– Соромно тобі має бути, Катерино! Кого ти батьком називаєш? Зрадника? Того, хто покинув вас і жодного разу не спитав, чи є хліб на тому столі, за яким ви їсте?

– Катерино, довго ти мені ще нерви мотати будеш?! Чому досі город не полотий? – Окрик матері відірвав Катю від уроків, і дівчинка зітхнула, закриваючи зошит.

Прийде пізніше закінчить з алгеброю. Мама каже, що всі ці науки Каті зовсім ні до чого.

– За худобою ходити та город обробляти – фізика ні до чого!

– А біологія?

– Теж не особливо потрібна! Обходилися ж якось без неї раніше. І в тебе вийде. Іди, он, краще Зорьку події. Усе користі більше!

Катя матір слухалася, звісно. Куди подітися? Про те, щоб навчатися у місті, залишалося тільки мріяти. Катя знала, що, як батько пішов із сім’ї, мама таке точно не потягне.

Адже, крім Каті, є ще Павло та Оленка. А їм теж і їсти хочеться, і одягатися-взуватися треба. Крім Каті матері тепер допомогти нікому.

Дарма, що батько поряд живе! Прямо навпроти, якраз через вулицю, його будинок. Але нічим він допомагати своїй «колишній» родині не бажає.

Викреслив, витравив їх зі свого життя одразу, як тільки хвіртку за собою зачинив, ідучи в коханці. Тепер у нього інша родина.

А там уже теж троє – Василь, Марія, та Петро. Маленькі, лупаті, спритні. Катю на вулиці побачать – мчать назустріч, знаючи, що не відштовхне від себе, не прожене, як її мати. А все тому, що Катя не зла. Прикро їй просто, що Павлика та Оленку так не люблять, як цих малих.

Каті та іншим дітям, мати із братами та сестричкою спілкуватися заборонила категорично.

– Ще чого! Чужі вони вам! Навіть не думайте з ними тинятися!

– Але ж батько в нас один? – Катя не розуміла, чому діти мають відповідати за те, що творять дорослі.

– Соромно тобі має бути, Катерино! Кого ти батьком називаєш? Зрадника? Того, хто покинув вас і жодного разу не спитав, чи є хліб на тому столі, за яким ви їсте?

Катя плакала, а мати тільки похмурніла ще більше.

З того часу, як чоловік залишив її, вона ніби зістарилася на ціле століття. Очі запали, губи, і так тонкі, витягнулися в ниточку, і зімкнулися міцно, щоб жодне слово ласкаве не вилетіло ненароком, навіть адресоване дітям.

Нема чого! Якщо їй ласки від життя не дісталося, то іншим не треба! Життя, воно ж не цукор! Солоденько в ньому завжди мало, а гірко – достатньо. От і нехай звикають! Потім менше сліз будуть лити.

Точила туга серце мами, сушила душу її раніше часу, не даючи вільно дихати. І не дивно! Скільки разів говорили їй і сусіди, і рідня, щоб їхала вона, забравши дітей, якомога далі, якщо вже в колишнього чоловіка совісті не вистачає зробити те, що будь-який нормальний мужик і без підказки зрозумів би. А тільки мати Каті нічого й слухати не хотіла.

– Це мій дім! Батьківський! І нікуди я звідси не рушу!

Катя матір розуміла, але дивлячись, як та плаче ночами, у душі погоджувалася з тими, хто радив виїхати з селища. Проте говорити про це з мамою побоювалася.

Розуміла, що тільки болю додасть своїми порадами та питаннями. А тому просто намагалася допомогти по дому і з молодшими, і не сперечатися зайвий раз.

– Іду, мамо!

Акуратно склавши в стос підручники та зошити, Катя прибрала їх на верхню полицю. Далі від дітлахів. А то знову розмалюють зошити, вирішивши, що їхні “маляки” куди гарніші за формули чи написаний Катею твори.

Їм двійки поки що ніхто не ставив. До школи лише восени підуть. Катя з мамою вже рюкзаки їм новенькі приготували, і форму. Катя навіть від нових кросівок відмовилася, коли побачила, як спалахнули оченята в Олени, коли та побачила рожевий рюкзак.

– Як у принцеси!

Каті коштувало чималих праць умовити матір купити цей рюкзак сестричці, зате тепер Оленка рахувала дні й мріяла про те, як піде до школи й носитиме звідти мамі лише «п’ятірки».

Адже не можна інші оцінки в такому рюкзаку! Не красиво!

А кросівки Каті таки купили. І все через те, що батько аліменти почав виплачувати. Нехай і небагато, а все легше стало мамі.

Щоправда, усмішку їй це не повернуло. Навпаки, ще більше нахмурилася вона, розуміючи, що чоловік тепер точно не повернеться.

Поки дорослі розбиралися зі своїми стосунками, Катя наглядала за малечею. І не лише вона.

– Семеро на лаві, а вона за ними навіть не дивиться! – бурчала собі під носа мати, коли бачила, як із сусідського двору виходять діти. – Катерино! Поглянь там у дворі! – гукнула вона доньку, точно знаючи, що зрозуміє, що їй треба зробити.

Катя вискакувала надвір, як курчат збирала братів-близнюків і сестричку, і відводила до хвіртки будинку, де жив тепер батько з молодою дружиною.

– Ідіть до мами!

Так було не раз і не двічі. Катя знала, що за дітьми погано дивляться, але втручатися в їхнє виховання не вважала себе вправі. Та й хто б її послухав? Вона лише підліток. Щойно п’ятнадцять виповнилося.

– Мамо, я на город! – Катя гукнула матір і, не чекаючи відповіді, вискочила з будинку.

Сонце, що вже хилилося до заходу, золотило дахи будинків, десь надривався Висоцький, а у дворі вужиком вився чомусь відпущений на волю Шарік.

Пса, лютого і великого, що слухався тільки маму та Катерину, спускали з ланцюга лише пізно ввечері, для охорони будинку.

– Ах, ти, хитрун кудлатий! – Усміхнулася Катя, коли пес кинувся їй під ноги, просячи ласки. – Ти чому гуляєш, негіднику?! Хто тебе відпустив?

Катя погладила собаку та поманила за собою.

– Ходімо! Рано тобі ще на волю. Ось повечеряємо, тоді відпущу тебе. Сиди смирно!

Пес без особливого захоплення підставив шию, дозволяючи Каті застебнути карабін ланцюга, і тужливо заскиглив тихенько, коли вона пішла по доріжці, що вела до городу.

Роботи виявилося не так уже й багато. Катя вела непримиренну боротьбу з бур’янами все літо, і це давало свої плоди.

Закінчивши з черговою грядкою, вона обтрусила руки й тільки-но зібралася крикнути матері, що закінчила, як раптом завив Шарік.

Це було дивно. Голос пес подавав лише у виняткових випадках.

– Він розумний, – говорила мати Каті. – Гавкати на чужого не стане. Спершу з’їсть його, а потім нас покличе.

– Мамо!

– А що я сказала? Як навчили, так і стереже. Ми ж його маленьким зовсім у посадці знайшли за селищем. Шашлики на озері смажили, а його хтось там кинув неподалік. Ох, і злий був!

– Маленький, а злий! Всі руки батькові покусав, поки той не додумався на нього свою куртку накинути. Так додому й привезли. А я ще тиждень до нього боялася підходити.

– Потім уже звикла, звісно, ​​а спочатку страшно було. Кидався на все, що ворушиться. А в мене Павлик маленький. Не спав зовсім ночами. Тільки задрімаю, а він уже голосить.

– Зрештою мене виснажив. А тут ще й цей гавкає, як тільки голос Павла почує. Ось я якось не витримала, вискочила на подвір’я, та як закричу: – Замовкни зараз же! Пошкодуй мене!

– Так кричала, що Шарік від несподіванки навіть сів. Дивиться на мене, а я на нього. І мовчимо обоє. А Павлик репетує. Ось так і розібралися з гавкотом. Більше він даремно жодного разу не гавкнув. А я боятися його перестала.

Катя, пам’ятаючи про цю історію, підібралася. Якщо собака виє, значить, біда. Тільки яка?!

Роздумувати було ніколи. Катя кинулася до будинку, ще не розуміючи, що сталося. А коли побачила, що Шарік, натягнувши ланцюг, рветься до хвіртки, зрозуміла – біда у сусідів.

– Катю, куди?! – Вигук матері наздогнав у спину, але Катя навіть не обернулася.

Вискочивши за хвіртку, вона потягла носом. Пахло димом.

Хвіртка, що веде на подвір’я будинку, де жив тепер її батько, була замкнена. Мабуть, набридло молодій матері вислуховувати від сусідів закиди у тому, що діти гуляють вулицею без нагляду.

Катя штовхнулася у хвіртку раз-другий, а потім махнула через паркан, розуміючи, що її за це по голівці не погладять. Але інакше вона просто не могла.

Васька, Машка, Петька …

На подвір’ї було порожньо. Двері в будинок були замкнені так само як і хвіртка.

– Агов! Є хто вдома? – Катя закричала було, стукаючи у вікно, і тут же замовкла, почувши, як дружно, в один голос заволали діти.

Уламок цегли, що валявся під вікном, Катя схопила вже не думаючи. Скло розлетілося вщент, і дітлахи завили голосніше, гукаючи сестру.

А за спиною у Каті пролунав голос матері:

– Швидше, Катюша! Зараз спалахне! Повітря дала – пиши пропало!

Немов у відповідь на ці слова в кімнаті раптом посвітлішало і Катя з жахом побачила, як по одвірку дверей поповзли язики полум’я.

– Мамо, допоможи! – Катя схопилася за підвіконня та відчула, як її підштовхнули.

Розсохла рама піддалася неохоче. Зістрибнути на підлогу і підхопити на руки маленьку Марійку було справою однієї миті.

– Давай її сюди! – крик матері змусив Катю відвернутися від чарівного танцю, яким уже витанцьовував вогонь у будинку.

Марія міцно вчепилася в сестру, відмовляючись відпускати її шию, і Катя вирішила не гаяти часу.

– Ану! Швидко! – Підхопила вона Петю і перекинула його через підвіконня. – Мамо, тримай його!

Вася, який завжди був тихіший і розумніший за братика, сам простягнув рученята до Каті. Передавши його матері, Катя застрибнула на підвіконня, притискаючи до себе Марійку і в цей момент за спиною в них гримнуло так, що заклало вуха.

Вже падаючи, Катя примудрилася якось вивернутись, притиснувши до себе дитину, і впала на бік. Щось важке вдарило її, навалилося зверху, і раптом стало чомусь темно і тихо.

Тільки десь далеко тоненько скрикнула мама, а потім Катя остаточно знепритомніла, так і не випустивши з рук Машу, що притиснулася до неї.

Опритомніла Катя вже в лікарні. Розплющила очі й злякалася. Темрява нікуди не пішла.

– Тихіше, Катюша! – тепла рука мами торкнулася її щоки. – Все добре! Ти впоралася!

– Діти де?

– Маша поряд. Спить на сусідньому ліжку. А хлопчики в іншій палаті. З ними все гаразд! Просто надихалися трохи димом. Обіцяють відпустити одразу, як батько за ними приїде.

– Мамо, а чому так темно?

– У тебе пов’язка на очах. Ти тільки не лякайся! Це тимчасово. Там на землі якась залізяка валялася. Ти, коли падала, об неї вдарилася і подряпалася сильно. Навіть шви накладали. Але лікар сказав, що все загоїться і шраму, швидше за все, не залишиться.

Катя насторожилася, коли голос матері здригнувся.

– Мамо, ти що? Плачеш? Не треба! Я ж жива!

– Ох, Катюша! Як же я злякалася! – Мати сказала це на повний голос і відразу затиснула собі рот долонею, тому що Марійка гикнула і заворушилась, прокидаючись.

– Я теж, мам … – Катя пошарила рукою по ліжку і схопила маму за зап’ястя. – Але тепер що плакати? Усі живі!

– Завдяки тобі, доню… Не знаю, чи кинулася б я рятувати цих дітей, якби не ти… Знайшла б у собі сили?

– Звісно, ​​знайшла б! – Катя обурено пирхнула. – Ти хороша, мамо!

– Чи це так?

– Я знаю!

– Багато ти знаєш! – Сумно усміхнулася мати. – Ще трохи і я б сама той будинок спалила …

Катя стиснула руку матері, а та раптом заговорила квапливо й обриваючи закінчення слів на напівзітханні:

– Я любила батька твого, Катюша! Й слів таких немає, як я його кохала! Ще з того часу, як до школи бігали з ним. Він старший за мене. І я на нього навіть глянути не сміла. Такий він гарний був…

– А потім… Він в армію пішов. І зустрілися ми з ним зовсім по-іншому. Школу забули… Батьки наші швидко зійшлися і по-доброму. Вийшла сім’я такою, якою ми й хотіли. Діти пішли.

– Спочатку ти, потім решта. І я думала, що все у нас добре. І дім свій, і діти здорові, і все, що душа бажає, є. Жити б та радіти! А ні… Не вийшло… Зустрів він цю… Чим вона взяла його – не знаю.

– Досі гадаю, чим приворожила так, що він про все забув. І про те, що було між нами, і про те, що я любила його, і про вас, про дітей… Себе пробачила б! Повір. Змогла б. Вас – ніколи! Він же кинув!

– І знатися не хотів стільки років. Тих тішив, а на вас і не дивився, навіть якщо на вулиці стикалися десь. Образа мене така взяла – не передати! Ох, доню! – Мати схлипнула, і Катя притиснула її долоню до своєї щоки.

– Як же мені важко було дивитися на те, що прямо під носом у мене діялося! Я бачила, що мати вона ніяка! За дітьми не стежить, а тільки народжує, як кішка. Та й та краще до своїх кошенят ставиться, ніж ця…

– Скільки разів я бачила, як діти виходять на вулицю самі! І не зупинила все це! Не сказала нікому, що біда може статися! А ти кажеш, що я гарна… Неправда це!

– Мам…

– Я бачила вчора, як вона з дому кудись подалася. Це ще до того, як ти пішла на город. Знала ж, що діти в хаті одні лишилися! І нічого не зробила…

– Тільки, коли побачила, що ти туди побігла, ніби прийшла до тями. Діти не винні ні в чому! Вони за батьків не відповідають.

– Ти все правильно зробила, мамо! Не пішла б ти за мною і що тоді було б? Я б не встигла їх усіх витягнути! Ти це розумієш?

– Розумію, дочко. А ще розумію, що тебе могла втратити через дурість свою! Надто дорогою ціною я порозумнішала…

– Мамо, не треба… Я ж із тобою! А… – Катя зам’ялася, але таки поставила те питання, яке її хвилювало. – Батько незабаром приїде?

– Днями. Він, виявляється, на вахті зараз. Сусіди сказали. І знати не знав, що відбувається.

Катя видихнула. Тепер вона знала, що Марійку та братиків забере батько.

– Мамо, я посплю трошки, – Катя стиснула руку матері, але відразу схаменулась. – А ти? Тобі є де поспати?

– Не хвилюйся за мене, дочко! Відпочивай… Я поряд посиджу. Подумаю… Не до сну мені зараз. Не хочеться…

Після того як Катю з дітлахами виписали з лікарні, батько вперше прийшов на розмову.

Діти принишкли, розуміючи, що відбувається щось дуже важливе. Батьки спочатку кричали, лаючись, а потім, з’ясувавши стосунки, притихли, і розмова пішла зовсім по іншому – серйозно.

А ще за тиждень батько Каті відвіз молодших дітей із селища.

Катерина, дізнавшись про те, що все вирішилося, вискочила до хвіртки, щоб проводити малечу. Нашвидкуруч перецілувала дітлахів, які ревли в голос, чіпляючись за її сарафан, а потім запитала:

– Тату, можна я приїду якось? Дітей відвідати? – і вперше побачила, як батько зніяковіло опустив очі, ховаючи сльози.

– Приїжджай, доню…

Хотіла Катя сказати, що не до нього вона зібралася, а до дітей, але подумала трохи й … промовчала.

Адже тепер вона точно знала – у житті є речі страшніші за образу. І часом треба з вогню та в полум’я зробити крок, щоб зрозуміти це…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!

You cannot copy content of this page