– Твоя мати хоче дачу? То хай сама все робить, а не на готове приїжджає! – розлютилася я.
– Ти не розумієш, мама, вона ж до життя не пристосована, – зітхнув Діма. – Театралка, мистецтвознавець, ну яка дача? Мамине кредо – лежати в гамаках та троянди нюхати.
– Ага, кому троянди, а кому гній! – гаркнула я. – Раз у житті будь мужиком, Дімо!
Але мої аргументи, як завжди, ніхто не слухав. Свекруха завжди отримувала те, що вона хотіла. Ось і
цього разу…
***
– Оленько, дитинко! – Галина Петрівна так солодко заспівала в слухавку, що в мене одразу все всередині стислося. – Ти вдома? Діма у мене, ми зараз під’їдемо, є розмова така… важлива!
Я мовчала. Тримала телефон і мовчала, а в голові промайнуло, коли вона мене «дитинкою» називає – чекай каверзи. Зазвичай я для неї просто «ти», а тут раптом – «Оленька»…
– Ну, ти вдома? – Голос уже трохи різкіше став.
– Вдома, – видавила я. – Приїжджайте.
Я поклала слухавку, сіла з філіжанкою кави… голова розколювалася після безсонної ночі, звіт доробляла до третьої ранку, нікому не потрібний. Думала, хоч п’ять хвилин посиджу… Ага, як же…
Приїхали вони за пів години. Діма винний такий, у дверях мнеться, у вічі не дивиться, а свекруха вся при параді, новий жакет, зачіска, помада. В театр, мабуть, знову зібралася. Мені б таке життя…
Сіла на диван, сумочку на коліна влаштувала, руки склала.
– Театр одного актора, – подумала я.
– Діти мої дорогі, – почала вона, і я зрозуміла, – все, приїхали. – Я ось що подумала… У вас же дача пустує? Коли ви туди востаннє їздили взагалі?
– Ну, мамо, ми на травневі збираємося… – Діма почухав потилицю.
– На травневі! А зараз що? Середина квітня! Земля пропадає, розумієте? – Вона сплеснула руками так театрально, що я мало не пирхнула.
– Я ось хочу городик розбити, помідори, огірки посадити… Вам же самим потім стане в пригоді, все своє, екологічно чисте! Я там все організую, наведу порядок, ви тільки ключі дайте!
Я сиділа і мовчала. Дивилася на неї, на ці пофарбовані губи, на обличчя, що зображає турботу. Звичний вираз для моєї свекрухи, вона, мабуть, і спить із таким обличчям.
А в голові, як кіно прокручувалося, ось вона бере мій новий плед “на день”, повертає через пів року, запраний, з плямами від кави. Ось вона забирає перфоратор Дмитра «на тиждень», тому ми його так і не побачили, купили новий.
Ось вона забирає моє коралове намисто, що мама мені на тридцятиріччя дарувала, «тільки з сукнею вдома поміряти»… Три рази я їй нагадувала. А вона:
– Ой, зовсім забула, наступного разу принесу.
Не принесла…
– Оль, ну що ти мовчиш? – Діма смикнувся. – Мама ж гарну справа пропонує…
– Правильно! – свекруха пожвавішала, нахилилася до мене. – Олю, ну що тобі шкода, чи що? Дача все одно стоїть занедбана!
І тут мене ніби прорвало. Не знаю, що на мене найшло… мабуть, усі ці роки мовчання, усі проковтнуті образи разом виплеснулися.
– Чудова ідея! Просто чудова! – я так широко посміхнулася, що вилиці заболіли. – Якщо город, значить, по-серйозному! Зараз, зачекайте…
Я схопилася, метнулася до комп’ютера. Руки тремтіли від злості, що накопичилася за роки, від бажання, нарешті, показати їй, що таке ця дача насправді…
– Ось, дивіться! – я роздрукувала три аркуші, поклала перед нею на стіл, – список весняних робіт. Паркан пофарбувати, сто двадцять метрів, фарба в сараї є, але старі кисті, краще нові купити. Дах тече над верандою, минулого року помітили, все відкладали ремонт, тепер саме час.
Адже ви поживете тиждень, поки майстер буде розбиратися? Водопровід запустити, там кран поміняти треба, майстра викликати… чи самі впораєтеся?
– Я не… – Галина Петрівна зблідла. – Я ж просто…
– А, так! – я стукнула пальцем по паперу, – податок на землю. Електрика за зиму. Вивіз сміття. Перевірити септик, там минулого року щось булькало дивно. І траву скосити треба, доки не підійнялася зовсім…
Обличчя свекрухи змінювалося на очах від рум’яного до сірого…
– Та я ж не це… Я думала, просто грядки…
– Як же просто? – я продовжувала посміхатися. – Якщо город, значить, і ділянка вся на вас! Я ж не проти, правда! Дякую навіть, що берете на себе таку відповідальність!
Я зняла ключі з гачка, простягла їй.
– Ось, тримайте. І перелік. Здзвонимося пізніше? Як паркан пофарбуєте – прозвітуйте!
Вона відштовхнула ключі… тремтячими пальцями, ніби я їй змію підсунула.
– Олю, ти що твориш?! – Діма схопився. – Досить влаштовувати цирк!
– Що-що… – я обернулася до нього. – Твоя мама хоче нашу дачу – будь ласка! Тільки по-дорослому. Не просто приїхати, помідорки зірвати та сказати “дивіться, я тут все виростила”, а реально займатися ділянкою!
– Ти знущаєшся! – Він почервонів.
– Я лише пояснюю, що таке дача насправді!
Галина Петрівна встала, взяла сумку.
– Зрозуміла я все… Зрозуміла! – свекруха дрібно затремтіла. – Не потрібна мені ваша дача! Не потрібна!
– Ні, зголосилися, беріть і займайтеся, – я зло пхнула їй ключі. – Подивіться, як усе це дається.
Діма дивився на мене… і в очах у нього було щось страшне, – суміш злості, розгубленості, образи…
– Ти розумієш, що ти зробила? – тихо спитав він.
– Розумію, – я опустилася на диван. – Те, що ти не зміг зробити за п’ять років. І це дача від моїх батьків! Батько її будував двадцять років тому, мама там троянди садила!
– І це єдине місце, де ми відпочиваємо! Або відпочивали… поки твоя мати не вирішила її приватизувати!
– Ти жорстока, – він хитав головою. – Холодна і жорстока… Я не знав, що ти така.
– А я не знала, що ти ганчірка, – вирвалось у мене.
Він схопив куртку, пішов разом із матір’ю… грюкнувши дверима. І я лишилася сама. Сіла… і зрозуміла, що плачу. Не від образи, а від втоми. Втомилася боротися, втомилася пояснювати, втомилася бути винною…
Може, я справді перегнула? Потрібно було просто сказати «ні»?
Я була впевнена, що свекруха на жодну дачу не поїде. Ключі вона, звісно, взяла. Але це зовсім нічого не означало. Тиждень я їй не дзвонила. Давала час… нехай перетравить, відчує. А потім не витримала. Набрала її номер.
– Ну, як справи? Паркан пофарбували?
– Який паркан? – Вона так гаркнула, що я здригнулася. – У мене своїх справ по горло! Ти думаєш, мені більше зайнятися нічим?
– Ну, ви ж самі хотіли город…
Вона жбурнула слухавку. А ввечері прийшов Діма, похмурий, чужий якийсь.
– Мати плакала. Каже, ти з неї знущаєшся. Олю, не можна так з людиною похилого віку.
– Я дала їй те, що вона просила.
– Олю, годі! – він підвищив голос. – Ти ж спеціально! Знала, що вона не впорається, і навантажила її цим… безглуздим списком!
– Безглуздим?! -Я відкинула книгу. – Дмитре, любий, ми цим займаємося щовесни! Чи ти забув, як минулого року три дні поспіль ми той паркан фарбували?
– Я поїду до неї. Поки ти не заспокоїшся. Мамі потрібна підтримка.
– Їдь, – я знесилена сіла.
Два дні ми з Дімою розмовляли лише телефоном. А на третій день рано-вранці задзвонив мій телефон. Я схопила його спросоння, думала, Діма…
– Олю! – голос Галини Петрівни був такий панічний, що я підскочила. – Тут труба луснула! На дачі! Води – не уявляєш скільки! Я не знаю, що робити!
Я вдягнулась за дві хвилини, викликала таксі. Їхала і думала, могла б послати її, хай розбирається… Але дача моя. І якщо там все затопить, потім розгрібати мені ж…
Під’їхала я, а там картина маслом, – свекруха в халаті стоїть біля хвіртки, вся трясеться. Я пробігла повз неї на ділянку… Вода била фонтаном із труби під верандою, земля вже перетворилася на болото…
Півтори години я поралася з цим кошмаром.
Перекривала воду, відкопувала трубу, підмотувала, заново закопувала… Руки в багнюці, ноги промокли, спина відвалюється… А Галина Петрівна стояла поруч і мовчала. Просто світила мені ліхтариком, коли треба було, і мовчала.
Коли закінчила, я сіла на веранду, сперлася на стовп… і зрозуміла, що навіть поворухнутися не можу від втоми.
– Я не знала, – тихо сказала свекруха. – Слово честі, не знала, що так складно… Я думала, ну дача, ну город… приїхав, скопав, посадив…
Я розплющила очі, подивилася на неї. Вона була маленька, стара якась у цьому дивному халаті, а в очах у неї були сльози.
– Щовесни ми з Дімою тут гаруємо, – сказала я. – Щоб потім улітку приїхати та відпочити. А ви хотіли просто ключі – і все готове … Так не буває …
– Хотіла, – вона кивнула. – Думала… допоможу вам, урожай вирощу… а виявилося…
– Ось ключі, – свекруха поклала їх мені на коліна. – Забирай. Мені не потрібна така ваша дача. І взагалі…
Виходить, що всім потрібне затишне місце для відпочинку та шашликів! А, як горбатитись, то й на хрін нікому не треба! Хай знає недолуга, що дача, – це не тільки грядочку посадити…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
