З ми щасливі у шлюбі вже 20 років. Це було кохання з першого погляду, тоді в парку, побачивши один одного, ми не змогли просто пройти повз.
Вже за пів року ми зіграли гучне весілля, а за рік у нас зʼявився первісток. Ми мріяли про велику родину, тому були раді дізнатися, що друга вагітність подарує нам одразу двох дітей.
Наша квартира була ніби неспокійний вулик – троє дітей та часті гості у вигляді бабусь, дідусів, тіток та дядьків. У Васі було ще двоє братів і дві сестри, які дуже любили своїх племінників, завжди балували їх подарунками.
Старший брат – Микола, працював вахтовим методом за кордоном, був у шлюбі, у них був один син, який невдовзі теж збирався одружитися. Сестра Оля була трохи молодшою за Миколу, вона на жаль так і не змогла влаштувати особисте життя, і присвятила себе роботі вчителем молодших класів.
Середній брат – Анатолій займався бізнесом, у нього була своя невелика автомайстерня, куди він влаштував свою дружину яка працювала бухгалтером. У них були дві дочки, які випурхнули із сімейного гнізда та роз’їхалися вчитися по різних містах.
Наймолодша сестра – Валя, залишилася з чоловіком та дитиною у батьківському будинку в селі, де доглядала господарство та тварин. Ми любили збиратися на свята всім складом. Сестри і я накривали столи, поки чоловіки грали з дітьми чи обговорювали останні новини. Словом, ми всі були однією великою родиною.
Горе прийшло тоді, коли його не чекали. У Олі стався інсульт, після якого в неї повністю віднялися ноги та руки, а також пропала мова. Ми всі переживали за неї та відвідували в лікарні, приносили фрукти й намагалися підбадьорити та запевнити її у скорішому одужанні.
Після виписки Олю забрали до себе Анатолій із дружиною, була потрібна тривала реабілітація та тренування. Оля мала невеликі накопичення, ми всі теж скинулися на покупку спеціальних тренажерів і дорогих ліків та вітамінів. Усі гроші перерахували на карту Толіка, щоб він міг з’їздити та закупити все необхідне.
Щомісяця ми також намагалися допомагати та підкидати грошенят, або привозили м’ясо та продукти. Перші три місяці були дуже важливими для відновлення здоров’я Олі, прийом ліків та тренування могли частково або повністю повернути контроль над руками та ногами.
Але, на жаль, ми не бачили ефекту, як не приїдемо в гості до Толіка – Оля все також лежить нерухомо і тільки сумно кліпає очима. Серце розривалося на частини від жалості та почуття власного безсилля!
Після того, як стало очевидно, що ні дорогі ліки, ні тренування не приносять жодного ефекту, Толя сказав, що у них більше немає можливості стежити за Олею, і на сімейній раді постало питання – хто візьме на себе турботу про неї.
Ніхто з братів і сестер не хотів брати на себе таку відповідальність та забезпечувати належний догляд.
У всіх одразу зʼявилися важливі справи та проблеми. У результаті Вася вирішив забрати Олю до нас, про що я дізналася, коли чоловік поставив мене перед фактом.
У нас двокімнатна квартира, в одній кімнаті мешкають молодші – школярі Ліза та Діма, а в іншій кімнаті живемо ми з чоловіком. Старший син Костя живе та працює в іншому місті.
З переїздом Олі до нас, нам довелося потіснитися – ми з чоловіком переїхали на розкладний диван на кухні, а свою кімнату віддали Олі. Вася у мене завзятий і міцний духом, тому він щоразу робив сестрі масаж і розробляв пальці ніг і рук. Через місяць ми змогли побачити перші результати – Оля могла трохи згинати пальці на руках.
А тут ще на зустрічі однокласників я побачилася зі своїм старим другом, який мав репутацію одного з найкращих лікарів-реабілітологів столиці. При огляді Олі він був здивований – за його словами, за умови прийому виписаних у лікарні ліків та щоденних тренувань, стан Олі на цю мить був би набагато кращим.
Ми запитали в Олі, чи давали їй ліки та займалися з нею гімнастикою Толя та його дружина, легке стиснення моєї долоні означало б так, але її долоня залишалася нерухомою. Спробували поставити запитання ще раз, але тільки попросили кліпнути три рази у разі позитивної відповіді – Оля наполегливо дивилася на нас не кліпаючи.
Тут ми з Васею були збентежені, бо не чекали такого від брата та його дружини. Вася негайно зателефонував Толі з вимогою пояснень, але той ні в яку не зізнавався. На прохання пред’явити чеки про оплату ліків, Толік сказав, що вони не збереглися. Начебто і немає жодних доказів, що Толік нічого не зробив для здоров’я сестри, але й Оля теж брехати не буде.
Втрачений час ми вже повернути не в змозі, а Вася боїться зіпсувати стосунки зі старшим братом, висуваючи голослівні звинувачення на його адресу. Особисто мені прикро за Олю, за її долю і за те, що в біді вона виявилася нікому не потрібна, крім Васі.
Ми з ним намагаємося доглядати сестру, покращувати їй настрій і робити необхідні процедури. Інші родичі перестали гостювати у нас, попри любов до племінників. Думаю, що соромно їм в очі Олі подивитися та бачити її в такому стані.
