– Ти де була? — Вова задихався від обурення, дивлячись на дружину, яка з байдужим виглядом знімала взуття у коридорі; годинник показував половину четвертої ранку.
Віра засунула ноги в домашні капці, повісила на вішак плащ і стомлено сказала:
– Я тобі зрадила…
Вова відсахнувся. Його обличчя спотворила лють. Він хотів щось сказати. Потім замахнувся. Однак натрапив поглядом на прямий і спокійний погляд дружини, опустив руку і сам опустився на полицю для взуття.
– Це ти мені помстилася, так? За… – Чоловік зам’явся.
– За кого, Вова? Продовжуй, що ти замовк? За Ольгу? За Ритку? За Вероніку із перукарні? За Наталку з восьмого будинку? За всіх твоїх коханок?
Віра з усмішкою промовляла ім’я за ім’ям. Вова розплющив очі та немов завмер. Жінка пішла у ванну, зачинила за собою двері, роздяглася і стала під струмені води, ніби бажаючи змити з себе все, що сталося цієї ночі.
Сімнадцять років… Сімнадцять років тривало її заміжжя, яке не принесло в результаті нічого, окрім гірких розчарувань, болю та принижень. І сьогодні вона твердо вирішила: досить. Жертвувати собою заради уявного щастя сім’ї, якого фактично немає, Віра більше не буде.
… Вони познайомилися, коли обидва були студентами. Вона навчалася на фізматі, він – на останньому курсі технологічного вишу. Вову всі вважали завидним нареченим: його батько керував великим виробництвом, і хлопець, можна сказати, вже був працевлаштований — на посаду начальника цеху під батьковим крилом. Ну, і всяких інших благ так само вистачало: квартира, машина, відпочинок на курортах.
А Віра… Дівчина з простою сільської сім’ї. Її батьки щосили тягли двох дочок, намагаючись дати обом вищу освіту.
Зрозуміло, що “подруг” у юнака було багато. Мабуть, він одружився б ще на першому курсі. Але батьки, суворо контролюючи сина, швидко відмітали всіх дівчат, котрі мали плани на їхні родинні капітали.
З Вірою юнака звів випадок. Обидва вони брали участь у Студентському заході, обидва отримали дипломи переможців. Вірі з подружкою треба було дістатися до гуртожитку, який був на іншому кінці міста, Вова запропонував їх підвезти.
На подив хлопця, батько з матір’ю не були проти його стосунків із цією дівчиною. Особливо мати. Вона з щирою привітністю приймала Віру в їхньому домі, всіляко підштовхуючи сина до зближення з нею. Він і сам був не проти стосунків із цією милою дівчинкою. Тож практично одразу, як Вова отримав диплом, зіграли весілля.
Чи кохала Віра чоловіка? Так, кохала. Перші кілька років сімейного життя вона просто світилася від щастя, не могла надихатись на свого Вову. А ось він, швидше, приймав прихильність дружини з неабиякою часткою заступництва і поблажливості. Але поводився стосовно неї, можна сказати, бездоганно.
За два роки після весілля з’явилася донька. І характером, і обличчям Ліза пішла в маму: була такою ж білявою, миловидною. Бабусі-дідусі в онуку дуже любили. Що ще для щастя треба?
Жила молода сім’я у квартирі, яку Вові на повноліття подарували батьки. Місця в трикімнатній вистачало, проте чоловік вирішив будувати будинок. Працював він у батька. Непогано, треба сказати, працював, у справі своїй розбирався.
Хіба що не діставало фахівцю-початківцю впевненості, чи то, готовності брати на себе відповідальність. Але на зарплаті це ніяк не позначалося. І незабаром на придбаній ділянці землі неподалік батьківської дачі почав рости новий будинок.
Віра ж після декрету влаштувалася на роботу у коледжу — викладачем математики та фізики. Її дохід, звичайно, і в порівнянні не йшов із доходом чоловіка. Однак молода жінка була невибаглива у запитах, на себе майже не витрачалася. А на решту вистачало й зарплати Вови. Та й батьки його завжди були готові допомогти.
Перший дзвіночок продзвенів саме тоді, коли молода мати тільки-но вийшла на роботу. З нагоди Дня вчителя викладачі організували невелике свято. Одна з колег, трохи захмелівши, підійшла до Віри та спитала, уїдливо посміюючись:
– Я чула, ти з сином Степана Бойчука одружена?
Віра кивнула.
– Ну і як він у ліжку? Говорять, палкий мужик?
Жінка розгубилася, навіть заїкатися почала від несподіванки та нетактовності співрозмовниці:
– Хто говорить?
– Ой, та годі, — посміхнулася та, — всі ж знають, що Володя жодної спідниці не пропустить. І не роби із себе святу простоту. Якби я в такій сім’ї жила, теж на загули благовірного очі заплющувала б.
Потім, мабуть, зрозумівши, що сказала зайвого, дівчина спробувала якось згладити ситуацію:
– Ні, ти не подумай, я нічого конкретного не мала на увазі. Так, балакають люди. Може, й просто так балакають. Сама ж знаєш, що деяким хліба не давай, тільки дай попліткувати…
Ця розмова залишила у Віри неприємне враження. Якщо раніше вона не помічала нічого підозрілого у поведінці чоловіка, то тепер, згадуючи якісь окремі моменти, відчувала… тривогу?
Так, Вова часто затримувався на заводі до пізнього вечора. Але завжди пояснював свої затримки терміновою роботою: то нову лінію в цеху монтують, то аварія сталася, то черговий проєкт запускають…
А коли будівництво розпочалося, то пої здки та затримки стали постійними. Але часом чоловік був уважний до Віри та доньки, балував їх, намагався, щоб рідні нічого не потребували.
Тоді Віра не сказала Вові жодного слова і постаралася прогнати тривожні думки. Зрештою, безглуздо було б через базікання колеги, яка була нетвереза, руйнувати мир у родині.
Однак невдовзі цей мир справді похитнувся. Якось Віра поверталася з роботи, забрала Лізу з садка, вони затрималися на дитячому майданчику поряд із будинком. Донька примостилася в пісочниці, а Віра опустилася на лаву, спостерігаючи за малечею. Незабаром поряд присіла темноволоса дівчина.
– Ви – Віра Бойчук? — несподівано спитала вона.
– Так, – відповіла Віра, з цікавістю розглядаючи незнайомку.
– Я… хочу з вами поговорити, — невпевнено почала дівчина. — Мене Ольгою звуть. І я… я… Загалом ми з Вовою давно вже разом.
На Віру ніби вилили відро крижаної води. Вона не знала, що сказати, як відреагувати на почуте. Дівчина не виглядала зухвалою чи самовпевненою, їй і самій було ніяково — Віра це бачила.
– І що ви хочете? — нарешті промовила жінка.
На очах Ольги виступили сльози:
– Я не знаю, правда. Я кохаю Вову. А він не хоче розлучатися з вами. Каже, донька маленька, батьки не зрозуміють… А що мені робити? Я теж хочу сім’ю, дитину… От і подумала… Але, мабуть, дарма…
Ольга встала і майже побігла геть із майданчика. Віра ж залишилася сидіти на лавці, слухаючи шум у своїх вухах.
У такому стані її й застала свекруха, яка прийшла відвідати внучку. Валентина Леонідівна щиро любила невістку, розуміючи, що тільки така спокійна, поступлива дружина і підійде її вітряному сину. У відповідь на її запитання: “Що трапилося, Вірочка?”, невістка раптом розплакалася …
Тоді свекруха з невісткою дуже довго розмовляли. Валентина Леонідівна переконувала Віру не рубати з плеча, подумати про дочку, не руйнувати хорошу сім’ю.
Складно сказати, що відіграло свою роль: чи доводи свекрухи, чи повна неготовність Віри до розлучення і складних змін у житті… Вона сховала біль кудись далеко-далеко і знову нічого не сказала чоловікові…
Потім були інші. Про них вона дізнавалася або від спільних знайомих, або претендентки хотіли зайняти місце дружини самі з’являлися. Якось чергова дамочка взагалі заявила, що чекає від Вови дитину. На що вже втомлена від цього абсурду Віра відрізала: “Не мої проблеми”.
Сім’я щоразу зберігалася. Чи це була просто видимість сім’ї?.. Дочка росла, Лізі вже виповнилося п’ятнадцять. І Вірі все важче було вдавати, що в них з Вовою теплі стосунки.
Вона навчилася розрізняти, коли чоловік відсутній з дійсно важливої причини, а коли проводить час із черговою пасією. Втім, після переїзду до будинку вони одразу зайняли різні спальні. Вова був лише за. Він припускав, що Віра підозрює про його пригоди, і радів відсутності претензій та скандалів.
За ці роки у житті самої Віри багато що змінилося. Розчарування в особистому житті вона компенсувала просуванням кар’єрними сходами. З посади пересічного викладача жінка виросла спочатку до заступника директора, потім і до директора.
Віддаючи всі сили роботі, вона вивела коледж на перші місця рейтингів, досягла розширення переліку спеціальностей. На роботу до Віри Євгенівни так просто було вже не влаштуватися. А конкурс серед абітурієнтів досягав рівня престижних університетів.
Відповідно, і дохід Віри став більш ніж високим та стабільним. Фінансово вона давно ніяк не залежала від чоловіка, забезпечивши собі надійну подушку безпеки.
Віра нагадувала туго стиснуту пружину, що була готова в секунду розпрямитися, вивільнивши всю енергію, що накопичувалася роками. Заборонивши собі одного разу оплакувати свою нещасну жіночу долю, вона свято дотримувалась цієї заборони, не обговорюючи особисте життя ні з ким, навіть із подругами. Для всіх оточуючих жінка була успішною, щасливою, впевненою у собі.
Але настав момент, коли замок видимого добробуту дав тріщину, а внутрішня пружина Віри скрипнула… І сталося це якраз незадовго до сорокаріччя жінки.
Пів року тому Віра взяла на роботу нового співробітника. Андрій Сергійович звільнився зі служби у військовій прокуратурі та вирішив, що його багатий досвід може стати в нагоді майбутнім юристам.
Студенти нового викладача поважали, колеги з-поміж жінок, не обтяжених подружніми узами, поглядали на нього з неприхованим інтересом. Чоловік був привабливий, підтягнутий, галантний, одним словом, чудовий кавалер.
До того ж, як донесли дівчата з відділу кадрів, Андрій був вільний, маючи в паспорті штамп про розлучення багаторічної давності.
Якось, опинившись у їдальні за одним столиком, Віра та Андрій розмовляли. З’ясувалося, що він – плюсом до всіх своїх переваг – ще й чудовий співрозмовник, який тонко розуміє гумор і цінує гарну літературу.
І незабаром Віра все частіше помічала ненастирливий інтерес з боку нового співробітника. Він тримався на відстані, проте погляди чоловіка, звернені на директора, були сповнені… таємного захоплення, чи що?
Андрій все частіше затримувався після занять, наче чекаючи, коли Віра Євгенівна завершить свої нескінченні адміністративні справи. І майже щодня вони одночасно виходили з коледжу, сідали кожен у свою машину і роз’їжджалися в різні боки.
А потім… Потім Віра потрапила до лікарні. Банальний апендицит. Однак на кілька днів вона опинилася поза звичним середовищем. Чоловік прибігав двічі, пхав їй у руки черговий букет і якісь фрукти, цілував у щоку, питав: “Як справи?”. І відразу, навіть не дочекавшись відповіді, тікав туди, де на нього чекали.
Приходила свекруха. Сиділа поруч на стільці, розповідаючи про свої нехитрі новини. Після того, як не стало свекра два роки тому Валентина Леонідівна якось різко здала, постаріла. Віра відчувала, що жінка похилого віку хоче поговорити про щось важливе, але не наважується.
Наступного дня після операції до палати раптом зазирнув… Андрій. Він тримав у руках величезний букет троянд яскраво-коралового кольору. А ще чоловік приніс власноруч приготовлені парові котлетки з індички та овочеве рагу.
Вручаючи все це Вірі, він ніби вибачливо усміхнувся. Однак у його погляді читалася щира тривога і така всепоглинаюча ніжність, що Віру буквально захлеснула хвиля жалю до самої себе. І вона мовчки заплакала.
Андрій просидів тоді у палаті у Віри весь вечір. І вона вперше за багато років вимовилася, виплеснула перед ним весь біль і образу, що накопичилася в душі.
А наступного дня прийшла дочка. Побачивши букет на тумбочці, Ліза хмикнула.
– У тебе з’явився шанувальник? — примружившись, спитала вона.
– Чому шанувальник? – Усміхнулася Віра. — Може, тато подарував?
– Мамо, за кого ти мене тримаєш? — підібгавши губи й закотивши очі, сказала дочка. — Чергові три троянди від тата стоять на підвіконні. Дякую, що гвоздики не приніс. Я взагалі не розумію, як ви досі разом? Ні, ти не думай, я тата люблю. Просто… Тобі самій не набридло терпіти його… побігеньки?
У Віри все всередині похололо. Вона ошелешено запитала:
– То ти… Ти все знала?
– Звісно, знала, — зітхнувши, відповіла дочка. — Усі знали, мамо. І тільки ти вдавала, що все о’кей.
Ця розмова з дочкою стала останньою краплею. Виписавшись із лікарні, Віра твердо вирішила піти від Вови. Вона одразу мала намір повідомити про це чоловіка, але його зазвичай не було вдома. Відправивши доньку ночувати до свекрухи, у якої Ліза любила залишатися, Віра набрала номер Андрія.
Потім, повертаючись додому, вона відчувала суперечливі почуття – від повного щастя до… сорому. Ні, все ж таки треба було спочатку поговорити з чоловіком, а потім вже чинити це безумство… Але — що зроблено, те зроблено.
Стоячи під тугими струменями води, Віра нарешті зітхнула на повні груди, відпускаючи і змиваючи почуття провини. Там, у коридорі, на взуттєвій полиці, так і сидів її чоловік. Поки що чоловік.
Чи Віра разом з Андрієм, вона не знала напевно. Тепер їй потрібно було одне: знову почати жити. Не вдавати, не зберігати зовнішню пристойність, а — жити.
Головне, вона повірила у себе. І перестала бути тінню свого чоловіка. Перший крок для щастя було зроблено.
