Вероніка Іванівна ходила до лікаря, як на роботу. Кожне нове поколювання в боці, кожна безсонна ніч ставали для неї приводом для трагедії та візиту в поліклініку.
Її терапевт, Ольга Сергіївна, молода, втомлена жінка з напрочуд спокійними очима, стала для неї жилеткою, в яку можна було без кінця плакати про свої «страшні» недуги.
Вона не знала, що справжній, нестерпний біль жив не в ній, а в тій, що щодня виписувала їй заспокійливе.
Світ Вероніки Іванівни був зітканий із тихої, в’язкої тривоги. Її основним обрядом, її ранковою молитвою, було прислухання до свого тіла. Серце стукнуло не так – передін фарктний стан.
Зашуміло у вухах – інс ульт на підході. Вона жила в коконі іпохондрії, і цей кокон був одночасно її в’язницею та її змістом життя. Єдиною людиною, яка, як їй здавалося, розуміла всю глибину її страждань, була Ольга Сергіївна.
Ольга Сергіївна була ідеальним лікарем. Вона ніколи не відмахувалася. Вона уважно слухала, призначала аналізи, виписувала вітаміни й лагідно говорила:
– Все буде добре, Вероніко Іванівно, це просто нерви.
І від її спокійного, рівного голосу Вероніці Іванівні й справді легшало. На якийсь час. Вони непомітно стали майже подругами.
Вероніка Іванівна вже не просто скаржилася на здоров’я, вона розповідала про невдячних дітей, про невдале життя, про свою тотальну, всесвітню самотність. А Ольга Сергіївна слухала. І ніколи, жодного разу, не поскаржилася у відповідь.
Того дня Вероніка Іванівна прийшла без запису. У неї страшно розболілася голова, і вона вирішила, що чекати не можна.
Двері кабінету були прочинені. Ольга Сергіївна говорила телефоном. І Вероніка Іванівна, сама не бажаючи того, почула уривки фраз.
– Так, знову температура… Ні, в лікарню не кладуть… Так, одна, змінниця захворіла… Я після роботи одразу додому… Звичайно, впораюся, а який у мене вибір?
Голос Ольги Сергіївни був таким самим рівним. Але в ньому була така бездонна, така свинцева втома, що Вероніка Іванівна завмерла. То був не голос лікаря. То був голос матері, що несла непіднімний хрест.
Вероніка Іванівна не увійшла. Вона тихо відійшла від дверей і сіла на кушетку у порожньому коридорі.
Вона дочекалася, доки закінчиться прийом, і коли Ольга Сергіївна, бліда, з темними кругами під очима, вийшла з кабінету, Вероніка Іванівна просто сказала:
– Ходімо, я вас проведу.
Вони йшли мовчки. Лікарка жила неподалік поліклініки, у старій п’ятиповерхівці. Коли вони підійшли до під’їзду, Ольга Сергіївна зам’ялася.
– Дякую, я далі сама.
– Я допоможу, – тихо, але твердо сказала Вероніка Іванівна.
Коли вона увійшла до квартири, їй все стало ясно. У маленькій, дуже чистій, але бідно обставленій кімнаті, у спеціальному кріслі сидів хлопчик років дванадцяти.
Худенький, блідий, з величезними, серйозними очима, такими ж, як у матері. Його ноги, стягнуті ортопедичними апаратами, безвольно лежали на підставці.
Ольга Сергіївна, без жодного слова, роззулася, підійшла до сина, поцілувала його в чоло, помацала гарячі щоки.
– Як ти, Колю?
– Нормально, мамо, – відповів хлопчик, і його голос був напрочуд чистим і дорослим. – Я зробив уроки.
Цієї миті, у цій маленькій, наповненій справжнім, а не вигаданим болем, квартирі, Вероніка Іванівна почала думати інакше.
Її світ, що складався з нескінченних скарг, страхів та образ, які вона вела сама з собою десятиліттями, – раптово завмер.
Повністю. І в оглушливій, сором’язливій тиші, що настала всередині, вона усвідомила всю жахливу прірву між її уявними муками та стражданнями цієї жінки.
Все те, що вона вважала своїми нестерпними муками, – безсоння, головний біль, поколювання в боці, – все це виявилося пилом, прахом, егоїстичним маренням розпещеної дитини.
Вона плакала про зламаний ніготь, тоді як поруч з нею хтось мовчки, без жодної скарги, ніс на своїх тендітних плечах справжній, важкий хрест.
І не просто ніс, а примудрявся ще й втішати її, витрачати на її вигадки свій дорогоцінний час та душевні сили.
Те, що вона відчула, було схоже на копняк. Опік сорому, який був сильніший за будь-яку її мігрень. Вона дивилася на Ольгу Сергіївну, яка, забувши про неї, вже метушилася біля плити, розігріваючи для сина суп.
І в цій жінці, в її втомлених, але точних рухах, було стільки справжньої, не книжкової мужності, стільки тихого, діяльного кохання, що Вероніці Іванівні захотілося провалитися крізь землю.
Вона не стала нічого говорити. Вона просто тихо розвернулась і вийшла із квартири.
Цілу ніч вона не спала. Але це було не її звичне, тривожне безсоння. Вона не прислухалася до свого тіла. Вона думала. Вона думала про те, що її життя порожнє.
Що всі її «страждання» були лише способом привернути увагу, заповнити цю порожнечу. А справжнє життя – ось воно. Це варити суп для хворого сина після дванадцятигодинної зміни. І не скаржитися.
Наступного ранку вона не пішла в поліклініку. Вона пішла в магазин, та купила свіжого сиру, фруктів, гарного м’яса. І пішла до Ольги Сергіївни.
Вона подзвонила у двері. Ольга Сергіїна відчинила, на її обличчі було здивування.
– Я тут… пирогів напекла, – збрехала, не моргнувши, Вероніка Іванівна, простягаючи їй важкі сумки. – Мені багато однієї. Візьміть, Колі потрібно сили відновлювати.
Ольга Сергіївна дивилася на неї, і в її спокійних, втомлених очах вперше за весь час їхнього знайомства блиснули сльози.
– Дякую, – тільки й сказала вона.
З того дня Вероніка Іванівна забула дорогу до поліклініки. У неї більше не було часу. Вона приходила до Ольги Сергіївни майже щодня.
Сиділа з Миколою, поки та була на роботі, читала йому книги, допомагала з уроками. Вона варила супи, ліпила пельмені. Вона віддавала. Віддавала те, що збирала все життя для себе, – свою турботу.
Її вигадані хвороби пішли. Просто тому, що на них не лишилося ні часу, ні сил. У її житті з’явився сенс. Чужий, справжній біль зцілив її від її власного, уявного.
Ми так часто поринаємо у власні, часом нікчемні проблеми, що перестаємо бачити світ навколо. І іноді Господь, у своїй безмежній милосерді, просто тихо прочиняє нам двері в чуже життя.
Не для того, щоб дорікнути. А для того, щоб, побачивши справжній хрест, ми нарешті засоромились і прийняли з радістю свій, солом’яний.
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
