Ганна Петрівна зняла зі стіни фотографію онука, старанно витерла пилюку і повісила на старе місце.
“Скільки ж тут йому?” – задумалася жінка. – “Здається, шість вже виповнилося. Смішний такий! Худний! Вуха стирчать. Точно, шість років. Він тоді перехворів сильно. Схуд.”
Ганна Петрівна дістала сімейний фотоальбом та відкрила його.
“А ці фотографії зроблені в селі. Мама ще жива була. Я його возила. Вона сама вже не вставала. Боялася піти з життя і правнука не побачити. Він тоді в курник заліз.” – Жінка посміхнулася. – “Кури забилися в кут, а півень налетів на нього. Захищав своїх. Добре, що сестра почула і вчасно встигла. А міг би й покалічити. Толя тоді дуже злякався.”
Ганна Петрівна перевернула сторінку.
“А тут Толя у восьмому класі. Всі хлопчаки за літо вимахали, змужніли, а наш найменший! Він тоді дуже переживав що не виросте. На баскетбол записався. А наступного року, коли в дев’ятий клас пішов, виявився вищим за всіх. Гордий ходив.”
Ганна Петрівна принюхалася, сплеснула руками і побігла на кухню.
– Ой! Мало не згоріли! Вчасно встигла! – заголосила жінка.
Вона обережно дістала з духовки лист з пиріжками. Склала їх до готових, накрила рушником і відправила в духовку нову партію. Подивившись на годинник, повернулася до кімнати.
“А це хто з ним? Ленка чи що?” – Ганна Петрівна крутила фотографію з альбому. – “Точно Ленка! Смішна така. Косички тонюсенькі. Толя тоді закоханий у неї був. П’ятами ходив.” – Жінка посміхнулася. – “Хороше дівчисько. Шкода що не склалося у них. Нещодавно зустріла її біля магазину. Двійнята у неї. Смішні такі. Про Толю питала. Привіт, передавала. Пам’ятає значить. Як подзвонить, обов’язково скажу йому.”
Ганна Петрівна зітхнула, витерла сльози, що накотили.
“Щось давно не дзвонив. Чи не трапилося що? Ох, не дай Господь! Оберіг нашого хлопчика! Нехай він повернеться живим і здоровим!”
Від думок її перервав телефонний дзвінок.
– Бабуся, – кричав у трубку онук, – У мене все добре! Не хвилюйся! Батькам уже дзвонив. Я тебе люблю!
– Ти здоровий? Чи не поранений? – розхвилювалася Ганна Петрівна. – Годують добре? Коли у відпустку приїдеш?
– Все добре, бабусю! Не можу довго розмовляти. Як зможу, обов’язково зателефоную. Годують чудово. Не хвилюйся. Сама не хворій. Я про твої пиріжки мрію. З капустою.
Зв’язок обірвався.
– Ой, біда, а напекла я сьогодні з картоплею та м’ясом, – заголосила Ганна Петрівна, – Гаразд, наступного разу з капустою приготую.
Жінка повернулася на кухню, вимкнула духовку, дістала пиріжки і все старанно запакувала. Вийшло дві великі сумки. Вона взяла телефон та набрала сусідку.
– Галю, у мене все готове. Ти на якому етапі? Та й добре! Зустрічаємось біля під’їзду.
Ганна Петрівна, насилу, витягла поклажу до лави біля під’їзду і почала чекати. Галина, з такими ж сумками, підійшла трохи згодом.
– Посидимо трохи перед дорогою, – запропонувала сусідка, – Ти з чим сьогодні зробила? Я з капустою і ватрушок напекла.
– З капустою це добре, – посміхнулася Ганна Петрівна, – У мене з картоплею та м’ясом. Онук дзвонив.
– Як він там?
– Живий! Може, приїде у відпустку. Скучила дуже. Переживаю.
– Бабусі! Я дивлюся, ви щотижня з баулами кудись збираєтесь, – засміявся, сусід, що підійшов до них, – Бізнес чи що налагодили? Пенсії не вистачає? Такими темпами олігархами станете. Я ще у вас буду в борг брати.
– Чого дурниці мелеш, Генко – образилася Ганна Петрівна, – Пиріжков напекли. До шпиталю відвеземо нашим захисникам. Лежала я в лікарні, так там годують несмачно.
– А ми масла в тісто більше покладемо. І начинки не жалкуємо. Домашнє все краще. – підтримала її Галина. – Нам не важко, а хлопцям на радість.
– Наші онуки воюють, – зітхнула Ганна Петрівна, – Може, знайдеться добра душа, пошкодує, почастує чимось домашнім.
– Зрозумів, – Гена трохи помовчав, – Ви сидить тут. Чекайте на мене. Я зараз зі стоянки машину прижену. Відвезу вас туди та назад. Сумки щось важкі, а шпиталь на іншому кінці міста.
– Нам, по дорозі назад, до церкви заїхати треба, – Несміливо сказала Галина, – Свічки за упокій поставити і за здоров’я живих.
– Зробимо, – кивнув сусід, – Тепер, бабусі, я вас буду возити завжди. Не переймайтесь – це безкоштовно. І ще, я вам борошна куплю і все, що треба для начинки. Нехай хлопці їдять, одужують і своїх бабусь згадують.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
