– Швидко ж ти забув, що маєш сестру, – холодно промовила Наталя. – А я ж, кожні вихідні пиріжки для тебе пекла

Візити моєї сестри Наталі до мене у вихідні були звичайною справою. У свої тридцять два роки я був неодружений, і поки що, про таке бажання не заявляв.

– І правильно, нема чого там робити. Що ти не бачив там? Повісити собі ярмо завжди встигнеш, – підтримувала мене Наталя.

Вона була молодшою ​​за мене на сім років і, близько трьох років була одружена з сином подруги нашої матері, Ольги Абрамівни.

Я жив один у квартирі, взятій в іпотеку, і сестра часто навідувалася до мене. Як правило, Наталя приходила не з порожніми руками, приносила з собою то пиріжки, то деруни.

Однак, ці візити Наталі до мене не означали, що вона, ой як скучила за мною!

– Васю, а ти можеш коханій сестричці дати дві тисячі на волоссячко? – У середині візиту цікавилася вона.

Я ніколи не відмовляв Наталі, і вона завжди залишала мою квартиру зі здобиччю, та задоволеною фізіономією.

Просила сестра не лише на волоссячко, а й на вії, на губи та брови. Загалом, привід, вициганити у мене фінанси, Наталя завжди знаходила.

Востаннє, вона взагалі знахабніла і попросила двадцять тисяч на ноутбук! Я, не занурюючись особливо у подробиці, беззаперечно дав сестрі гроші.

Однак, будь-якому нахабству, завжди кінець не минучий!

Найближчого вихідного, коли Наталя знову до мене навідалася, я несподівано відмовив сестрі!
– Сім тисяч дати не можу, – розвів я руками.

– Як не можеш? – Наталя, здавалося, зовсім не чекала відмови.
– Поки що з фінансами не так добре, – зніяковіло відповів я. – Чотири можу лише знайти.

– Чотири? Чому чотири? – спохмурніла Наталя, яка була незадоволена моєю відповіддю.
– Ну не можу, – занервував я, поглядаючи на годинник.

Сестра помітила мій розгублений погляд і пильно подивилася на мене.
– Кудись поспішаєш?

– Є трохи, – Я підвівся з місця, ніби натякаючи Наталі, що їй час на вихід.
– Давай чотири, – смиренно відповіла вона, – сама тоді решту додам.

Взявши гроші з моїх рук, вона попрямувала до дверей. Двері несподівано відкрилися, і її ледь не збила з ніг фігуриста блондинка у короткій сукні.

– Ой, вибачте, – зніяковіла незнайомка.

Наталя здивовано оглянула дівчину і, повільно повернувшись до мене, суворо запитала:
– Це хто?

Я, спійманий на місці злочину, зізнався сестрі, що зустрічаюся з дівчиною і планую з нею одружитися.

– Мене звуть Софія, – сама представилася Наталі моя дівчина.

Прихід моєї обраниці змусив сестру затриматися. Вона вирішила з’ясувати, наскільки все у нас серйозно, попри те, що я уже повідомив їй про те, що збираюся одружитися.

З гіркотою Наталя зрозуміла, що я не брешу. Про те, що я збираюся одружитися, сестра одразу повідомила нашу матір.

– Дивно, що ми дізнаємося про це останні, – з образою пробурчала вона.

Але, невдовзі, Наталі довелося засмутитися не лише з цієї причини. Тепер у вихідні вона, або не заставала мене, або я був не один.

Також Наталя зауважила, що я все частіше і частіше став їй відмовляти у грошовій допомозі.

Сестра просила п’ять тисяч, а отримувала лише три. Вона почала підозрювати, чому так відбувалося, але прикушувала губу і мовчала.

Проте, виявити своє невдоволення Наталі таки довелося. Просячи у мене чергову суму грошей, вона, несподівано для себе, натрапила на повну відмову.

– Цього разу я не зможу тобі допомогти, – розвів я руками.

– Взагалі? Навіть половиною суми? – приголомшена новиною злякалася Наталя. – Мені дуже потрібно. Форс-мажор виник!

– Взагалі не можу. Ми з Софією на весілля відкладаємо, та й іпотечні внески ще ніхто не скасовував, – кивнув я, вкотре підтвердивши свої слова.

– Навіть тисячі не буде для рідної сестри? – З недовірою перепитала Наталя.

– На жаль, не буде, – знизав я плечима. – У тебе є чоловік, чому б тобі до нього не звернутися? Для чого він тобі тоді взагалі потрібний, якщо гроші ти в мене постійно просиш?

Вона не чекала такої відповіді й, дуже зніяковіла. Вперше за двадцять п’ять років вона почула докори від мене.

– Швидко ти забув про те, що маєш рідну сестру, – холодним тоном промовила Наталя, проігнорувавши моє запитання.

– Я кожні вихідні тобі пиріжки пекла. На, Васю, візьми, гаряченькі! І ось зараз я, замість подяки, отримую те, що заслужила! Ти ще вимагай з мене гроші назад тобі повернути!

– Наташ, годі брехати! Ти ж не просто так приносила пиріжки. Щоразу ти йшла від мене з грошима, – я ще більше приголомшив сестру.

– Я не буду з тебе нічого вимагати, але й допомагатиму більше теж. Тепер я маю на кого їх витрачати!

– Ах, ну так! Хтось же має зараз утримувати твою білявку, хоча вона тобі, по суті, ніхто! – гаркнула у відповідь Наталя. – Прийшла на все готове і жирує, – додала вона і з ненавистю глянула на Софію.

– Сама працювати не пробувала? Все-таки, вже не вісімнадцять років, – холодним тоном відповіла моя дівчина.

Наталя здивовано роззявила рота. Вона ніяк не очікувала, що майбутня родичка, попри свою тендітність і скромність, може дати відсіч.

– Це вже зовсім не твоя справа! Даремно ти гавкати на мене надумала! Сама собі яму копаєш, люба! – сестра схрестила руки на грудях і гордо дивилася на Софію. – Ти думаєш, що після цього ми приймемо тебе у свою сім’ю?

– Навіщо мене приймати в чужу сім’ю, коли ми з Васильком створюватимемо свою? – із глузуванням спитала дівчина, чим ще більше обеззброїла Наталю.

Сестра не знайшла нічого кращого, як прокричати прокляття на нашу адресу і втекти. Невдовзі, на мій телефон почали надходити повідомлення зі звинуваченнями.

Наталя не соромилася у висловах і паплюжила мене, та мою майбутню дружину, звинувачуючи в тому, що замість рідної сестри я віддав перевагу тупій білявці.

– А я думала, що ти любиш мене! – Так сестра підсумувала купу своїх повідомлень.

– Люблю, звичайно, але утримувати більше не буду, – коротко відповів я. – Тепер лише подарунки у свята!

Остання фраза знову завела Наталю, і вона знову вилила на мене купу бруду. Вона ніяк не хотіла миритися з тим, що я більше не даватиму їй грошей!

Сестра продовжувала закочувати істерику, і мені, навіть, довелося заблокувати її номер. Відповідно, на нашій весільній урочистості, сестра з чоловіком не з’явилися.

Не прийшла на нього й мати, дізнавшись, що я не допоміг рідній сестрі. Ось так, через гроші, найрідніші люди стали для нас чужими! Але, що сталося, те сталося!

Своєї провини в цьому, я не вбачаю! Міг – допомагав, не можу – вибачте! Мені цікаво, а якби я прийшов до сестри, і зажадав двадцять тисяч на ноутбук – вона б дала?

Та послала б, якомога далі! А я мушу дати! Ну що сказати, сам винен, бо привчив! А ви що скажете з цього приводу? Потрібно мені шукати шляхи до примирення?