Я змалку розуміла, що мама більше любить старшу сестру, ніж мене. Пам’ятаю, мені було десь сім років, а Каті, моїй сестрі, десять. Ми були вдома самі. Катя запропонувала приготувати вечерю для мами.
Я почистила картоплю, Катя нарізала огірки та помідори на салат, я щиро поклала туди сметани, розмішала, навіть посолила. Потім ми залили водою картоплю в каструлі та поставили її на електричну плиту.
А потім ми побігли з нею у свою кімнату грати у ляльки. І так ми захопилися грою у дочки-матері, що забули про картоплю на плиті. Словом, коли мама зайшла до квартири, у диму була не лише кухня, а й коридор. А ми безтурботно грали у кімнаті.
Мама кинулася на кухню, відключила плиту, відчинила вікно, викинула картоплю. А потім влетіла до нас у кімнату і почала кричати… на мене.
Нібито я своїми іграми відволікала Катюшу від турбот на кухні. Я нічого не могла відповісти їй, тільки плакала. А потім мати їла салат і нахвалювала Катю. Особливо зазначила, що із сіллю донька вгадала. А сестра тільки посміхалася. А мене навіть на кухню не покликали, залишили без вечері, я була покарана за зіпсовану каструлю.
І після було багато всяких моментів. Каті купували гарні сукні, а мені що дешевше. Сестрі мати оплачувала шкільні екскурсії до інших міст, а я задовольнялася лише відпочинком у місцевому піонерському таборі. Купуючи солодощі, мати завжди намагалася підсунути Каті шматочок більший і смачніший. Навіть коли Катя закінчила школу і поїхала вчитися в інше місто, мати не почала любити мене більше.
Я з віком дедалі частіше замислювалася, чому мама нас так поділяє? І не знаходила відповіді. Якось я запитала про це мати. Вона тільки скривилася, а потім випалила:
– Та не хотіла я тебе народжувати, розумієш? Чоловіка не стало, а я на третьому місяці очікування. Хотіла позбутися, куди одній із двома дітьми? Але поки похорон, поминки, сорок днів… Загалом, усі терміни пройшли.
– Мамо, але ж я не винна в цьому, — образливо сказала я.
– Якби не ти, то нам із Катею легше жилося, моєї зарплати на двох вистачало б. Можливо, я б і одружилася ще раз.
Мені не вірилося, що це каже мені рідна мати. Але це правда! Виходить, вона шкодувала на мене грошей. Але ж я теж отримувала пенсію за втратою годувальника, як і Катя! Однак це не рахувалось.
Після школи я поїхала до столиці, змогла вступити на бюджет до пристойного вишу. З першого дня пішла підробляти. Днями на лекціях, а в ніч — у кіоску торгувала. Так і жила.
Мати мені не допомагала, навіть мою пенсію, яка так і перераховувалася на пошту в нашому місті, не надсилала. А мені духу не вистачало вимагати належні мені за законом гроші.
Минули роки. Я змогла зачепитися у Києві, вийшла заміж, з’явився син. У мене чудова родина. Чоловік мене дуже любить. А нещодавно у мене виявили невелику пухлину у грудях. У мене була операція, потім хімієтерапія.
Я була розчавлена. Чоловік мене підтримував, заспокоював, але все одно було дуже тяжко. І в якийсь момент я наважилася зателефонувати мамі.
З нею ми рідко спілкувалися, у кращому разі кілька разів на рік телефоном. І з сестрою все приблизно так само. Катя повернулася до рідного міста з дитиною, без чоловіка, зараз із мамою жила. Вона теж не прагнула спілкуватися зі мною.
А ось мене раптом накрило: хочу налагодити стосунки з найближчими людьми.
Мама дуже здивувалася, коли я зателефонувала. Потім давай усе про Катю та Оленку розповідати. Якоїсь миті я її перервала і поцікавилася, чи не хоче вона дізнатися, як у мене справи.
– Які ж у тебе справи? — усміхнулася мати, — живеш з чоловіком, у столиці, гроші лопатою гребеш, хоч раз про матір згадала, надіслала копійку. Комуналка зараз така дорога.
– Мамо, ми звичайно живемо, зараз тільки чоловік працює, – чомусь я почала виправдовуватися. – Та й мені зараз багато на лікування знадобиться. Адже я захворіла.
І розповіла їй про свій діагноз. Мати мене вислухала, зітхнула, а потім сказала:
– Ну що зробити? Скільки Бог дасть, стільки й проживеш. Скільки народу лікується, лікується, а кінець один. Усі там будемо.
Я так і обомліла від такої підтримки. Попрощалася з матір’ю і твердо вирішила більше їй не дзвонити. А навіщо? Адже їй все одно, як виявилося. Але я маю опору — мій чоловік. І він точно не дасть мені здатися.
