Марина овдовіла п’ять років тому. Квартира, в якій вони жили, належала свекрусі. Вони там ремонт зробили, як до своєї ставилися.
Її покійний чоловік взагалі ніяким боком стосунку до житлоплощі не мав, навіть зареєстрований там не був, а Марина з Артемом у нашої мами прописані. Марина вважає, що не має права просити про реєстрацію у чужій квартирі.
– Мариночко, ти не бійся! Ти – мати мого онука, Артем – єдине, що залишилося від мого сина. Я вас не вижену, живіть, – Ксенія Анатоліївна крізь сльози пообіцяла Марині після панахиди.
Марина з дитиною залишилися жити у чужій квартирі. Ксенія Анатоліївна, як і раніше, візитами не докучала, квитанції сплачені не вимагала, навіть у гості рідко заглядала.
Вона воліла, щоб Марина Артема до неї у вихідні привозила. Але, якщо щось траплялося, і потрібна була допомога, свекруха кидала все, і бігла до онука.
Артем випустився з дитячого садка, пішов до школи – дивом місце в школі неподалік будинку дісталося, бо місцевої реєстрації він не мав.
Марина на підвищення пішла, перевели її до нового офісу. Там вона із Михайлом і познайомилася.
Про появу чоловіка в житті Марини Ксенія Анатоліївна дізналася від онука, який захлинаючись хвалився дядьком Мишком: як вони на конях каталися, як на рибалку ходили, як шпаківню робили.
– Поговорити треба, – Ксенія Анатоліївна зателефонувала до Марини.
Зустрілися, поговорили. Сестра потім розповіла:
– Вона з Мишком познайомитися хоче. Запитувала, чи серйозно у нас. Я так боялася відповісти, що серйозно. Але правду сказала, не стала дурити.
– Ксенія Анатоліївна не зраділа, але сказала, що я правильно роблю: її сина вже не повернути, а Артему потрібний батько. Тільки попросила, щоб Артем знав, хто його тато, щоб не забував.
Знайомство відбулося. Якби обставини були іншими, та Марина жила у своїй квартирі, швидше за все, вона не пішла б на поводу у свекрухи.
А якщо сестра користується допомогою у вигляді безплатної житлоплощі, то вона вважала себе зобов’язаною.
Михайло справив гарне враження на Ксенію Анатоліївну. Як вона потім шепнула Марині, її підкупило ставлення Михайла до Артема, і Артем тягнувся до маминого залицяльника.
Один мінус знайшовся у Михайла: приїжджий, житло винаймає. Іпотеку брати не став, навіть за хорошої зарплати.
– Живіть, що вже, – махнула рукою Ксенія Анатоліївна, давши добро на переїзд Мишка до Марини та Артема.
Так вони й мешкають. Артем – єдиний родич і спадкоємець своєї бабусі. Ксенія Анатоліївна так не хоче втрачати з ним зв’язок, що прийняла той факт, що у житті Марини з’явився чоловік.
Михайло теж платить бабусі пасинка добром: завжди приїде, допоможе, відвезе-привезе, що треба підкрутить, полагодить.
У тому році Марина з Михайлом Ксенію Анатоліївну у відпустку відправляли, все сплатили. Вони, наче справжня сім’я!
У племінника нещодавно день народження був. Ми з Ксенією Анатоліївною подиміти вийшли, розговорилися.
– Молодець Мишко! Артема прийняв, як рідного, Марину на руках носить. Пощастило Марині на добрих чоловіків у житті, – сказала вона.
– А як Ви…
– …так спокійно ставлюся до того, що відбувається? Чому не вигнала? Для мене щастя онука на першому місці! Якщо щаслива мама, то щаслива дитина. Нехай мешкають!
Головне, про мене нехай не забувають. Про сина згадую – плачу. Одне радує, що його родина у добрих руках.
Я пішла з балкона раніше, Ксенія Анатоліївна прийшла хвилин за двадцять. На її обличчі було видно сліди сліз, але вона посміхалася.
Щиро захоплююся цією жінкою! Пережити таку втрату, але знайти сили дивитися в майбутнє, жити далі й, не заважати жити іншим! Не кожна так зможе! Ви зі мною згодні?
