– Слухай, Світлано, – або я, або вона! Я не збираюся вислуховувати все це у власному домі!
– Ти це серйозно? Вирішив змусити мене вибирати між тобою та моєю дочкою? – Світлана скинула брови. – Нормальні люди так не обговорюють питання.
– Можливо, але мені неприємно слухати її шпильки. Вона мене не поважає, хоч я їй за віком у батьки підходжу, – насупився Олег.
– У своїй хаті я хочу почуватися господарем, а не якимось хлопчиком для биття. Якщо вона ще раз почне мені тут висловлювати, я подам на розлучення.
«У своїй хаті…» – Світлана ледь придушила бажання розсміятися. Якщо вже добре розібратися, її дочка мала набагато більше прав на цей будинок, ніж Олег.
…Колись Світлана вже залишилася сама. Та ще й без професії, без грошей, та без житла. Віктор, її перший чоловік, заробляв стільки, що просто не було сенсу виходити на роботу.
Те, що вона приносила до декрету, було копійками. До того ж на ній висіла вся хатня робота, бо натирати підлогу, бачте, не чоловіча справа.
У результаті, після декрету Світлана так і не вийшла працювати. Вона зосередилася на дочці та побуті. У ті часи це вважалося нормальним: чоловік здобувач, жінка – берегиня вогнища.
Ось що точно не було нормою, так це неповага. Згодом Віктор почав дивитись на Світлану, як на щось, на кшталт прислуги. Він не просто не допомагав по дому, а ще й додавав роботи.
Якщо випадково проливав чай - навіть не думав витирати за собою. Міг пройтися в брудному робочому взутті коридором, після чого Світлані доводилося все перемивати. Їв перед комп’ютером і ніколи не обтяжував себе бодай «доставлянням» брудних тарілок до раковини.
– Ти все одно вдома сидиш. Тобі нема чим займатися, – казав він Світлані.
Вона терпіла заради доньки. Добре ж жили, якщо не вдаватися в подробиці. Але згодом ситуація лише погіршувалась.
Віктор почав затримуватись на роботі. Періодично від нього пахло чужим парфумом. Він припинив наполягати на подружньому боргу, що зовсім було не схоже на нього.
– А з кролятиною супчик смачніший, – видав він одного разу за вечерею.
– І де тебе такими делікатесами годують?
– Та, так… – відмахнувся Віктор, посміхнувшись. – Якось у їдальні давали.
Невже в їдальні подавали такі вишуканості? Але Світлана заплющувала на все очі. До того часу, поки це не стало неможливо.
Одного дня Віктор не повернувся додому. Світлана думала, що посивіє за ніч. Вранці він прийшов, як ні в чому не бувало, навіть не вибачився.
– Та у нас там наднормові були, а телефон розрядився, – безтурботно відповів він, явно перебуваючи у гарному настрої.
Світлана не повірила. Коли Віктор заснув, вона полізла до його телефону. У результаті з’ясувалося, що Віктор має коханку, і навіть не одну.
Світлана довго думала, сумнівалася, боялася, але зрештою подала на розлучення. У неї не просто пройшло кохання, їй стало бридко і боляче бачити цю людину.
Звичайно, було страшно, адже вона понад десять років не працювала і не знала, на що годуватиме себе та доньку. Але жінка твердо вирішила, що усі справляються, і вона зможе.
Змогла. Не без допомоги батьків, але все ж таки. Світлана подалася в промисловість краси й хапалася за все: вії, брови, манікюр.
Почала з економсалону, де був великий потік клієнтів та низькі ціни. Орала, як віл, а додому приносила копійки.
Але тут, не було б щастя, та нещастя допомогло. В салон прийшла молода невістка власниці, й незабаром з каси почали зникати гроші.
Камер не було, тож коситися стали на Світлану. Вона, якщо не брати до уваги невістки, прийшла в колектив останньою.
Світлана поділилася своїм лихом із дочкою. Лєрі на той момент було вже чотирнадцять.
– Мамо, йшла б ти звідти, поки на тебе все не повісили, – порадила їй донька.
– Та куди я піду? Усі салони напхом забиті. Та й не факт, що там буде краще.
– Кабінет свій відчиниш. У мене он мама однокласниці так і зробила.
– А клієнтів де я візьму? Ну, може, піде за мною пара людей. Але решті все одно, що за майстер їх обслуговує, вони закріплені за салоном.
– А я допоможу тобі.
Світлана спочатку не повірила, похитала головою, зітхнула. Але вона розуміла, що дочка має рацію. Потрібно йти, поки не пізно.
І вона пішла. Лєра сама знайшла їй кабінет, всього за сотню метрів від будинку, у пристойній будівлі, та ще й недорогий по оренді. Так, він був крихітним. Але це був її кабінет, де Світлану ніхто ні в чому не звинувачував.
Лєра допомогла матері знайти обладнання та меблі. Здебільшого все було вже старим, але ще добротним. Клієнтами також зайнялася донька, як і обіцяла.
Світлана до ладу навіть не вдавалася в подробиці. Знала тільки, що Лєра «крутиться» через соціальні мережі й сидить до пізньої ночі, а іноді й зовсім засинає за комп’ютером.
З того часу багато води витекло. Справи почали йти так добре, що Світлана з’їхала з дочкою від своїх батьків, які тимчасово дали притулок у себе, і взяла квартиру в іпотеку. А пізніше охазяйнувалася салоном.
З того моменту, як Світлана тремтячими руками робила моделям педикюр за дякую, минуло вже понад десять років.
Весь цей час Лєра була поряд: вела соцмережі, публікувала фотографії, займалася рекламою. Проте донька мала своє життя. Вона з’їхала, і бачитись вони стали набагато рідше.
Вечорами Світлана почувала себе самотньою. За всі ці роки вона вперше задумалася про те, що було б непогано знайти когось, з ким можна поділити решту життя.
Їй не потрібні були чужі гроші та квартири, все це в неї й так було. Її цікавили почуття та душа. Хотілося просто теплого спілкування, відчуття приналежності до чогось більшого.
Тут їй і зустрівся Олег. Вони познайомилися на вечорі у спільної подруги. Олег здався дещо старомодним, ніби він прийшов прямо зі старих радянських фільмів, які він так любив обговорювати.
Але Світлані було з ним добре та цікаво. Він умів організувати дозвілля, адекватно поводився, був душею компанії. Більшого й не потрібно.
Довго тягти вони не стали й незабаром з’їхалися, а трохи згодом і розписалися на вимогу Олега.
Він був ідеальним. Олег заробляв справжні копійки, часом менш як десять тисяч на місяць, але Світлані було все одно. Вона із задоволенням ділилася тим, що мала, і вважала це за норму.
Але потім Олег почав змінюватись. Спочатку він кинув заняття спортом і помітно додав у вазі. Потім почав відлинювати від домашніх справ. То втомився, то голова болить, то завтра зроблю. А потім…
Лєра періодично заходила до них у гості вечорами. Світлана не бачила в цьому жодних проблем, бо в них і раніше так було. Олегу це не дуже подобалося, і в якийсь момент він вирішив висловитися.
– Щось ти до нас зачастила, – сказав він, сидячи за столом. – Тобі що, поїсти нема де?
Світлана скинула брови. Тон був глузливий, але під ним ховалася відверта агресія.
– А тобі яка різниця? Я до своєї матері приїхала, не до тебе, – відповіла Лєра.
– Ну, годуєшся ж ти за наш спільний кошт. Виходить, і за мій теж.
– Ви хотіли сказати, за мамин? Щось я не бачила, щоб вона після зустрічі з вами раптом пересіла на Ламборгіні. Якщо хто тут і присмоктався до її грошей, то це точно не я.
Олег почервонів, розвернувся і пішов у спальню. Повернувся він лише після того, як Лєра пішла, і почав виплескувати своє невдоволення на Світлану. В ультимативній формі. Мовляв, у його ж будинку, його ще й ображають.
– Дорогий мій, цей будинок не твій, а в кращому разі наш, у найгіршому – мій, – нагадала вона. – І, якщо ти ставиш питання руба… Тоді збирай речі!
Світлана, звичайно, не була в захваті від поведінки дочки й зробила їй догану пошепки, поки вони були наодинці. Але жінка чудово бачила, хто першим почав ділити на «моє» та «твоє».
– Що? Ти серйозно? – Олег здивовано округлив очі.
– Так. А що таке? Ти вважаєш, що годуєш мою дочку і що їй немає місця в цьому будинку! А я думаю, що чоловіків довкола багато, – знизала Світлана плечима.
Олег подувся, покривдився, але наступного дня підійшов з вибаченнями.
– Ну з гарячу я сказав, не подумав. Не хотів нікого ображати. Забудьмо, га?
Проте Світлана вже не могла забути. Щось у ній зламалося. Там, де раніше була звичка до затишку, до чоловічого голосу в хаті, до тепла в холодні вечори, нічого хорошого не залишилося. Олег викликав таку ж огиду, що й перший чоловік свого часу.
Він не був ні рівним партнером, ні захисником. Зате був готовий витіснити з її життя єдину близьку людину заради власного самолюбства.
– Не можу, – відповіла Світлана. – Ти хотів, щоб я викреслила дочку зі свого життя. А в результаті – твої слова викреслили тебе з мого серця.
Через тиждень вона подала на розлучення. Сама. Олега просто поставила перед фактом. Не було ні смутку, ні болю. Лише порожнеча.
Деякі вчинки настільки випалюють душу зсередини, що людина за мить стає чужою. І випад у бік Лєри був тим самим вчинком. Чи всі мужики такі недолугі, чи тільки їй таке щастя дістається?
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
