Петька ріс у багатодітній родині. Батько, любитель хильнути, літав з роботи на роботу, а мати рвалася на своїй пошті та вдома по господарству з останніх сил, щоб прогодувати трьох дітей.
Петро був старшим у сім’ї, тому допомагав матері, няньчив молодших сестер, носив воду та дрова, а коли дівчатка підросли, то теж стали помічницями по дому.
Щоправда, на той час батька вже не стало, отруївся якоюсь поганню, яку хильнув із товаришами.
Легше сім’ї не стало. Мати голосила, шкодуючи недолугого чоловіка:
– Хоч не тверезий був, а тихий, не скандалив. І грошей хоч мало, але приносив… Ех, недолуга твоя голова, Василю… На кого ти нас залишив…
Петрик, щоб не чути голосіння матері, йшов з дому, швидко зробивши свої справи. Він йшов до хлопців на вечірні посиденьки.
Діти збиралися біля старого будинку на краю села. Там кілька років ніхто не жив, а ґанок – вільний, з широкими міцними сходами служив хлопцям лавками.
Діти сідали, як горобці й починали гризти насіння та розповідати по черзі всілякі історії – вигадані та справжні випадки.
У Петьки не було грошей на насіння, і мати його ніколи не купувала, заощаджуючи на всьому. Але подружка та сусідка Оленка завжди пригощала Петю насінням.
Причому, вона робила це тихо, майже потай, все підсипаючи йому і підсипаючи в кишеню або в долоні ароматне, солодке і маслянисте насіння.
Петя тихо шепотів «дякую» і їв із задоволенням насіння, як і решта компанії. Йому здавалося, що Оленка і сідала спеціально з ним ближче, щоб пригощати його. Спочатку він соромився трохи, а потім звик і сам уже сідав поряд з доброю і щедрою дівчинкою.
Але брати за так щось Петрові не дозволяла совість. Він почав приходити до Оленки по обіді, коли дівчинка працювала на городі. Привітавшись, він питав завжди одне й те саме:
– Твої на роботі?
– Так, де ж їм бути. Завжди в цей час працюють.
Петрик сідав до грядок і вміло та швидко випалював бур’яни, говорячи про те, та про це з подружкою.
Оленка не відмовлялася від допомоги, любила поговорити, а з Петром було їй веселіше. Після допомоги вона виносила в сад гарячий чайник й вазу з цукерками та печівом.
Петя відмовлявся для порядку, але дівчинка не відпускала його, доки не почастує солодощами і не напоїть чаєм.
Цукерки в будинку Петьки були рідкістю, хіба що на свята. Тому він у душі був вдячний дівчинці за її привітність.
Хлопчик старався і в навчанні, щоб не бути гіршим за всіх. Але науки давалися йому нелегко. Тільки в спорті він був найкращим.
Тому й пішов він після школи в училище на відділення фізичного виховання. Оленка ж стала медсестрою.
Діти, ставши дорослими, тепер рідше зустрічалися. Лише коли приїжджали із міста на свята додому. Петю було не впізнати.
Худенький у дитинстві хлопчик перетворився на м’язистого хлопця. А Оленка була такою ж синьоокою і миловидною дівчинкою, – стрункою, худенькою й усміхненою.
Заміж вона вийшла зарано, бо рано втратила батьків, які не вижили в дорожній пригоді. Дівчина шукала втіху в коханні, хотіла швидше створити сім’ю, щоб забути своє горе.
Коли Петро дізнався, що Оленка буквально «вискочила» заміж за Івана, розв’язного та балакучого хлопця з їхнього села, то вразився.
Йому здавалося, що пара зовсім не підходила один одному. Але молодята почали жити сім’єю і через рік у них народ ився синок.
Петя не поспішав влаштовувати своє життя. Він, на диво матері, показав на роботі у спортивній школі гарні організаторські здібності, й незабаром його призначили директором спорткомплексу у місті.
Сестри Петра вже створили сім’ї та поїхали в місто. А в Оленки з чоловіком життя не склалося.
– Ось у неї яка картина, – розповідала Петі його мати. – Чоловік Олени – викапаний наш батько по поведінці. Бенкетує, бовтається невідомо де… Ні дитина, ні дружина йому не потрібні. От сумно. Як я її розумію!
Петро гупнув по столу кулаком.
– От гад, і навіщо вона за нього вийшла? Була в достатку раніше. А з ним сьорбнула горя. Пам’ятаю я нашого батька… Біда та й годі.
– Ось-ось, – продовжувала мати, – він у неї з дому тягає все, на пляшки міняє. І магнітофон, і одяг свій, і кришталь батьків Оленки, і до рушників дістався. І є ж іроди – хтось же купує… Адже розуміють, що на самогонку. А беруть..
– Напевно, потребує вона? Позичати приходить? – прямо спитав у матері Петя.
– Ні, не позичає, але з грошима у неї туго, дуже туго. Заробіток у неї невеликий. І від чоловіка – нічого. Біда…
Петро підвівся, походив по кімнаті, явно щось обмірковуючи, а мати, зрозумівши, що розповіла зайвого, попросила:
– Ти не втручайся в їхнє життя тільки, Петю. Не наша це справа. Чужа душа – темний ліс. Раз живе вона з ним, значить – кохає.
Тоді Петя сів перед матір’ю і розповів їй, як дівчинка все дитинство годувала його насінням, пирогами і пригощала чаєм та цукерками.
І що він не може жити спокійно, знаючи, що його колишня подружка дитинства так страждає зараз, та ще й з малюком на руках.
– Що ти збираєшся робити, Петре? – перелякано запитала мати. – Ти тільки цього опудала не чіпай, горбатого могила виправить. А тебе ще зачинять. Краще їй так, ніж допоможемо.
Петро кивнув і поїхав в місто. А через пару днів повернувся на своїй машині та вивантажив матері в будинок два мішки, кілька ящиків та коробок із продуктами, та пакети з речами.
– Що це? Ти до мене переїжджаєш, Петю? От радість. Хоч одна кровиночка поряд буде…
– Та що ти, мамо. У мене служба у місті. І житло там є. А привіз я тобі продуктів. Дивися сама, побачиш.
– На мішки насіння не дивуйся. Оленка зрозуміє. Самому мені вручати їй продукти, і тим більше насіння, не зручно. Чи мало що подумають. А ти розпорядися, як знаєш. І сама їж, і їй підсоби.
– Петю, а як же твої сестри рідні, їм хіба не треба…
– Ти ж знаєш, що я їм до кожного свята гроші надсилаю. Вони вже в нас не скривджені. Тим більше за нормальних чоловіків обидві. Слава Богу.
– Так, слава Богу, – луною повторила мати.
– Я зараз у місто. Ти не скупися, Олені допомагай, носи, щоб не дуже бачили сусіди, помаленьку, але постійно. Закінчиться частування, я ще привезу. Чого-чого, а ситі ви в мене будете. Бувай.
Петро обійняв матір, поцілував і поїхав. А жінка пішла до комори. У двох мішках було велике добірне насіння.
– Ух ти, от нажарю… Смачно буде, – зраділа, як дитина, Ніна Петрівна.
У коробках були згущене молоко, тушкованка, крупи, макарони та пачки борошна. В окремому пакеті лежали кульки з різними цукерками. Їх мати перенесла в кімнату і поклала в буфет. Вона охала та ахала щедрості сина.
Він і раніше привозив їй продукти із міста. Балував і цукерками в коробках, і свіжою морською рибою, яку мати дуже любила.
Але сьогоднішнє частування було особливо багатим.
– Ех, Петре, душевний ти в мене, хлопчику мій. Тільки ось, де твоя доля заблукала?
Жінка зробила все, як просив син. Вона почала заходити до Олени щотижня вечорами, і приносила гостинці, які ховала під курткою.
Спочатку Оленка не брала частування, але коли справа дійшла до відра насіння, Олена здогадалася, з чиєї подачі йдуть усі подарунки.
Вона заплакала, дивлячись на насіння, опустила в нього руки, перебираючи блискуче “багатство”. А потім сказала Ніні Петрівні:
– Привіт Петру передавайте, і дякую йому. Треба ж… Скільки років минуло. А пам’ятає. Я дуже йому дякую.
– Тільки нехай не переймається за нас більше. Я на розлучення подала вже два тижні тому. Тож незабаром моє нещастя закінчиться. Я сподіваюся.
Ніна Петрівна кивнула і пішла додому. Вона не знала, що й думати. Тепер Оленка буде вільною жінкою. А син її не одружений.
– От справи, так справи … – бурмотіла жінка. – Що тепер буде? Невже надумає мій Петро одружитися з нею?
Але час минав. Ніна Петрівна слухняно носила подарунки Олені, вони пили чай, Олена щоразу з вибаченнями брала продукти, обіцяючи згодом повернути борг.
Але Ніна Петрівна приборкувала її словами:
– Не тобі, а синочку твоєму. Якщо ти гидуєш маленькими підношеннями, то дитинки не позбавляй Божої допомоги. Адже Господь допомагає руками інших людей. Значить, так треба.
Оленка розлучилася з чоловіком і вже рік жила сама. Вона стала веселішою, у будинку з’явилися нові штори на віконцях, синок ходив у садок і був копією мами.
Ніна Петрівна іноді сиділа у няньках із Віталіком, а він називав її бабусею. Петя приїжджав до матері й завжди привозив Віталіку нові іграшки.
Вони зустрічалися з Оленою у матері, пили чай, згадували дитинство, юність і жодного слова не говорили про невдале заміжжя Олени. Наче й не було цих чотирьох років у її житті.
Петя став частіше приїжджати до матері. І звичним питанням уже в нього було:
– Оленка давно приходила? А Віталій у тебе сьогодні?
– Синку, ти б спочатку для пристойності про моє здоров’я спитав… – усміхнулася мати.
– Вибач, мамо… Як ти? – Запитував Петя, а сам поглядав у вікно.
– Та гаразд, не майся. Іди вже, сходи. Вона вихідна, вдома. Теж, мабуть, чекає. Досить вам у кішки-мишки грати. Всі вже давно шепочуться про вас. Іди вже…
– Вічно у нас так, – засміявся Петро, – не встигнеш подумати, а люди вже й сватають.
Він підійшов до матері й раптом обійняв її.
– Дякую тобі, мамо. Ти така… все розумієш. І все приймаєш, як є. Дякую.
Ніна Петрівна перехрестила сина та пішла до іконки. А Петя вже вибіг на ґанок. Потім повернувся в сіни й витяг із пакета букет білих хризантем.
Нікого не соромлячись, він пішов до будинку Олени.
– Шепчуться вони. Ох, вже ці баби… Все ще буде. Я вам покажу як шепотітися…
Він підходив до знайомого з дитинства ґанку, не знаючи, що Оленка, затамувавши подих, стоїть у темній кімнаті й дивиться через фіранки, як він несе їй квіти.
В цю хвилину вона була найщасливішою у світі! Вона мріяла вже давно про цього красеня, якого не розгледіла в юнацтві, але покохала всім серцем зараз. І Олена побігла відчиняти двері своєму щастю…
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
.
