Михайло йшов сквером, щулячись від колючого вітру. Грудень видався злим – таким, що навіть горобці сиділи насупившись, ніби скривджені на весь білий світ.
– Рекс, давай швидше! – крикнув він вівчарці, що носилася між кучугурами, задерши морду і принюхуючись до чогось тільки їй зрозумілого.
Пес навіть вухом не повів. Продовжував рити сніг, ніби там закопаний скарб століття.
– Рекс, я кому сказав!
Жодної реакції. Собака шкрябав лапами все лютіше, скиглив, відкидаючи сніг в різні боки. Шерсть на загривку стала дибки.
Що за дідько? – подумав Михайло і попрямував швидше до нього.
Він усе життя тримав собак. З дитинства. Батько говорив: «Синку, запам’ятай – собака людину не зрадить. А людина, ну людина може».
І мав рацію, між іншим. Дружина пішла три роки тому – до якогось менеджера середньої ланки з правильними словами та неправильними вчинками. Дітей не було, слава богу. Залишився він і Рекс.
Ось вони й жили вдвох – у трикімнатній на околиці, де сусіди віталися, але в душу не лізли.
Михайло підійшов ближче. Рекс гарчав невідомо на кого – у нікуди. Гарчав і копав, копав і гарчав. Сніг летів фонтаном.
– Що там у тебе?
І тут він побачив, як зі снігу показалася сумка. Звичайна спортивна сумка, чорна, зі стертою блискавкою, наполовину засипана снігом. Рекс вчепився за неї зубами й потяг.
– Стій! – Михайло відіпхнув собаку плечем і сів навпочіпки.
Руки самі потяглися до блискавки. Серце закалатало швидше – чи від холоду, чи від передчуття…
Розстебнув і завмер. Усередині куйовдилося щось живе, – кошенята!
Чотири крихітні грудочки вовни, що притиснулися одне до одного. Очі закриті, лапки тонкі, як сірники. Один – рудий, два – смугастих, четвертий – чисто-білий, наче сніг навколо.
– Господи, – видихнув Михайло і відчув, як усередині щось стислося.
Рекс тицьнув мордою йому в плече, заскиглив – тихо, жалібно. Немов питав: «Ну що, господарю? Що робитимемо?»
Михайло ніколи не любив котів. Взагалі. Вважав їх істотами “собі на думці” – холодними, розважливими, не здатними на справжню відданість.
Собака зустріне тебе біля порога, навіть, якщо ти був у крамниці п’ять хвилин. А кішка? Кішка подивиться так, ніби ти їй винен.
Але зараз перед ним лежали живі істоти, яких хтось викинув, як сміття. На вірну загибель.
Хто так робить? – майнула думка. І відразу за нею інша: «Та яка різниця, хто? Вони ж живі!
Руде кошеня слабко пискнуло і спробувало тицьнути мордочкою в долоню Михайла. Той здригнувся – від несподіванки, від безглуздості того, що сталося, від того, що в грудях раптом стало тепло.
– Гаразд, – сказав він уголос. – Гаразд, гаразд.
Застебнув сумку. Взяв її в руки – легка, майже невагома. Рекс крутився поруч, повискував, тикав носом у сумку.
– Ходімо додому, – кинув Михайло і попрямував геть, міцно притискаючи знахідку до грудей.
Вітер дув у спину. Сніг рипів під ногами. А в голові крутилася одна-єдина думка:
– Я що, справді понесу їх додому? Я ж ніколи терпіти не міг котів.
Вдома Михайло насамперед увімкнув обігрівач на повну потужність і акуратно виклав кошенят на старий плед. Рекс відразу ліг поруч, поклавши морду на лапи, і стежив за кожним рухом господаря напруженим поглядом.
– Ну що, – промимрив Михайло, роздивляючись пискляві грудочки, – тепер думати треба.
Кошенята куйовдилися, жалібно пищали – тонко, надривно, ніби останні сили з них виходили. Михайло гадки не мав, скільки їм – тиждень? Два? Очі заплющені, отже, зовсім маленькі.
Поліз в інтернет. Читав, морщився: «Годувати кожні дві-три години. Тепле молоко не можна, лише спеціальна суміш. Масажувати животики».
– Масажувати?! – вирвалось у нього вголос.
Рекс підняв вуха.
– Та ні, не тобі, – махнув Михайло рукою.
Одягнувся і помчав у ветаптеку на іншому кінці району. Купив суміш для кошенят, пляшечки з крихітними смочками, піпетки – про всяк випадок. Продавчиня дивилася на нього з цікавістю, але нічого не спитала.
Повернувся додому, розвів суміш за інструкцією. Спробував нагодувати рудого – найактивнішого. Той спочатку відвертався, потім таки присмоктався і почав жадібно ковтати.
– Отак, молодець, – прошепотів Михайло, відчуваючи, як напруження в плечах трохи відпускає.
Годував по черзі кожного. Рекс не відходив ні на крок, обнюхував кошенят, тихенько скиглив. Михайло навіть здивувався: пес поводився так, ніби це його дитинчата.
Наступні дні перетворилися на якусь божевільню. Михайло майже не спав – вставав серед ночі, щоб нагодувати ораву. Змінював їм підстилки, грів під лампою, масажував животики вологою ганчірочкою, як написано в інтернеті.
Роботу довелося на дистанцію перевести – благо, начальник пішов назустріч. «Сімейні обставини», – збрехав Михайло. Ну, в якомусь сенсі не збрехав.
Рекс не відходив від кошенят. Лягав поруч, грів їх своїм тілом, лизав, коли вони пищали. Михайло дивився на це і хитав головою:
– Ти що, дурню? Вони ж коти!
Але псові було все одно.
А через деякий час, коли кошенята вже гасали по квартирі, Михайло почав шукати їм господарів. Розмістив оголошення у соцмережах, у місцевих групах, навіть листівки у під’їзді розклеїв. Писав чесно: «Знайдені у снігу, виходжені, здорові, шукають дім».
Відгуків було багато. Більше, ніж він очікував.
Першим забрали смугастого – молода пара з дитиною. Хлопчик притискав кошеня до себе і світився від щастя. Михайло провів їх до дверей і відчув дивну порожнечу всередині.
– Ну, один прилаштований, – сказав він Рексу.
Другого смугастого взяла жінка похилого віку – сказала, що живе одна і їй потрібна компанія. Михайло довго розпитував її: чи є досвід, чи зможе доглядати, чи не передумає? Жінка посміхнулася:
– Синку, я все життя з кішками прожила. Не хвилюйся.
Він їй повірив.
Білого кошеня забрала студентка – худеньке дівчисько з величезними очима. Сказала, що винаймає кімнату і їй не вистачає тепла. Михайло віддав їй корм, пояснив усе до дрібниць. Вона слухала, кивала, а потім раптом спитала:
– А ви чому собі не залишите?
Михайло розгубився:
– Я? Та я не кошатник.
– А шкода, – сказала вона. – Видно, що ви їх любите.
Він провів її мовчки. Зачинив двері. Подивився на Рекса, який лежав біля пледа і дивився на нього докірливо, чи що?
Залишився один – рудий. Найперший, який присмоктався до пляшечки тієї ночі.
Михайло дзвонив усім, хто відгукувався на оголошення. Але то «передумали», то «вже взяли іншого», то «надто маленький, підросте – зателефонуйте». У результаті він вирішив віднести кошеня до притулку.
Поїхав у суботу. Притулок був на околиці – старий будинок, що пахне псиною та хлоркою. Жінка прийняла кошеня без зайвих запитань.
– Не хвилюйтеся, прилаштуємо, – сказала вона.
Михайло кивнув, розвернувся і пішов геть. Швидко, не оглядаючись.
Повернувся додому. Рекс лежав на своєму місці й з сумом дивився на порожній плед. Він не їв, не пив. Просто лежав – з таким виглядом, наче його зрадили.
Михайло спробував відвернути його – покликав гуляти, запропонував улюблені ласощі. Пес навіть не ворухнувся.
– Ну, що ти, як людина? – сказав Михайло, сідаючи поряд. – Вони ж добре влаштувалися. Все гаразд.
Рекс підняв морду і глянув на господаря – довго, уважно. І Михайло раптом зрозумів: собака сумує. По-справжньому. За цими грудками, яких він викопав зі снігу.
– Господи, – видихнув Михайло і потер обличчя руками. – Ну що ж ти зі мною робиш, га?
Пес поклав морду йому на коліна. І тоді Михайло ухвалив рішення. Швидке, імпульсивне, цілком йому не властиве.
Він схопив куртку, ключі від машини й рвонув назад у притулок.
– Я за кошеням, – випалив він. – Руде, якого годину тому приніс.
Жінка здивовано підійняла брови.
– Передумали?
– Так. Віддайте його, будь ласка.
Вона посміхнулася – тепло, розуміючи, – і пішла в підсобку. Михайло стояв, стискаючи кулаки у кишенях. Серце калатало так, ніби він зараз робить щось шалене.
А може, так воно й було.
Михайло їхав додому, притискаючи до грудей перенесення з рудим кошеням. Те жалібно нявкало, дряпалося всередині, намагаючись вибратися. А в голові крутилася одна думка: «Я що, зовсім збожеволів? Кота заводжу!»
Усе життя він вважав себе людиною принципів. Собачником. Не з тих, хто кидається, змінює рішення, піддається миттєвим поривам. А тут раз, і поїхав назад. Через собачі сумні очі.
– Рекс мене з глузду зводить, – подумав він і посміхнувся.
Але десь у глибині душі розумів, що справа не лише у Рексі. Річ у тім, як він сам почував себе ці тижні. Потрібним. Важливим. Живим, зрештою.
Відчинив двері квартири – Рекс сидів у передпокої. Сидів і дивився. Мов знав, що господар повернеться не один.
– Ну що, – сказав Михайло, ставлячи перенесення на підлогу, – зустрічай свого друга.
Відчинив дверцята.
Руде кошеня вивалилося назовні, похитуючись на тонких лапках, і відразу натрапило на величезну морду вівчарки.
Рекс обережно обнюхав його, потім лизнув – один раз, ніжно, від верхівки до хвоста. Кошеня нявкало, потерлося об собачу морду і замуркотіло.
Михайло стояв, спершись на одвірок, і дивився на цю картину. Щось усередині потепліло, розправилося, ніби хтось зняв із грудей важкий камінь.
– Ну гаразд, – промимрив він. – Значить, тепер будемо жити втрьох.
Рекс ходив за кошеням по п’ятах, охороняв, не давав залізти туди, куди не треба. Коли малюк засинав – пес лягав поруч, згортався калачиком і грів його своїм боком.
Михайло спостерігав за ними й дивувався: як же так вийшло, що собака прийняв кота, як рідного? Просто взяв і полюбив. А він сам?
Якось увечері Михайло сидів на дивані із ноутбуком, працював над проєктом. Кошеня залізло до нього на коліна, згорнулося клубком і почало голосно муркотіти.
Михайло машинально погладив його – раз, другий. М’яка шерсть, теплий животик, вібрація під пальцями. І раптом упіймав себе на думці, що йому це подобається. Подобається це тепло, ця довіра.
Він завжди думав, що кішки – холодні створіння. Що вони не прив’язуються, не люблять по-справжньому. А тут ось лежить на колінах, мурчить, дивиться на нього величезними жовтими очима, повними обожнювання.
– Може, я просто не тих кішок зустрічав? – подумав Михайло і посміхнувся.
Рекс лежав неподалік, поклавши морду на лапи, і дрімав. Але Михайло бачив, що пес не спить. Розплющив одне око, глянув на господаря і знову закрив. Задоволений, умиротворений.
– Дякую, друже, – подумки сказав йому Михайло.
Якби не Рекс, він пройшов би повз ту сумку в снігу. Не помітив би.
– А я думав, що це тільки люди на таке здатні, – подумав Михайло.
Але виявилося, що люди якраз часто проходять повз. Заплющують очі, затикають вуха, говорять собі: «Не моя справа. Не моя проблема».
Тижні йшли. Кошеня росло – швидко, на очах. З крихітної грудочки, перетворилося на спритне руде бісеня з величезними вухами й довгим хвостом.
Михайло назвав його Рудиком – просто, без вишукувань. І Рудик відгукувався на поклик, грав із Рексом, спав у його кудлатій шерсті.
Сусіди дивувалися:
– Михайле, це що, кіт у тебе?
– Ага, – відповів він, знизуючи плечима.
– Ти ж собачник був завжди!
– Був. Тепер ось і кошатник також.
Сміялися, не вірили. А Михайлу все одно було. Минуло пів року.
Михайло сидів на дивані, гортав стрічку у телефоні. Рекс розтягнувся на килимі, Рудик спав у нього на спині – руда грудка на сірому хутрі. Малюнок маслом.
На екрані телефону знімок. Смугастий кіт – вже дорослий, товстий, задоволений – лежить на колінах у хлопчика. Того самого хлопчини, що забирав першим маленьке кошеня.
Михайло посміхнувся, перегорнув далі. Повідомлення:
– Мій Кузя став мені справжньою родиною. Не уявляю, як жила без нього раніше.
Фото: сива бабуся у кріслі, на колінах – чорно-білий кіт, величезний та пухнастий.
Потім написала студентка:
– Сніжок виріс! Тепер він мій талісман – склала всі іспити на відмінно. Люблю його.
Білий кіт із блакитними очима дивився з екрана – гордий, незалежний, гарний.
Михайло відкинувся на спинку дивана, видихнув. У грудях розлилося тепло – дивне, незвичне, але приємне.
Усі четверо живі. Усі щасливі. Усі знайшли свій дім!
– Чуєш, Рексе, – сказав він уголос, – а це ж ти їх врятував!
Пес розплющив одне око, глянув на господаря і знову закрив. Рудик сонно нявкнув, перекинувся на другий бік.
За вікном світило сонце. Весна вступала у свої права – сніг танув, побігли струмки, заспівали птахи.
А у квартирі на околиці міста жили троє: чоловік, собака та рудий кіт…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
