Як шкодую, що не зрозуміла цього раніше! Чому ніхто не підійшов до мене, не взяв за плечі та не труснув зі словами:
– Ти маєш жити своє життя для себе, а не для своєї мами!
Можливо, це у потрібний момент допомогло б вставити мізки на місце. Але ніхто зі мною так не розмовляв.
Коли я приймала доленосне для себе рішення з усіх боків, я тільки чула: «мужиків багато, а мати одна», «що за діти пішли невдячні – старих кинути готові» і ще купу всього в такому дусі.
Звичайно, зараз я розумію, що звинувачувати когось за власні помилки безглуздо. Але іноді, на заході сонця, приємно помріяти, що твоє життя могло б скластися інакше.
Заміж уперше я вискочила рано. Та й тоді це було нормально, а не рано. Ми з чоловіком вже працювали та отримували деякі гроші. Мені було двадцять один, а йому двадцять три. Чоловік вже відслужив в армії та працював на підприємстві.
Звичайна радянська сім’я. Одружилися, стали у чергу, на квартиру. Від роботи чоловікові навіть виділили кімнату у гуртожитку. Так і жили собі – як усі. Працювали на благо нашої батьківщини. Зʼявилося в нас двоє дітей.
Але квартиру ми здобути так і не встигли. Чоловік, як виявилось, закохався. Банально, але я не змогла жити з людиною, яка мені зраджує. Куди було подітися скривдженій, але дуже гордій жінці з дітьми? Я повернулася до мами.
Попри те, що на момент розлучення мені тільки но виповнилось тридцять, моє особисте життя більше не склалося. Діти росли, вчилися, а я, крім роботи, не бачила нічого. І ось саме на роботі й з’явилася перша іскра!
До нас на підприємство відрядили співробітника з іншого міста. Слава одразу запал мені в душу. Як виявилось, це було взаємно. Слава був на той момент удівцем. У нього теж був син, вони жили вдвох.
Я ніби знову відчула себе молодою. Хоча я тоді й не була старою, але з моменту мого останнього побачення вже минуло ціле життя. У нас закрутилося таке кохання! І метелики в животі, і квіти та прогулянки до перших зірок.
Так ми зустрічалися цілий рік. Я дітей не могла залишити, тож Слава зазвичай приїжджав сам. Він залишав свого сина у батьків.
Син у Слави теж був чудовий хлопчина. Ми навіть примудрилися подружити наших дітей. Мої син і дочка з ним чудово ладнали, як і з самим Славою.
Здавалося б, ось воно є абсолютне щастя. Все так склалося! І у нас любов та діти дружать. Постало питання про те, що час вже припиняти ці побачення набігами. Ми дорослі люди та треба якось вирішувати подальший розвиток відносин.
Слава був чоловіком дуже багатим. У його рідному місті була своя квартира, машина і навіть дача. Дохід високий та стабільний. По всьому виходило, що треба нам з дітьми переїжджати до Слави.
Але тут несподівано висунулась моя мати. Коли я розповіла їй, що ми зі Славою вирішили з’їжджатися, мама закотила спектакль під назвою: «Ой, на кого ти мене залишаєш, ой, вмираю, викликай швидку!».
Звичайно, я не могла виносити ці щоденні концерти. Почала вмовляти Славу забрати з нами й мою матір. І Слава погодився. Він говорив тоді, що кохає мене і готовий заради мене багато на що. Але тут на дибки встала вже мама.
Мама стала вигадувати всі ці страшилки, що для літньої людини переїзд схожий на смерть. І ось тут, мовляв, вона ще поживе, а якщо поїде до незнайомого міста, то за місяць зляже, а за рік і зовсім помре.
Мама стогнала, а ми зі Славою продовжували зустрічатися. Коли мій чоловік зрозумів, що мама на умовляння не піддається, то поставив мені умову: або я переїжджаю, або всьому кінець. Досить вже по кутках ховатися, як підлітки!
Я обрала матір. Не змогла її покинути. Адже вона щодня ходила і демонстративно капала корвалол і голосила, що як тільки я з дітьми поїду, то вона того ж дня й помре. Ми з мамою прожили ще дванадцять років.
Зараз я вже десять років живу сама. Жодних чоловіків більше в моєму житті не було. Діти виросли, мати не стало. Я щодня лягаю спати та прокручую в голові думки, а як би склалося моє життя зараз, якби я тоді поїхала?
Я обрала матір, піддалася на її шантаж і шкодую про це щодня своєї самотності.
