Андрій без стуку увійшов у квартиру, важко дихаючи після швидкого підйому сходами.
Його обличчя було червоне від гніву, а кулаки стиснуті в спробі стримати обурення.
У кутку вітальні, на дивані, сидів його молодший брат – Іван, з розсіяним поглядом, наче занурений у власні думки.
Поруч із ним лежав незакінчений рукопис, який він писав уже кілька місяців.
– Ти знову нічого не зробив! – крикнув Андрій, не стримуючи гніву. – Твоя дружина дзвонила мені сьогодні вранці й сказала, що у вас знову немає грошей на їжу! А ти тут сидиш і пишеш свою бісову книгу! Де вона, до речі?
Іван підвів очі на брата, але його погляд залишався байдужим.
– Я ж тобі пояснював, – тихо сказав він. – У мене зараз творча криза. Я не можу просто взяти й піти працювати зварювальником, коли в мені вирує натхнення. Це було б нечесно стосовно себе, а Олена зараз гуляє з дітьми в парку.
– А стосовно своєї родини це чесно? – обурювався старший брат. – Ти знаєш, скільки разів я вам уже допомагав?
– Скільки разів я віддавав гроші, які заробляв своєю працею? А твоя дружина навіть не працює! Вона сидить удома і чекає, коли я принесу чергову зарплату, немов не ти її чоловік, а я!
Іван збентежено зітхнув і подивився у вікно.
– Ми намагаємося, – відповів він. – Але творчість потребує часу та сил. Я впевнений, що моя книга стане бестселером. Тоді ми зможемо повернути усі свої борги.
Андрія пересмикнуло від цих слів. Його серце стислося від несправедливості ситуації.
Він сам багато працював, щоб забезпечити свою сім’ю, а тепер йому доводилося думати про те, як допомогти ще й молодшому братові.
– Та які борги? – обурився чоловік. – Ти взагалі розумієш, що кажеш? У тебе двоє дітей, яких треба годувати та одягати! А ти сидиш тут і мрієш про бестселер! Ти взагалі в собі? Може тобі перевіритись у психіатра?
Молодший брат підвівся і підійшов до вікна з незадоволеним обличчям.
– Я знаю, що роблю, – твердо сказав він. – Моя книга – це шанс змінити наше життя. Якби ти вірив у мене хоч трохи…
Андрій відчув, як гнів змінюється втомою. Він опустився на стілець і прикрив обличчя руками.
– Вірити… – повторив він стомлено. – Я вірив у тебе стільки років, але де результат? Де твої успіхи?
Іван повернувся до нього і розплився в задоволеній усмішці.
– Успіхи прийдуть, – запевняв він. – Просто дай мені трохи часу. Я знайду видавця, опублікую книжку. Все зміниться.
Однак чоловік вже не міг слухати ці обіцянки. Він підвівся і залишив квартиру молодшого брата, залишивши його наодинці зі своїми ілюзіями та надіями.
…Історія цієї сім’ї розпочалася багато років тому, коли брати були ще дітьми.
Андрій та Іван виросли у невеликому містечку, де кожен знав один одного в обличчя.
Їхні батьки працювали на заводі, намагаючись забезпечити дітям гідне майбутнє.
Батько часто брав старшого сина на роботу, щоб той міг побачити, наскільки важливо працювати заради свого майбутнього.
Мати завжди підтримувала Івана у його творчих починаннях. Вона вірила, що він має природжений талант, який якось принесе славу всій сім’ї
Коли брати виросли, їх шляхи розійшлися. Андрій пішов працювати на той самий завод, де працювали їхні батьки.
Він швидко освоївся і став одним із найкращих співробітників. Незабаром він одружився, і в нього з’явилася сім’я.
Дружина Андрія, Ольга, працювала вчителем у місцевій школі. Разом вони прагнули створити затишне сімейне гніздечко, та виховати двох дітей у любові та гармонії.
Іван же вибрав інший шлях. Після школи він вступив до технікуму, щоб стати зварювальником.
Але навчання та подальша робота не приносила йому радості. Він відчував, що його покликання – писати книги.
Саме тоді Іван почав активно реалізовувати свою мрію. Він став писати оповідання та повісті й відправляв їх у різні видавництва, проте ніхто не визнавав його рукопису бестселером.
Кожен лист із відмовою лише зміцнював упевненість у тому, що він на правильному шляху і робить щось значуще.
Мати підтримувала молодшого сина. Вона вважала, що його прагнення до творчості – це щось більше, ніж просто хобі.
Коли Іван одружився, і в нього з’явилися діти, вона почала допомагати йому матеріально, вважаючи, що це тимчасовий захід доти, доки він не досягне успіху.
Однак роки йшли, а успіх до сина так і не приходив. Колишній зварювальник продовжував писати, але його книги залишалися непоміченими.
Сім’я Івана жила на межі бідності, і щомісяця Андрій був змушений допомагати молодшому братові.
Спочатку суми були незначними, але з часом борг зріс до значних розмірів.
Ольга почала турбуватися. Вона бачила, як чоловік витрачає сили та нерви, намагаючись допомогти братові, утискаючи інтереси їхньої родини.
Якоїсь миті жінка зрозуміла, що більше не може мовчати.
– Чому ми маємо жертвувати своїм добробутом, заради твого брата? – спитала вона одного вечора, коли чоловік повернувся додому після чергової розмови з Іваном.
Андрій підійшов до дружини й з винним виглядом взяв її за руку.
– Бо він мій брат, – тихо відповів він. – Я не можу залишити його у біді. Але я розумію, що це неправильно. Зрештою, ці гроші могли б нам стати в пригоді.
– А якщо він ніколи не досягне успіху? Що ж тоді? Ми будемо вічно підтримувати його? – обурено, й водночас із тривогою в голосі, спитала Ольга.
Чоловік тяжко зітхнув. Це питання мучило його давно. Але відповіді він не знав.
– Ні… Мабуть, – невпевнено відповів він.
Наступного дня Андрій вирішив поговорити з матір’ю. Ганна Петрівна жила одна у маленькій квартирі неподалік.
Вона завжди раділа візитам синів, особливо Івана, якого вважала своїм улюбленцем.
– Синку, як добре, що ти зайшов! – сказала мати, обіймаючи Андрія. – Як справи в тебе? Як сім’я?
Чоловік присів за стіл і розповів їй про все, що відбувалося останніми місяцями: про сварки з братом, про фінансові проблеми, про те, як важко йому доводиться.
Ганна Петрівна слухала сина уважно, але обличчя її залишалося спокійним.
– Ти маєш розуміти, – почала вона, коли Андрій припинив обурюватися, – що Іван – особлива людина. Він має дар, який не можна занапастити. Нехай він і не приносить прибутку зараз, але хто знає, що буде завтра?
Після слів матері Андрій відчув роздратування.
– Мамо, – сказав він жорстко, – я розумію, що ти хочеш підтримати його. Але ж він уже дорослий чоловік! Він має обов’язки перед сім’єю. Не можна все життя сидіти й чекати на успіх.
– Тобі легко говорити, – сердито промовила жінка. – Ти завжди був практичною людиною. Але не всі такі. Іван – творча натура. Йому потрібен час, щоб знайти себе.
Син зрозумів, що розмова зайшла в глухий кут. Він підвівся і сухо попрощався з матір’ю, відчуваючи розчарування та роздратування.
Минуло кілька днів, і Андрій нарешті ухвалив непросте рішення. Він зрозумів, що нескінченно тягнути гроші із сімейного бюджету не можна, і настав час діяти.
– Я більше не допомагатиму Іванові. Це неправильно. У нас і без нього вистачає своїх проблем та зобов’язань.
– Я люблю брата, але він повинен сам дбати про свою сім’ю, – рішуче заявив чоловік дружині під час вечері.
Дружина подивилася на нього з подивом та радістю на обличчі. Вона вже не сподівалася на подібний результат і думала про розлучення.
Наступного ранку Андрій вирушив до брата. Як завжди, двері у квартиру були незачинені, і він легко увійшов усередину.
Іван сидів у вітальні за столом, тримаючи в руках ручку і дивлячись на чистий аркуш паперу.
– Привіт, – сказав Андрій, заходячи до кімнати.
– Привіт, братику. Як справи? – підняв голову брат і посміхнувся.
– Я прийшов сказати тобі одну річ, – серйозно сказав родич. – Я більше не зможу тобі допомагати. У мене своя сім’я, і я маю думати про неї.
Іван зблід. Його рука здригнулася, і ручка впала на стіл.
– Що? – прошепотів він. – Але, як же ми житимемо?
– Ти повинен знайти роботу, – похмуро відповів Андрій. – Досить мріяти про книгу. Реальність така, що ти маєш сім’ю, яку треба годувати, а писанина грошей тобі не приносить.
Чоловік заплющив очі й поринув у мовчання. Нарешті, коли він відкрив їх, звернув свій погляд на старшого брата.
– Ти зраджуєш мене, – промовив він тихо. – Після всього, що я зробив для тебе…
– У сенсі? Не пам’ятаю, щоб ти чимось мені допоміг, – обурено перебив Андрій. – Знайди роботу! Настав час повернутися в реальне життя і відповідати за свої вчинки.
Іван відвернувся і глянув у вікно.
– Ось як, – промовив він холодно. – Добре, я сам упораюсь. Іди, я тебе не затримую.
Андрій знизав плечима, розвернувся і вийшов із кімнати.
Минали дні, і життя родини Івана змінювалося. Він справді знайшов роботу, але не зварювальником чи письменником, а вантажником у місцевій крамниці.
Зарплата була невеликою, але достатньою, щоб прогодувати сім’ю. Дружина Івана влаштувалася прибиральницею до тієї самої крамниці.
Андрій спостерігав за змінами, що відбувалися з боку, оскільки його брат припинив з ним спілкуватися.
Вони бачилися лише на рідкісних сімейних святах, і на цих зустрічах письменник, що не відбувся, часто звинувачував брата у своїй бідності.
– Якби ти тоді не був скнарою, то я зміг би закінчити книгу і її обов’язково опублікували б. З першого ж гонорару я віддав би тобі обов’язок і продовжував би творити, – гірко казав Іван. – А тепер ми всі змушені жити в злиднях.
Андрій лише хитав головою і переконувався, що його брат не відрізняється особливим розумом, хоч і “творча натура”, як вважала мати.
Як на мене, то він просто недолугий ледар! А ви як вважаєте? Я маю рацію?
Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
.
