв, дивився телевізор. Діти були його племінниками, але чомусь цілий день вони були з Тетяною.

Вона возила їх на річку. Водила у кіно – Олена давно хотіла на якийсь мультфільм. Годувала тричі на день, плюс перекушування – діти їли добре, особливо Мишко. У магазин почала ходити частіше, список зріс.

На десятий день захворіла Олена – температура, горло. Тетяна викликала педіатра додому, потім поїхала в аптеку: антибіотик, спрей для горла, жарознижувальне, – тисячу двісті.

Увечері показала чек Андрію.

– Треба Свєті написати, – сказала Тетяна.

– Таню, вона ж у відпустці. Потім розберетеся.

– Андрію, тисячу двісті за один похід в аптеку!

– Ну то й що? Дитина ж захворіла, – він дивився в телевізор. – Не можна не лікувати.

– Я не говорю не лікувати! Я говорю, що це гроші.

– Тань, ну свої ж, – він повернувся до неї. – Що ти думаєш? Сестра одна з двома дітьми, нарешті хоч відпочине.

Тетяна прибрала чек у шухляду столу, й нічого не відповіла.
***
Світла з’являлася в соцмережах щодня.

Тетяна спеціально не заходила – саме траплялося. Стрічка показувала: ось Світлана на пляжі, ось Світлана в ресторані з видом на море, ось Світлана та Ігор на прогулянковій яхті, захід сонця, келихи. Підписи були щасливі. Коментарі — «ти заслужила», «нарешті».

Тетяна дивилася на фото яхти й думала про гроші.

Потім зайшла до нотаток телефону і почала записувати. Просто, щоб не забути. Продукти за перший тиждень – приблизно стільки.

За другий – стільки. Аптека. Кіно. Морозиво кілька разів, діти просили, – не відмовиш. Одного разу піца, бо Тетяна втомилася готувати. Ще раз аптека – у Мишка виявилася алергія на щось, знадобилися краплі.

Сума виходила пристойна. Андрію вона нотатки не показувала. Знала, що він скаже.
***
Світлана приїхала другого липня опівдні. Засмагла. Привезла дітям сувеніри, Тетяні – парфуми у маленькій коробочці та магнітик на холодильник. Андрію – магнітик і брелок.

– Тань, я не знаю, як тобі дякувати, – говорила вона, розставляючи подарунки на столі. – Справді, ти мене врятувала.

– Ігор такий чудовий виявився, ми так добре провели час. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє ось так відпочивала.

– Добре, що відпочила, – сказала Тетяна.

Вона налила чай. Поставила на стіл печиво. Мишко та Олена сиділи поряд з мамою, Олена показувала щось у планшеті.

Тетяна почекала, поки всі розсілися, потім сказала:

– Світлано, я хочу поговорити про витрати.

Світла підвела голову.

– Я порахувала, – Тетяна дістала телефон, відкрила нотатки. – Продукти за місяць – я взяла лише те, що понад наше звичайне.

– Аптека двічі – Олена хворіла, у Мишка алергія. Кіно, морозиво, один раз піца. Разом дванадцять тисяч приблизно.

За столом стало тихо. Світлана дивилася на неї. Щось в її обличчі змінилося – не одразу, поступово.

– Дванадцять тисяч, – сказала вона.

– Так.

– Тань, – Світлана говорила повільно, – я думала, ти по-людськи. Я ж не чужих дітей привезла. Це ж Мишко та Олена!

– Я знаю, хто це.

– Ну то навіщо рахувати? – У голосі з’явилася образа. – Я думала, ти мені допомагаєш. По-родинному. А ти записувала, виявляється.

Андрій сидів мовчки. Тетяна не дивилася на нього, але відчувала, що він напружений.

– Тань, – сказав він нарешті, – ну, може, не треба зараз.

– А коли треба?

– Ну, Світлана ж тільки приїхала.

– Я знаю, що тільки-но приїхала.

Світла встала. Взяла сумку.

– Я не чекала, – сказала вона тихо. – Справді, не чекала. Я до тебе, як до своєї, а ти як чужа. Дванадцять тисяч за дітей!

– Світло, я не кажу, що ти погана мати чи діти погані. Я кажу, що місяць годувала двох дітей, возила в лікарню і платила зі своєї кишені. Це нормально – попросити повернути.

– Андрію, ти чуєш? – Світлана подивилася на брата.

Андрій дивився у стіл.

– Чую, – сказав він. – Тань, правда, навіщо так.

Тетяна подивилася на чоловіка. Потім на Світлану. Потім прибрала телефон.

– Гаразд, – сказала вона. – Не треба.
***
Світлана поїхала за пів години – сухо попрощалася, дітей повела швидко. Олена помахала рукою з машини. Мишко не обернувся.

Андрій лишився на кухні. Довго мовчав. Потім сказав:

– Ти зіпсувала весь приїзд!

– Я попросила повернути свої гроші!

– Вона одна з дітьми, Тань. Ти це розумієш?

– Розумію! Тож і погодилася на місяць. Але це не означає, що я мушу ще й фінансувати!

– Дванадцять тисяч – не такі великі гроші.

– Для кого?

Він не відповів.

– Андрію, – сказала Тетяна, – ти погодився взяти дітей на місяць, не спитавши мене до ладу. Ти знав, що я з ними цілий день, поки ти на роботі.

– Ти знав, що готувати, возити, стежити – це я. І коли я говорю, що витратила гроші – ти кажеш «навіщо рахувати»!

– Ти перебільшуєш!

– Ні!

Він підвівся, вийшов із кухні. Тетяна залишилася сама. На столі стояли чашки з недопитим чаєм, лежав магнітик із Туреччини – синє море, білі будиночки.

Вона взяла магнітик, покрутила в руках. Потім поклала назад на стіл. За вікном був тихий липневий вечір. Подвір’я, де весь місяць бігали Мишко та Олена, було порожнім.

Тетяна думала не про гроші. Гроші, – це цифри.

Вона думала про те, як Андрій сказав «впораємося» – легко, не зважаючи на неї. Начебто її час, її сили, її гроші були просто частиною спільного господарства, яким можна розпорядитися, не питаючи.

Вона прибрала чашки. Вимила стіл. Магнітик так і лишився лежати – маленький, яскравий, нікому не потрібний.

Зате її думки нарешті вибудувалися в логічний ланцюжок:

– Щоб я ще хоч раз?!!! Та ніколи в житті, трясця її матері!

Як ви вважаєте, Тетяна мала рацію, виставивши рахунок зовиці? Як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!