Вранці мама прибігла посидіти з онуком рано. Я дуже поспішала, але помітила круги під очима і блідість на її обличчі.
– Мамо, ти добре почуваєшся? Може я скасую справи? Сашко неспокійний. Ти впораєшся?
– Іди, йди. Все гаразд. Не турбуйся. Мене нудить трохи вранці. Печінка, мабуть, барахлить. Треба перевіритись. – Заспокоювала мене мама.
– Гаразд, я швидко. Завтра чоловік удома. Сашу з ним залишимо і разом до лікаря сходимо.
Моєму синочку два роки. Він дуже рухливий. Та й мама в мене ще дуже молода, лише сорок сім років. Впораються кілька годин.
Наступного дня ми сходили до клініки. Мати пройшла повне обстеження. Ми сиділи в коридорі та чекали на попередні результати. Вийшов лікар.
— Вітаю, Марино Сергіївно, — звернувся він до мами, — Ви чекаєте дитину. Термін двадцять тижнів. Чому раніше до нас не дійшли? У Вашому віці треба ретельніше стежити за своїм здоров’ям.
– Щоооо? — заїкаючись від хвилювання, промовила мама і розплакалася.
– Ну, нічого страшного, – заспокоював її лікар, – Ви ще молода, здорова. Все буде гаразд. У вас дуже гарна дівчинка. Зараз медсестра знімок принесе.
Сказати, що ми здивувалися, нічого не сказати. Ми мовчки вийшли з клініки та сіли на лаву. Сиділи довго і мовчали.
– Ти хоч здогадувалася? – Запитала я її.
Вона замотала головою.
– Я, місяців шість тому, у лікаря була. Вона попередила мене, що розпочався клімакс. Говорила про запаморочення, що самопочуття може погіршитися. Я думала так треба. Як же так сталося?
– Мені розповісти тобі, як діти з’являються? — зареготала я. — Батьку будемо дзвонити? До статусу діда приєднається статус батька. Мама, якщо чесно, я дуже рада. Вітаю. Нарешті, у мене буде сестра. Давно хотіла.
Мама почервоніла, схопилася за щоки.
– Соромно перед людьми, що скажуть? На старості років дітей надумала народжувати. — заголосила вона.
– Начхати, що скажуть. Нехай спочатку самі спробують дітей завести. Попліткують, перестануть.
– Ходімо зі мною, мені одній страшно говорити батькові. Раптом він засмутиться і йому погано стане. То хоч ти поруч.
Батькова реакція була своєрідною. Він спершу хвилин п’ять дивився на нас розширеними очима. Мабуть, думав, що ми його розігруємо. Потім, з криком, що нагадує клич командира на стежці війни, вискочив із хати. Ми переглянулись.
– Він що втік? – Злякалася мама. – Куди це він?
– Топитися побіг, — невдало пожартувала я.
Мама скрикнула, схопилася і помчала до дверей, потім вискочила на сходовий майданчик. Я за нею. Десь між другим та першим поверхами ми зіткнулися з батьком.
В одній руці він тримав величезний букет квітів, а в другій — пляшку ігристого. Прямо у під’їзді він вручив мамі квіти.
– Мариночко, я кохаю тебе. Ти в мене найпрекрасніша жінка. Дякую тобі велике, – пафосно почав він, – Це найщасливіший день у моєму житті.
– А про мене ти забув? — поцікавилася я.
– Другий щасливий день. — схаменувся тато.
– А що, є ще й не найщасливіші? – розгубилася мама. — І що зі мною в тебе було лише два щасливі дні? А решта?
– Не плутайте мене. Я й так сам заплутаюся. Я просто хотів сказати, що дуже радий та щасливий.
– Гаразд, ідемо додому. Сусідів турбуємо криками, — сказала мама.
Ми дружно засміялися.
Весь вечір тато крутився довкола мами, підкладав їй подушки. Приготував вечерю. Набридливо змушував її їсти. Мати не витримала.
– Я чекаю дитину, а не смерть. Припини стрибати. Сили на дитину збережи. — благала вона. – Дай мені трохи відпочити.
Увечері я все розповіла чоловікові. Він засміявся.
– Ох і теща, ось молодець. Сашко, у тебе незабаром тітка з’явиться. Будеш її вчити та захищати.
Сашко, звичайно нічого не зрозумів, але заплескав у долоні.
Вагітність проходила тяжко. Мама тричі лягала до лікарні. Ми всі дуже переживали за неї та малюка.
Все пройшло успішно. Рівно вчасно народилася гарненька, здорова дівчинка. Настала моя черга допомагати мамі з дитиною.
Ми подарували їй візок рожевого кольору. Коли я гуляла з сестрою та сином, багато хто питав Сашка.
– Із сестричкою гуляєш? Мамі допомагаєш?
– Ні! — гордо відповів син. — З тіткою. Її нам бабуся народила!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
Валентині Петрівні та Аркадію Карповичу щоліта донька та зять привозили онуків. Спочатку на місяць, бо…
Вдома було тепло та затишно і, швидше за все, пахло смачним обідом. Пам'ятаю, подумав, що…
Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Ніна, моя…
- Ви знову до неї їдете? Чому не до мене? Чим я гірша? Чому я…
— Ти хоч сам розумієш, що зараз зробив? — сказала мати, ледве стримуючи лють. —…
- Вмієш ти, Любко, секрети зберігати, - сказала я доньці. - Прямо, як емальоване решето,…