Вероніка Сергіївна нарешті вирвалася у відпустку. Можна було розслабитися, вийти зі щоденного образу суворого завуча гуманітарного ліцею, зняти незмінний костюм і трохи послабити тугий пучок на потилиці.
Вона навіть розраховувала допустити деякі вільності на шведському столі – готель славився чудовою кухнею.
Дива почалися ще в дорозі. Вероніка Сергіївна зайшла до продуктової крамнички в аеропорту і навіщось купила велике кільце краківської копченої ковбаси, на яку зазвичай навіть не дивилася.
Потім, так само дивуючись собі, вона з великою швидкістю цю ковбасу з’їла цілком, не знімаючи оболонки й практично гарчала вголос від задоволення.
– Треба ж так втомитися, з глузду з’їжджати починаю – сором’язливо подумала вона, витираючи руки вологою серветкою.
Наступним подивом стало небажання читати. Зазвичай вона брала із собою любовно відкладені на цей випадок три-чотири книги й із задоволенням їх «ковтала».
А тут – варто тільки взяти книгу в руки, як вона моментально засинала. У будь-якому місці – на жорсткому, забитому піском, лежаку біля моря, у мокрому шезлонгу біля басейну, у номері під кондиціонером.
Мало того, що засинала – ще й спала міцно і солодко, схропуючи уві сні, прицмокуючи та пускаючи струмочок слини по прим’ятій щоці.
З’явилася якась дитяча безпосередність – Вероніка Сергіївна, незграбно, таким собі козлячим галопом вбігала в море і верещала вголос, сама з собою довго грала в «баба сіяла горох». Особливе захоплення викликали «стриб-скок! стриб-скок!».
В ресторан йшла першою. Твердим кроком проходила повз звичайну для себе зелень і салати, й відразу прямувала до м’яса.
Особливе бажання викликала таця з ковбасою. Набирала собі її всякої й при цьому в голові грав улюблений Моцарт.
– Здуріла! – Упевнено підсумувала Вероніка Сергіївна і радісно кивнула своєму відображенню в дзеркальній колоні.
За день до від’їзду подивилася на себе у велике дзеркало – мабуть, уперше за всю відпустку. Воно відбило блискучі тугі щоки, згорілий ніс, сплутану від постійної води, вигорілу «гульку» на голові, й округлу фігуру.
– Кілограм п’ять-сім набрала, не менше … Нічого, зараз вдома сяду на кефір і капусту, до навчального року – скину – і не засмутилася.
Вдома навіть не пішла в крамницю по приїзду – подруга Ніна купила кефір, як завжди – і поки що достатньо.
Вночі їй снилася ковбаса. Різна. Нарізкою на великій тарілці, та великим апетитним кільцем – краківська.
Прокинулася від цього запаху, не змогла терпіти й, накинувши плащ на піжаму, збігала в цілодобовий за рогом.
Найбільше спантеличило, що два неохайного виду гультяї по-свійськи запропонували бути третьою в їхній теплій компанії.
Ображено стуливши плащ, як Бетмен, гублячи на ходу гумові капці й притискаючи жадану ковбасу до живота, вона влетіла у квартиру, замкнулася на всі замки й злопала цю ковбасу прямо сидячи на пуфику в коридорі та не знімаючи плаща.
Тут уже серйозно спантеличилася і більше не змогла заснути до ранку. Ніна, що прийшла до дев’ятої, була вражена, коли Вероніка, пахуча копченою ковбасою, в піжамі з жирними плямами на животі й зовсім неприбрана, відчинила їй двері.
Такого за все життя ще не було – а товаришували вони із восьмого класу.
Вероніка Сергіївна почала розповідати, які дивні та жахливі «колінця» викидає її організм і в результаті розплакалася від жалю до себе.
– Так зазвичай все і починається, організм дає збій і з’являються страшні хвороби. Мені, мабуть, капееець…..
Ніна спантеличено та мовчки довго дивилася на подругу, потім різко обірвала:
– Організм, якому скоро капець, не вимагатиме стільки ковбаси.
Єдине, чим можна було пояснити цю зміну смаків – гормональний збій, сорок чотири роки – вже цілком таке буває – і записали Вероніку до жіночого лікаря.
Привітна й усміхнена лікарка дуже швидко оглянула Вероніку Сергіївну і наказала одягатися. Чекати, доки вона заповнить формуляр у комп’ютері, сил не було, і Вероніка, яка накрутила себе вже майже до тихої істерики, перервала це мовчання.
– Скажіть мені, лікарю, все чесно, я готова до всього!
– А у вас все гаразд. Чудовий плід!
– Який плід? – не зрозуміла Вероніка Сергіївна.
Приємна лікарка здивовано відірвалася від комп’ютера, потім посміхнулася:
– Ви не знали? Дев’ять тижнів вже! Все чудово, ви кого хочете самі – хлопчика, чи дівчинку?
– Звідки? – не до речі запитала Вероніка Сергіївна.
– Це вам краще знати! – засміялася лікарка і виставила ошелешену Вероніку з папірцем у руках за двері.
Вероніка Сергіївна сіла на лавку біля консультації, бо ноги її не тримали, та набрала Ніну. Нічого до пуття пояснити не змогла, налякала подругу своєю несамовитістю і та, кинувши справи, примчала до лавки.
Відібрала неабияк м’ятий висновок лікаря, кілька разів перечитала і звалилася поруч на лаву.
Навіть обговорювати не стали.
Обидві пам’ятали, як кілька місяців тому їхній клас збирався на зустріч – кругла дата. Всі так веселилися, Вероніка навіть скинула піджак і залишилася в мереживній блузі з дуже глибоким вирізом.
Після цього Сергій Симонов, що весь вечір не зводив з неї очей, наважився:
– Скворцова, я тебе три роки любив, а підійти боявся. І зараз боюсь!
І далі якось усе так закрутилося, що вони пішли разом, а вранці прокинулися під однією ковдрою в люксі готелю.
У Вероніки потім, при кожному спогаді про це, палко рожевіли щоки та щось обривалося в животі. Сергій дзвонив, вона з жахом не брала слухавку, потім він поїхав у відрядження, і Вероніка намагалася все забути. І ось – привіт зі шкільного минулого.
Дві ночі Вероніка не спала. Думала. Їла. Добре, що ковбаса пояснила причину. Погано, що не було зрозуміло, що з цим робити.
На третю ніч Вероніці приснився янгол – маленький, товстенький блондин із крильцями та довгим шампуром шашлику в пухкій ручці.
Він махав шашликом перед Веронікою і стріляв соусом з іграшкового зеленого пістолетика. Вероніка Сергіївна прокинулася з мокрими від слини щоками, з полегшенням від ухваленого рішення народ жувати, і терміново побігла дзвонити в доставку шашлику.
Наприкінці серпня вона вийшла з відпустки у крепдешиновій сукні з воланами та з зачіскою «кінський хвіст». Колеги ахнули – за всі двадцять років це було вперше.
Довго шепотіли в учительській, потім всі дійшли висновку, що сувора завучка нарешті закохалася і потроху заспокоїлися.
У міру похолодання на вулиці, шари одягу збільшувалися, Вероніка Сергіївна завоювала схвалення учнів та здивування вчителів модними широкими светрами та сукнями у стилі «бохо».
Весь ліцей, як громом вразила новина, що завуч Скворцова йде в декрет. Пересуди пішли з новою силою, але вона вже давно була до них готова і спокійно зайнята своїм новим життям.
Після того як лікар видрукував їй невиразну маленьку фотографію з УЗД, вона носила її з собою в гаманці й ні про що вже не могла думати.
Ближче до терміну до неї переїхала мама, яка вже не сподівалася мати онуків і знайшла новий сенс у житті, щоб бути під рукою.
І вона відразу зрозуміла, що відбувається, коли Вероніка Сергіївна цілий день скаржилася на раптово хворі нирки.
В лікарню Вероніка приїхала вже з розумінням процесу, періодично кричала добре поставленим учительським голосом, чомусь басом.
У передпологовій залі було порожньо і спекотно, в перервах між болями виразно було чути, як двірник чистить сніг лопатою.
Потім на сусіднє ліжко привезли молоду дівчинку з непомірно великим для її худеньких рук і ніг животом. Вона тримала в кожній руці по спрею в ніс.
– Вероніко Сергіївно? – Вразилася дівчинка.
– Синіцина? – Впізнала свою колишню ученицю Вероніка.
Довго дивуватися не вийшло, кричали вони по черзі й гучний бас «ааааааа» Вероніки Сергіївни, переходив у тоненьке «оооооо» Синіциної. За цю годину вони стали найкращими подругами. Вероніка скаржилася на опухлі ноги.
Синіцина – на алергію, що посилилася до терміну. Вони підбадьорювали одна одну і навіть намагалися триматися за руки.
Пробували вставати, Синіциній було легше на підлозі й чомусь головою в тумбочку, а Вероніка випадково відірвала товсту залізну перемичку на спинці ліжка.
Акушерка веліла йти до родзали. У ситцевих квітчастих сорочках, тримаючись за руки, вони подибали, як кривенькі качечки.
Далі жодних виразних спогадів не було. Тільки уривок фрази веселого лікаря: «У мене тут сьогодні одні птахи прагнуть стати мамами» і здивування від витончених лайок у повітрі.
Потім побачила здивоване обличчя Синіцина в сусідньому кріслі й зрозуміла, що віртуозно лаялася вона, Вероніка, – філолог із двадцятирічним стажем.
Потім несподіваний плач дитини – хлопчик! – потім до нього приєднується ще один збоку – дівчинка! – І тиша.
Потім страшно хочеться їсти й акушерка приносить їм по сосисці із хлібом та солодкий чай. І ця сосиска з чаєм – найсмачніше з усього, що Вероніка колись їла у своєму житті.
Перед тим як заснути в палаті, Вероніка Сергіївна бачить у дверному прорізі світло і в променях цього світла – янгол зі сну, але вже без шампура.
Він сміється, кружляє в повітрі, допомагаючи собі іграшковими крильцями й привітно махає Вероніці пухкою ручкою.
Вранці вона прокидається від звірячого голоду. Санітарка приносить їм сніданок і вони з’їдають його весь із великим апетитом та просять добавку.
Потім їм уперше приносять дітей і обидві плачуть від щастя, розглядаючи крихітних ляльок в тугих пелюшках.
Вероніка обережно цілує крихітне чоло над бровою і розчулюється від любові. Малюк напрочуд схожий на Сергія – вона незмінно впізнає свого серед однакових дитячих кульків на каталці. У Синіциної напрочуд маленька і біленька дівчинка.
Їм можна вставати, тож вони повзуть до вікна в коридорі, де юрмляться такі ж, як вони, махаючи руками й висуваючись у відчинені фрамуги до щасливих відвідувачів на вулиці.
Вероніка теж виглядає і бачить Ніну, і з нею… Сергія. Вони пожвавлюються, махають руками, трясуть телефоном.
Вероніка взяла свою слухавку і почула Сергія:
– Скворцова! Я ж тебе обшукався – а ти он де! Пропоную сина назвати або Іваном, як Франка, або Тарасом – як Шевченка. Вибирай, що тобі подобається більше, філолог ти мій ненаглядний!
Вероніка поклала слухавку і заплакала солодкими, рясними сльозами, не соромлячись і не витираючи обличчя.
Щодня Сергій вранці, перед роботою, варив і приносив їй літрову банку м’ясного супу і вона жадібно з’їдала його прямо з банки.
А потім сідала і писала листи. Розповідала все своє життя – від школи до цього моменту. Бо коли син виросте, ці листи вони подарують йому. Він же повинен знати свою сімейну історію…
Ось така приємна оказія трапилася з суворою завучкою, та вирішила її подальшу долю. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
