Слизький Гена…

– Твою маму не повернеш, але спадок дуже доречний. Ти ж не збираєшся залишати квартиру та дачу в іншій області про всяк випадок? За нерухомістю треба стежити, ремонти робити.

– А дача – це взагалі окрема проблема. Влітку там трава, взимку сніг, все швидко прийде в непридатність.

– Можна сміливо сказати, що це подарунок долі. Цю мою маленьку квартирку ми зможемо здавати. Вона практично поряд. Гроші зайвими не бувають.

Людмила сама думала про продаж спадщини, все, що сказав Геннадій, вже було в її голові. Навіщо їм зайві проблеми?

Їм зараз гроші потрібні, будувати будинок. Якщо все продати, то грошей ще й на меблі вистачить, а може й залишиться.

– Ти оформляй все, а я поки що працюватиму. Гроші зайвими не бувають. І це… зараз канікули, нехай Єва з тобою поїде, для неї розвага і для мене тут менше проблем.

Дорога зайняла дванадцять годин на потязі, й до міста ще пів години. Квартира матері зустріла тишею, ніби час зупинився пів року тому.

Велика квартира, три кімнати. Колись тут жила дружна сім’я: батьки, дідусь із бабусею, і вона – Людочка, Люся.

– Мамо, ми все це продамо? А на дачу з’їздимо?

– З’їздимо. Напевно, треба і там все розібрати перед продажем.

Було сумно, минулого не повернути, та й триматися за нього безглуздо. Людмила розбирала речі батьків, щось складала в коробки, викинути рука не підіймалася. Декілька речей Єві сподобалися.

Решта – безжально йшла на викид. Що робити з меблями, Людмила не вирішила. Вовтузитися з ними довго, та й чоловіча сила потрібна. Доведеться зробити знижку покупцям. А ще й дача, там мотлоху більше.

– Мамо, тут конверт. Тобі.

– Ще один сюрприз. Твій уже лежить у банку.

Одразу після відходу матері Людмила знайшла два конверти у білизні. Один – “на похорон”, другий – “на весілля Єві”. До весілля внучки було ще далеко, але бабуся відкладала. Сума була пристойна.

Конверт для Людмили завалився до стінки, напевно, тому його й не знайшли, та й не шукали спеціально.

Не думала Люда, що ще і їй гроші відкладали. А відкладали давно, коли ще живий був батько. Конверт виявився пухким, сума пристойна. Тепер вистачить на все.

– Люсю, доню. Це тільки тобі. Сама розпорядись усім. Тут ще від діда твого, від тата, ну і від мене. Ти ж ніколи не брала у нас грошей, сама нам допомагала. Нам витрачати було нікуди. Гені тільки – нуль. Слизький він у тебе. Вибач. Люблю.

Люда плакала, Єва її заспокоювала.

– Мамо, тут радіти треба. А ми тепер будинок швидко добудуємо? Так хочеться своєї кімнати.

– Швидко, доню. Тільки все ще треба продати. Завтра їдемо на дачу.

На дачі вони провели три дні. Знайшлося навіть малинове варення.

– У моєму дитинстві цього варення було дуже багато. Найулюбленіше. Ще вишневе, але вишні у нас не було. Мама купувала та варила. Солодке життя було.

– Ми можемо посадити вишню біля нашого нового будинку, – мріяла Єва.

– Можемо. Так і зробимо.

Покупця знайшли швидко, він навіть торгуватися не став. Все пішло в одні руки: квартира з меблями та дача. Людмила була рада, що все потрапило в добрі руки. Гроші надійшли на рахунок.

Усе скінчилося раніше, ніж Людмила планувала. До чоловіка вона додзвонитися не змогла, мабуть, у селі у матері, там зв’язок поганий, а може на будівництві просто зайнятий.

Приїхали, та Гена з’явився лише на другий день.

– Я ж сказав, що все буде гаразд. – кричав він у слухавку телефону, не помічаючи присутності дружини. – Все оформимо, як слід, а потім тільки чекати. Цілую, увечері подзвоню.

Він побачив дружину та доньку.

– Ви вже приїхали? А чому не попередили?

– У тебе не було зв’язку, і зараз нема. Дивно.

– Це… телефон мами, я його з ремонту взяв, от і подзвонив перевірити зв’язок. А мій розрядився.

– Зрозуміло. Повіримо.

– Щось не так?

– Все добре.

– Як з’їздили, все зробили?

– Все.

– Тепер проблем із будівництвом не буде. Як я радий. Без кредиту обійдемося?

– Обійдемося.

Гена потирав руки, схопив телефон, але не зателефонував. Було видно, що він нервував. Він хотів з кимось поділитися, але явно Люда йому заважала. Матері?

– Зателефонуй ти вже нарешті. Нехай мама за нас теж порадіє, а я поки що на стіл приготую, – сказала Люда і пішла на кухню.

Гена вийшов на балкон. Його не було п’ять хвилин. Повернувся осяяний.

– Мама дуже за нас рада, тобі привіт.

– Ти точно з нею розмовляв?

– Людо, що за дурниці?

‐ Тобі теж привіт від твоєї мами! Я з нею зараз розмовляла, аж п’ять хвилин, як тільки ти вийшов. А закінчила, коли ти мені передавав привіт. І? У тебе дві мами?

– Не жартуй так!

– Які тут жарти!

– Так… я з нею і хвилини не говорив, з роботи зателефонували, ну я і вимкнувся. Вона тільки й устигла привіт передати. Ти мене в чомусь підозрюєш? Це безглуздо!

– Давай краще обговоримо будівництво. Фундамент готовий. Бригада може розпочати роботу. Я з бригадиром говорив, вони просять готівку за роботу та за всі матеріали.

– Щось там із податками пов’язано, ти краще за мене це розумієш. У тебе де гроші? Як отримала? На рахунок, чи готівкою? Потрібна готівка.

– Якщо у них проблеми, то треба знайти нову бригаду.

– Це гарні будівельники, перевірені. Просто так треба.

– Я подумаю.

– Як це? Потрібно вносити аванс!
***
Слизький. Людмила згадала слова матері з листа. Вона і раніше так зятя називала, але зараз Гена поводився дивно. Щось було негаразд.

Людмила знайшла контакти бригадира та зателефонувала. Виявляється все за безготівковим розрахунком. Ніхто не просив, не вимагав і про податкові труднощі ніхто не говорив.

Людмила провела своє маленьке розслідування. З’їздила до свекрухи, коли Гена поїхав провідати матір. Там його не було. Наступного разу довелося трохи простежити за ним.

Знову поїздка до матері на словах, а насправді – побачення. Романтика, парочка пішла в супермаркет, а потім зникла у під’їзді поблизу. Людмила вирішила зачекати. На лаві біля під’їзду сиділи дві бабусі.

– А ви до кого?

– Мені просто посидіти, голова запаморочилася.

– Посидь, може водички винести.

– Ні, дякую. Майже все минулося.

– Ну й добре. Посидь. А ми вже подумали, що ти дружина нового хахаля Тамарки. Тут таке було три місяці тому. Чубанина!

– Томка з ошуканою дружиною чубилася. А цей повз проходив, рознімати їх кинувся. Ось зараз і ходить до Томки. Наречений. А Томка цвіте.

Три місяці тому. Приблизно тоді Гена прийшов у розірваній куртці та втратив шапку. Обличчя було подряпане. Сказав, що хулігани напали.

Шапка потім знайшлася, обличчя загоїлося, куртку купили нову. А Гена почав пропадати на роботі, бо гроші зайвими не бувають.

Все стало зрозумілим. У нього якась Томка. Прощати Людмила не збиралася. Вислизнув Гена, та й гаразд. Чомусь було не шкода, і сліз зовсім не було.

Що робити з будівництвом? Ділянку купили у шлюбі, навпіл. На фундамент також вклалися спільно. А ось на будинок планувалося брати великий кредит, але з’явився спадок Людмили.

Людмила не стала з’ясовувати стосунки, не закочувала істерик, просто сказала, що все знає. Гена здивувався, він не сподівався, що все так рано вийде назовні. Він хотів ділити разом нажите – будинок. А будинку ще не було.
***
Було розлучення та купівля будинку, вже готового, щоб не гаяти час. Людмила та Єва переїхали наприкінці серпня. Вишні та яблуні, груша. Бракує лише малини. Але вона неодмінно буде.

Геннадій не очікував такого повороту. Замість будівництва – розділ ділянки та фундаменту. Гроші він одержав, а що робити далі не знав. У Томки з’явився новий наречений, багатий, а Гену прогнали.

Мати не зрозуміла його, назвала йолопом. Він так і живе у своїй однокімнатній квартирі. Один, уже без мрії про будинок, і з аліментами.

Свекруха іноді їздить до Людмили та внучки. Їй дуже подобається їхній будинок. Людмила не проти спілкування, – вона ж бабуся її дочки.

Всі разом вони п’ють чай із варенням, розмовляють та сміються. Про сина вона не говорить, не просить за нього. Вона знає, що він у всьому винен сам. А якщо винний, – то треба за це відповідати…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!