Степан Ілліч йшов парком повільно, не поспішаючи. Навіщо поспішати, коли тобі шостий десяток, а вдома порожнеча?
Рада дибала поруч, періодично зупиняючись, щоб обнюхати черговий кущ. Вівчарка вже не та, що раніше. Сива морда, некваплива хода. Два одинокі старі – він і вона.
– Ну що, дівчинко? – Степан погладив собаку за вухом. – Додому час?
Але Рада раптом насторожилася. Вуха встали сторчма, ніс засмикався.
– Ти чого?
Собака рвонула уперед так різко, що повідець обпік долоню. Степан ледь утримався на ногах.
– Рада! Стояти!
Не слухає. Тягне в зарості акації, ніби життя від цього залежить. Гавкає. Скиглить. Упирається всім тілом.
– Та що там у тебе? – Степан спробував її обсмикнути, але сили вже не ті.
І тут він побачив – у кущах, згорнувшись калачиком, лежав хлопець. Молодий, років двадцяти п’яти, не більше. Обличчя в крові, сорочка розірвана.
– Господи.
Степан упав навколішки поруч. Руки затремтіли.
– Синку? Ти живий?
Хлопець застогнав. Розплющив одне око – друге запливло.
– Швидку, – прохрипів він.
– Зараз, зараз! – Степан поліз у кишеню за телефоном. Пальці не слухали, як на зло. Набрав 103.
– Алло! Тут людина понівечена у парку, на Коновальця, швидше!
Поклав слухавку. Зняв куртку, накрив хлопця.
– Потерпи, їде допомога.
– Кіт, – видихнув той. – Вдома… один.
– Що? Який кіт?
– Ключ у сусідки є. Квартира сорок три, нехай погодує кота.
– Адреса яка?
– Садова, будинок дванадцять.
Серце тьохнуло.
Садова, дванадцять?
Ні. Не може бути.
– Сусідка в сорок п’ятій квартирі,- хлопець знову заплющив очі.
Сорок п’ята. Степан застиг.
Сорок п’ята – це квартира, де залишилася жити його дружина, яка вже давно колишня. Господи, яка ж зла іронія долі!
Сирена швидко наближалася. Рада жалібно скиглила, уткнувшись мордою Степанові в коліно.
А він стояв і розумів: зараз доведеться йти туди. До неї. Вперше за п’ять років.
Степан стояв біля під’їзду на Садовій і не міг змусити себе увійти. П’ять років не переступав цей поріг.
– Недолугий, – пробурмотів він собі під ніс. – Міг би й відмовитись. Сказати, що не зможу.
Та не сказав. Бо хлопець дивився на нього так, ніби Степан – остання надія. І цей чортовий кіт, що сидить голодний.
Рада підштовхнула його носом у ногу.
– Гаразд, гаразд. Ходімо.
Ліфт не працював. Як і п’ять років тому. Деякі речі не змінюються.
Степан підіймався сходами повільно, рахуючи їх подумки. Дихав важко. Серце калатало – чи то від підйому, чи то від того, що зараз побачить її.
Четвертий поверх. Степан завмер перед сорок п’ятою. Підійняв руку – опустив. Знову підняв.
– Ти чого, як дурень? – прошепотів він. – Постукай уже!
Тихо постукав. Потім голосніше. Двері відчинилися.
І вони обидва завмерли. Віра. Його Віра. Ті самі сірі очі. Те ж русяве волосся, тільки тепер з сивиною. Зморшки біля губ. Але така ж красива.
– Степане? – голос здригнувся.
Він мовчав, тільки дивився. Не міг одірватися.
– Ти навіщо тут?
Степан проковтнув.
– Тут хлопця понівечили. У парку. Він просив, щоб кота нагодували. Квартира сорок три. Сказав, що сусідка, тобто ти…
– Женю? – Вона зблідла. – Що з ним?!
– Швидку викликав, забрали його. Сказали серйозно, але жити буде.
Віра притиснула руку до грудей.
– Господи, він сьогодні вранці пішов веселий на роботу. Як же це?
– Попросив кота нагодувати, – повторив Степан, – турбується.
– Мурзик у нього, – кивнула Віра. – Так, звичайно. Зараз сходжу.
Вона ступила до дверей навпроти, але раптом обернулася:
– Степане, дякую, що допоміг.
Він кивнув головою.
А вона відчиняла двері сорок третьої квартири, та пішла всередину.
– Мурзику! Іди сюди, котик!
Степан стояв у коридорі. Рада сіла поруч, поклала морду на його черевик. Віра вийшла з рудим котом на руках.
– Бідолаха, мабуть, голодний, – вона притиснула кота до себе. – Ходімо до мене, нагодую тебе.
І раптом:
– Степане, ти хочеш чаю?
Він здригнувся.
– Що?
– Ну, чаю. Або кави, – в мене є свіжа.
Відмовитись. Треба відмовитись. Розвернутися та піти. Зараз же.
– Давай, – почув він свій голос.
Вони сиділи на кухні. Тій самій, де колись снідали разом. Де сварились, мирились, сміялися.
Віра наливала чай. Руки тремтіли, він помітив.
– Цукор?
– Дві, – відповів Степан. Потім схаменувся, – ти ж пам’ятаєш.
– Пам’ятаю, – тихо сказала вона.
Мурзик влаштувався на підвіконні, ліниво облизувався після їди.
– Як ти? – Запитала Віра.
– Живу, – знизав плечима Степан. – А ти?
– Теж.
Знову тиша.
– Рада постаріла, – Віра кивнула на собаку, яка спала біля порога.
– Так. Та й ми обидва постаріли.
Віра сумно посміхнулася.
– Степане, я… вибач. За все.
Він підвів очі.
– За що?
– За те, що не змогла, не витримала тоді. Ти працював цілодобово, я одна, мені здавалося, що ти мене розлюбив.
– Віро.
– Ні, дай договорю. Я зрозуміла це лише потім. Зрозуміла, що ти просто хотів нам найкращого життя. А я потребувала уваги. Щохвилини. Як дурне дівчисько.
Степан стиснув кухоль.
– Я теж не мав рації, забув про тебе. Думав, гроші – це головне. А головне було поряд. І я все це втратив.
Віра витерла очі.
– Знаєш, я часто думала, що було б, якби ми тоді не розлучилися. Якби просто поговорили. По-справжньому.
– Я теж думав.
Вона дивилася на нього довго, пронизливо.
– А тепер уже пізно?
Серце тьохнуло.
– Не знаю, Віро. Не знаю.
Мурзик зістрибнув з підвіконня, потерся об ноги Степана. Замуркотів.
– Схоже, ти сподобався йому, – посміхнулася Віра.
– Тварини люблять мене. На відміну від людей.
– Степане, це неправда.
Він підвів погляд.
– Приходь ще, – випалила вона. – Женя у лікарні. Мурзика хтось же повинен годувати. Я ж на роботі цілими днями. Ти міг би заходити, перевіряти.
Він знав, що це відмовка. Знав, що кота можна й самій нагодувати. Але кивнув.
– Прийду.
Степан приходив щодня.
Спочатку – нібито заради Мурзика. Але потім Віра почала затримувати його чаєм. Потім вечерею.
А за тиждень вони вже сиділи допізна, згадуючи. Як познайомились. Як одружилися. Як будували плани. Як усе зруйнували.
Рада підійшла до Віри, поклала морду їй на коліна.
– Вона сумувала за тобою,- тихо сказав Степан. – Після розлучення перші місяці шукала. Ходила по квартирі, скиглила. Чекала, що ти повернешся.
Віра погладила собаку. Сльози покотилися по щоках.
– Я теж сумувала. За вами обома.
Степан підвівся, повільно підійшов, та опустився навколішки поряд.
– Віро, а якщо спробувати знову?
Вона здригнулася.
– Що?
– Спробувати. Наново. Ми ж змінилися. Обидва. Може, тепер вийде?
Віра довго дивилася на нього.
– А що як знову не вийде? Як ми знову наламаємо дров?
– А що як вийде?
Вона затулила обличчя руками.
– Я не знаю, не знаю.
Степан обійняв її. Обережно, наче боявся, що вона зникне.
– Давай не поспішатимемо. Просто будемо поруч. Спробуємо. Без обіцянок. Без зобов’язань.
Віра пригорнулася до нього.
– Добре, – прошепотіла вона. – Спробуймо.
Минуло ще два тижні. Женя виписався із лікарні. Степан допоміг йому підвестися на четвертий поверх – хлопець ще шкутильгав, ребра боліли.
– Дякую вам, – сказав Женя, відчиняючи двері квартири. – Якби не ви, не знаю, що було б.
– Дурниці, – відмахнувся Степан. – Це Рада тебе знайшла. Я просто зателефонував.
– Але ж ви залишилися. Дочекалися швидкої. Подбали про Мурзика. І Віра Миколаївна розповідала, що ви приходили щодня.
Степан зніяковів.
– Ну, так вийшло.
Увечері Степан прийшов до Віри. Вона відчинила двері – в домашньому халаті, з розпатланим волоссям. І все одно гарна.
– Привіт, – посміхнулася вона. – Проходь. У мене вечеря готова.
Степан увійшов. Зняв куртку. Взувся.
– Віро.
– Так?
– Мені треба щось сказати.
Вона насторожилася:
– Щось сталося?
– Ні. Просто хочу, щоб ти знала.
Він підійшов, та взяв її за руки.
– Я люблю тебе. Завжди любив. І хочу… хочу, щоб ти повернулася.
Віра завмерла.
– Повернулася?
Сльози потекли по її щоках. Він притяг її до себе.
Віра повернулася за тиждень. Привезла речі – дві сумки та коробку з книгами.
Рада вбігла до кімнати, радісно крутилася біля Віри, скиглила від щастя.
– Так-так, дівчинко моя, я повернулася, – Віра присіла, обійняла собаку. – Тепер назавжди.
Степан дивився на них – на дружину та собаку – і розумів, що ось воно щастя.
Увечері вони сиділи на кухні. Пили чай, говорили про дрібниці.
– До речі, – сказала Віра, – Женя дзвонив. Сказав, що хоче запросити нас у гості. Познайомити з дівчиною.
– У нього з’явилася дівчина?
– Уявляєш! Познайомились у лікарні. Вона там медсестрою працює.
Степан усміхнувся:
– Оце поворот.
– Та вже ж. Каже, якби його не потовкли, ніколи б не зустрів її.
– Дивна доля, – задумливо промовив Степан. – Якби Рада не потягла мене в чагарник, якби я не знайшов Женю, якби не прийшов до тебе…
– Ми досі жили б порізно, – закінчила Віра.
Вони замовкли. Потім Степан простяг руку, накрив її долоню свою:
– Дякую, Радо, – сказав він, дивлячись на собаку. – Ти врятувала нас.
Рада гавкнула. Ніби сказала: «Нема за що. Я ж для цього й існую».
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
