Сорок — це тільки початок

Наталя пішла тихо й рішуче. У звичайний день, без скандалів і попереджень. Провела чоловіка й сина — на роботу, доньку — в коледж, свекруху — в поліклініку на крапельниці (з досвіду знала: затримається надовго), зібрала речі й переїхала у квартиру, яку нещодавно отримала в спадок від бабусі.

Бабуся була мамою її тата. Жінка непроста, з міцним характером, з усіма сварилася — та з Наталею завжди ладнала. І саме Наталя доглядала її до останнього. А коли старенька померла й виявилося, що залишила квартиру саме їй — решта онуків сприйняли це як зраду.

Упертість і суворість дістались Наталі від батька. Саме тому, щойно отримавши атестат, вона втекла з дому — вийшла заміж у сімнадцять, щоби вирватися з-під тиску. Льоша, на п’ять років старший, здавався зрілим, надійним — перше кохання, перша серйозність. Вони познайомилися на вечірці — і з того моменту були нерозлучні.

Однак квартиру від бабусі хотіли не лише інші онуки — навіть діти Наталі мали на неї плани. Доньці — вісімнадцять, сину — двадцять. Обоє вже дорослі, і кожен був переконаний, що саме йому вона дістанеться. Вони навіть пересварились між собою, з’ясовуючи, хто заслуговує більше.

Почергово приходили до матері на «серйозні розмови», кожен намагаючись переконати її передати житло йому. Та обидва отримали чітку відповідь — квартира залишиться Наталі. Її особиста.

Діти вирішили: мабуть, мати просто хоче здавати її в оренду — теж непогано. Гроші ж не завадять. Син навіть мрію встиг приміряти: купити авто в кредит і сплачувати з орендних надходжень.

Та Наталя зруйнувала їхні плани. Причому всіх одразу. І дітей, і свекруху, й чоловіка.

Першою додому повернулась свекруха. Потім підтягнулися діти й чоловік. Перекусили й чекали: от-от з’явиться Наталя, приготує вечерю, як завжди, наведе лад… Та вона не поспішала.

Свекруха бурчала: треба пити ліки, а їсти нічого. Льоша зателефонував дружині:

— Ти де поділась? Час бачили?

— Я вдома.

— Що значить — вдома?! — роздратовано відповів він. — Це що, гра така — сховайся й знайди?

— Я у себе вдома. У своїй квартирі — спадковій.

— Та годі тобі жартувати! — кричав Льоша.

— Не жартую. Я справді пішла. Від вас усіх. Тепер навчіться жити без мене, — мовила Наталя і відключила телефон.

На вечерю були пельмені. Усі жували мовчки й обговорювали — зійшла з розуму. Згодні були всі. Вперше в житті в цій родині — повна єдність.

Наступного ранку Наталю вже чекали біля роботи — і чоловік, і діти. Вона не здивувалась. Посміхнулась, як завжди, привіталась. Повели її до кав’ярні: обговорювати материнську «непередбачуваність» на вулиці не годилося.

Ні діти, ні чоловік не стримували невдоволення її вчинком — ніхто з них не міг второпати, навіщо вона це зробила. Адже все ж нібито було добре!

Чоловік і діти, змінюючи один одного, а часом навалюючись усі разом, намагались переконати Наталю, що з нею явно щось не так — мовляв, інакше б вона не влаштувала таку «вихватку».

Вона сиділа мовчки. Довго. Вслухалась у кожне слово, нікого не перебиваючи. Питань сипалось багато, але всі зводились до одного: як ти могла? У нас же все було нормально, навіть прекрасно. А ти — з глузду з’їхала.

— Це вам було прекрасно, — нарешті озвалась Наталя. — А мене ніколи не цікавились, як я живу. Я терпіла — заради вас, щоб ви мали повну родину. Терпіла материні капризи, чоловіка, який ніколи не розумів, не підтримував. І тільки тепер, коли ви вже дорослі, я усвідомила, наскільки я себе знецінила. А свекруха? Вона вже й забула, коли востаннє готувала собі вечерю, зате щодня нагадувала мені, що їй моя їжа «огидна». Ви хоч раз за мене слово сказали?

Ці слова вона адресувала дітям. Ті опустили очі, почали соватися, але мовчали. Жодного слова. Зате Льоша обурено проказав:

— Ага, ще й невдячна. Це мама тобі житло дала!

Наталя не глянула в його бік. Продовжила звертатися лише до дітей:

— Пам’ятаєте, як каналізація забилась? Що зробив ваш батько? Почав сварити всіх — мовляв, засмітили. А сам спокійнісінько сів вечеряти й пішов до телевізора. І що? Хто труби прочищав? Я! Хоч удома троє дорослих. А коли він збирався у вбиральню, то спитав мене: «Ну що, вийшло?» Це, за вашим, — нормально?

Льоша буркнув: «От, причепилась…» Але Наталя зробила вигляд, що не чує.

— Тепер моя черга жити добре. І з вами це — неможливо. Я хочу тиші, свободи, хочу належати собі. Приїжджайте в гості — я буду рада. Але не більше. Ви вже дорослі, дах над головою маєте, руки-ноги на місці — впораєтесь. — Вона повернулась до чоловіка: — І ще одне. Я подаю на розлучення. Чекай повістку з суду. Прийдеш — добре. Ні — і без тебе оформлять. Це вже вирішено остаточно.

Запала мовчанка. Усі мовчали, переварюючи почуте. Тоді озвався син:

— Ну, тепер мені час одружуватись.

— І мені, здається, пора заміж, — підхопила донька.

— Ви серйозно? Вважаєте, що це вирішення проблеми? — щиро здивувалась Наталя. Але слово взяв Льоша:

— Думаєш, світ крутиться навколо тебе? Я теж не збираюсь сидіти й чекати, поки тебе попустить.

Наталя кинула погляд на дітей, на чоловіка. Більше їй нічого було сказати. Вона коротко попрощалась і вийшла з кав’ярні.

Її переповнювало відчуття легкості. Уперше за багато років вона дихала вільно.

Вона — вільна.

Життя після сорока лише набирає обертів.

І на ті ж помилки вона більше ніколи не ступить.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.

You cannot copy content of this page