– Танюш, не забудь, у середу мама прийде до нас прати! – долинуло з ванної кімнати, де Максим, як завжди, голився перед дзеркалом, розбризкуючи піну по кахлю.
Тетяна, що стояла біля плити з філіжанкою кави у руці, повільно опустила погляд на підлогу. Її пальці стиснулися так, ніби вона збиралася її розчавити.
– Знову? – Видихнула вона, намагаючись зберегти спокій. – Скільки можна? У неї це вже не звичка – це ритуал. Майже, як древні друїди.
– Тільки замість жертвоприношень – прання, ванна та прасування. А свою машинку вона береже? Чи воду заощаджує? Чи просто вважає, що у нас тут безплатний СПА-салон?
Максим, не відриваючись від дзеркала, знизав плечима:
– Я не зрозумів, тобі для моєї мами води в крані шкода?
– Не води мені шкода, Максе! – Таня поставила філіжанку на стіл із таким дзвоном, що чоловік здригнувся. — Мені шкода нашого часу, нашого простору, нашого затишку!
– Вона приходить, займає всю квартиру, ніби ми обслуговчий персонал у її особистому санаторії. Пів дня пере, потім до вечора париться у ванні, а наступного дня повертається прасувати нашою праскою простирадла, яким уже років двадцять!
– Танюш, – зітхнув Максим, виходячи з ванної з рушником на плечах, – ми ж на роботі до вечора. Приходимо, вона вже все зробила, мирно лежить, дивиться серіали. Можна раз на тиждень потерпіти. Не вередуй.
– Ага, – уїдливо посміхнулася Таня. – Терпіти запах вогкості, постіль, що висить по всій квартирі, спустошені флакони шампуню, що коштують, як мій обід за тиждень?
– І мочалку, яку я купила собі на день народження, вона взяла без дозволу! І так, не дивуйся, коли в поштовій скриньці виявиться рахунок за воду, який потрібно сплутати, як квитанцією за басейн.
– Вона ж не просто миється – вона влаштовує спа-процедури: спочатку ванна, потім у хвої, потім знову ванна. І шампунем моїм — тим, що з кератином та аргановим маслом – миє свої три волосинки.
– Раніше хоч ніяковіла, господарським милом мила, як у дитинстві. А тепер лише імпорт.
Тетяна давно перестала сприймати візити свекрухи, як щось тимчасове. Це стало частиною їхнього життя – як податки, як затори, сезонні застуди.
Щосереди, як за розкладом, у їхню квартиру вдиралася Ольга Федорівна – з сумками, з білизною, з трав’яними зборами та непохитною впевненістю у своєму праві на чужий простір.
Вона мріяла про вечори після роботи: тиху вечерю, м’який диван, серіал, який можна дивитися, не відволікаючись на чужі коментарі. Але ж ні! Її диван був зайнятий!
– Її ванна – зайнята! Її шампунь – витрачено. Її кухня – просякнута запахом «цілющого» чаю, який свекруха заварювала з якихось корінців, знайдених, мабуть, у скрині бабусі.
Того вечора, як завжди, Таня повернулася додому зі спиною, що нила, і важкою головою. В офісі дедлайн, начальник в істериці, колеги в паніці.
Хотілося лише одного: зняти туфлі, увімкнути музику, прилягти та не рухатися до приходу чоловіка. Але замість цього – запах чаю, шум пральної машини, і голос Ольги Федорівни, що доноситься з вітальні:
– Таню, ти прийшла? Я тут чайку заварила – з мелісою та звіробоєм. Відмінно від стресу допомагає. Пий, не відмовляйся!
Таня сухо кивнула, не дивлячись на свекруху, і попрямувала на кухню. Вирішила приготувати м’ясо з овочами, як любив Макс.
Поки смажилося, вона прочинила двері до вітальні, щоб перевірити, чи не зайнятий диван. Він був порожній. Дивно.
Вона зазирнула в спальню і завмерла.
Ольга Федорівна, в махровому халаті, з розпущеним сивим волоссям, стояла біля комода і перебирала постільну білизну.
– Щось загубили? – спитала Таня, намагаючись, щоб голос звучав нейтрально, хоч усередині все кипіло.
– Та ось, – не бентежачись, відповіла свекруха, – давно придивилася в тебе цей лляний комплект. Бачу, не користуєтесь. Хотіла попросити.
– Та беріть! – Таня зробила крок уперед, різко відчинила ящик. – Беріть все! Навіщо питати? Ви й так усе знаєте. Його нам мама на весілля дарувала! Але, якщо для вас немає нічого святого – забирайте! Він ваш!
Вона грюкнула дверима так, що в коридорі задзвеніли ключі на вішалці.
– Досить, – прошепотіла вона, притулившись чолом до холодних дверей. – Настав час ставити крапку. Поки вона не винесла звідси останню виделку.
Коли прийшов Максим, свекруха вже шепотіла з ним у передпокої, як змовниця. Потім він дав їй грошей на таксі – «пізно, нехай не мучиться в трамваї» – і ввійшов у кухню з посмішкою.
– Чим так смачно пахне? Накривай, дружино!
– Ми самі? – Таня глянула на нього з надією. – Справді одні?
– Ну… поки що так.
– Давай завтра влаштуємо романтичний вечір? Ігристе є, я зроблю легкі закуски, а ти сюрприз. Домовились?
Максим зам’явся.
– Але ж мама прийде прасувати.
– Та пішло воно все до біса! – Таня стукнула долонею по столу. – Хай спить на м’ятій білизні! У неї ж не алергія – виживе!
– Вона хоче нам зробити подарунок, – швидко додав Максим. – За турботу. Завтра дізнаємось який – це секрет.
– О, боже… – Таня закотила очі. – Знаю я її подарунки: шарф, якому років п’ятдесят, чи подушка з пір’ям, від якої чхати починаєш. Обійдемося!
Але вона помилялася.
Наступного вечора, повернувшись із роботи, Таня завмерла на порозі. У вітальні, поруч із посудною шафою, красувався… диван. Величезний, бежево-жовтий, з потертостями та підозрілими плямами на підлокітниках.
– Це… що? – прошепотіла вона.
– Купила собі з пенсії, – пролунав голос Ольги Федорівни з кухні. – Але не вписався у наш інтер’єр. Вирішили подарувати вам.
– А нас спитати забули? – Таня підійшла ближче, відчуваючи, як пульсує головний біль. – Чи потрібний він нам, чи ні?
– Та безплатно ж! – свекруха вийшла з кухлем чаю, посміхаючись. – За те, що дозволяєте мені прати та митися. Тепер ми можемо відпочивати разом – ти після роботи, я після ванни.
– Про четвер забули? – Таня схрестила руки. – Ви вже випрасували свою білизну? У нас із Максом плани.
– Можу завтра прийти.
– Ні! Завтра не буде! І взагалі вистачить! Настав час закінчувати ці візити!
– Як це закінчувати? – Ольга Федорівна насупилася. – Ти хочеш заборонити мені приходити до сина?
– Це й моя квартира, – говорила Таня тихо, але твердо. – Я тут господиня! Готова купити вам у кредит пральну машину-автомат. Навіть праску подарую. Але дайте нам спокій! Слово честі – набридло!
Свекруха, надувшись, як індик, різко розвернулася і зачинила двері у ванну.
У цей момент у передпокої повернувся ключ.
– Кохана, ти вдома? – пролунав голос Максима. – Подивися, що я купив!
Він кинув на диван чорний блискучий пакунок.
– Одягну прямо зараз, – замружилася Таня, відчуваючи, як усередині спалахує азарт. – Почекай мене.
Вона зникла у спальні.
Коли Ольга Федорівна, витираючи сльози, вийшла з ванної, то побачила картину, від якої у неї мало не стався інфаркт: її невістка, у чорній мереживній білизні та панчохах, сиділа на колінах її єдиного сина, обвивши його шию руками.
– Боже правий! – верескнула вона. – Який сором! Ноги моєї більше не буде у цьому домі!
І, схопивши свої сумки, кинулася до виходу.
– І диван свій заберіть! – крикнула їй услід Таня. – Машинку куплю, як і обіцяла!
– Як все просто виявилося! — засміялася вона, коли двері зачинилися. – Максе, ти геній! Я її просто приголомшила!
– Мамуля, почекай, я проведу! – кинувся за нею Максим, кинувши на дружину суворий погляд.
Але коли двері остаточно зачинилися, вони нарешті залишилися одні – і влаштували такий шабаш, що сусіди знизу, напевно, викликали б поліцію, якби не знали – це просто Таня і Максим відзначають свою свободу.
Минув тиждень. Диван свекрухи так і стояв уздовж стіни – потворний, недоречний, але нагадував про перемогу.
Таня дотримала слова – купила батькам чоловіка нову пральну машину з доставкою та встановленням. Навіть праску додала – із парогенератором.
Вона мріяла про тиху середу, про вечори без сторонніх запахів, про ванну, наповнену тільки її піною.
Але наступної середи, відчинивши двері, вона почула знайомий гул пральної машини. І запах… того самого чаю.
Ольга Федорівна, в махровому халаті, з кухлем у руці, стояла біля машинки й виймала свіжовипране простирадло.
– Чому ви знову тут? – Таня не підвищувала голосу. Просто спитала. Холодно. Чітко.
Свекруха обернулася, посміхнулася – тією самою посмішкою, від якої хотілося кинути кухоль в стіну.
– Холодної води в нашому будинку не буде місяць, – сказала вона солодко. – Оголошення вчора повісили. Тож… доведеться потерпіти. Знову.
Таня повільно зняла сумку з плеча, поставила її на підлогу та глибоко вдихнула.
– Що ж, – прошепотіла вона. – Значить, маневри лише починаються…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
