– Куди ж ми поїдемо на старості? – важко зітхнувши, спитала Марія Захарівна.
– Хоч куди! – зло кинув Гліб Вадимович. – Вибирай місце на карті! Нам будь-яке стане у пригоді! Все краще буде, ніж тут лишатися!
– А як же речі? – Марія Захарівна повела рукою. – А як же друзі?
– Машо, про яких друзів ти говориш? – Вигукнув Гліб Вадимович. – Три каліки, та місця на цвинтарі!
А речі? – Гліб Вадимович посміхнувся. – Маріє, пізно над ганчірками тремтіти, коли тобі твої ж діти бажають якнайшвидше упокоїтися!
– Глібе, ми ж так намагалися зробити наш будинок затишним…
– Маша, на цей затишок вже інші господарі дзьоби розкрили! – крикнув Гліб Вадимович. – Донька до кухонного комбайна вже котрий рік руки тягне, а син спить і бачить, щоб твої коштовності в ломбард знести!
– А меблі наші, що ми з такою любов’ю обирали й насилу купували, вони на смітник відвезуть! І порадуйся, якщо вони нас з тобою з цими меблями не відвезуть живцем!
– Боязко мені, – Марія Захарівна опустила голову. – Їхати, влаштовуватись…
– Тобто тобі приємно, коли тобі твої ж діти в обличчя кажуть, що ти зажилася? – Гліб Вадимович ставив жорсткі, але правильні запитання.
– Маріє, скільки б нам не залишилося, я хочу це прожити у спокої! Але, якщо ти не хочеш, я поїду сам!
– Глібе, як ти можеш? – вигукнула Марія Захарівна.
– Тому я тобі й говорю, поїхали разом! Ми ж із тобою майже п’ятдесят років разом! Куди голочка, туди й ниточка! – Він обійняв дружину за плечі. – Маш, хоч ти та ще скалка, але я тебе люблю!
– І я люблю тебе, – відповіла Марія Захарівна. – Тільки зрозуміти не можу, як так сталося, що діти у нас такі.
– Ми їх нормально виховували! У коханні, у достатку, у турботі! І коли вони виросли, не кидали, допомагали! Чому вони так з нами?
– Тому, мабуть… – Гліб Вадимович знизав плечима.
Не в спокійні часи довелося рости дітям Гліба та Марії. Хоча, коли вони були спокійними? Якщо глянути з висоти пташиного польоту, то спокій тільки снився.
Як кажуть, була б людина, а складнощі їй створить саме життя.
Що можуть дати батьки своїм дітям, коли доводиться банально виживати? Та все! У сенсі все, на що вони здатні.
Ні Гліба, ні Марію не можна було назвати ледарями чи дармоїдами. Загартування вони отримали ще до великих змін. А ось можливостей новий час відсипав обмаль.
Щоб не шикувати, а просто жити, доводилося не тільки стрибати вище за власну голову, а й бігти попереду паровоза. І тут можна було подякувати долі лише за те, що були родичі.
– Ми на пів року, – говорив Гліб до сестри. – Я розумію, що і вам зараз важко, але я присягаюсь, що компенсую всі витрати!
– Як удвох їдете, то й брали б дітей! Чого ви їх на мене кидаєте? – обурювалася Віра.
– Було б куди, взяли б, – відповів Гліб. – Самі не знаємо, де жити будемо! Ні зручностей, ні дозвілля не буде! Тільки робота з ранку та до перемоги!
– Гаразд, – погодилася Віра. – Але я у вашу квартиру мешканців пущу!
– Тільки дивись, щоб нормально все було!
А за пів року, коли Гліб з Марією повернулися, розкрилося багато неприємного.
Те, що вона дітьми не займалася – це пів біди. Вона влаштувала кубло із квартири брата, на чому непогано заробила.
Але коли це розкрилося, Віра не тільки отримала відшкодування витрат, а й з міста втекла. А з правоохоронними органами довелося розмовляти Глібу та Марії.
Спершу їх затримали, а дітей забрала опіка. І лише потім був розгляд. Три місяці розбиралися, хто правий, а хто винен. Потім ще пів року Гліб із Марією повертали права на дітей та самих дітей.
Рік їх життя випав. А ось результати були плачевними. Після всіх розглядів грошей практично не залишилося. А треба було ще створити умови для нормального життя дітей, щоб держава погодилася цих дітей повернути.
Тут уже й працювали, де доведеться, та й у борги влізли. Але, слава Богу, дітей видерли та права повернули.
А діти на батьків після таких пригод дивилися з побоюванням. Мало що, а як знову відправлять до когось, чи знову в дитбудинок.
Повернути довіру, чи принаймні видимість довіри, було дуже складно. Проте Гліб із Машею намагалися. Так, довелося потурати та балувати, але спокутувати вони були зобов’язані.
Сяк-так, з величезним скрипом, діти почали довіряти батькам. Але Марія бачила, що вони щохвилини чекають каверзи.
Так, і Гліб це помітив, тож на наступну вахту він збирався їхати один.
– Я з тещею, звичайно, домовився, щоб вона з дітьми посиділа. Але ж ти знаєш, що вона може тільки посидіти! З її другою групою інва лідності вона лише по квартирі й може!
– Діти ж у нас не немовлята, скоро про вступ думати, – сказала Маша. – Зрозуміють, що мамі з татом треба працювати!
– Маріє, сама ж бачиш, що той дитбудинок їм тяжко дався, – гірко зітхнув Гліб. – Треба, щоб хоч би ти з ними була!
– А твою маму ми все одно перевеземо. Поки ти на роботі, вона щось приготує, десь прибере. А ввечері ти прийдеш, та й з мамою будеш!
Не врахував лише Гліб, що характер у тещі не цукор. А інвалідність його жодного разу не покращила. Так ще й переїзд із рідного дому, свою краплю невдоволення встромив. А нагляд за двома підлітками, доки Марія на роботі…
А самі діти, хоч як це сумно, таки випали з уваги батьків.
Маша працювала по півтори зміни, тобто вдома з’являлася лише до дев’ятої вечора. А Гліб, то він взагалі, раз на пару місяців приїжджав на тиждень.
Якби одного разу на фабриці не вимкнули електрику в середині дня, з перспективою ввімкнути лише наступного дня, Марія ніколи не дізналася б, що її мама говорить дітям.
– Народ жують, а потім не знають, на кого спихнути! А мені, старій хворій жінці, цим двом бецманам шмарклі витирати!
– Та я у ваш час уже в полі працювала, на городі, а в будинку, то тільки я й працювала! І приготувати, й прибрати! А у вас ніби ні рук, ні ніг немає!
– Нічого не вмієте! – постійно бурчала собі під ніс Ольга Ігнатівна. – Теж мені, онуки! Я просила у них тих онуків? Та сто років мені такого не треба!
– А ось тепер, на старість, мені ще за цими прибирати! Батьки, розумієш, знайшлися! Одна з роботи тільки переночувати приходить, а другий місяцями пропадає!
– Чи діти їм потрібні? Потрібні були б, то сиділи б поруч! А то їм гроші подавай! І куди стільки грошей?
– А нікуди! На що завгодно готові піти, аби діток своїх ненаглядних не бачити!
Взагалі Ольга Ігнатівна це говорила не спеціально для дітей, але говорила голосно і постійно. А діти, хотіли вони цього чи не хотіли, чули. І мотали на вус.
Ось три роки діти це день у день вбирали з любов’ю та турботою бабусі.
У Марії сміливості та сил не вистачило, щоб маму додому відправити, але у Гліба, коли він приїхав на вихідні, вистачило й того, й іншого.
Зібрав він тещу разом із її речами, та відвіз за місцем реєстрації. Вивантажив, доставив, а на прощання сказав:
– Дякую, мамо, за допомогу! А тепер живіть, як хочете! Хоч пропадіть!
– Я не пропаду, – пробурчала Ольга Ігнатівна. – Як би вам із такими дітками не пропасти!
Чи то прокляття це було, чи то вона наперед бачила, як усе буде. А сказала, як у воду дивилася!
Спершу все було нормально. Спочатку Боря, а потім і Олена вступили та вивчилися на платному. Батьки змогли сплатити із заощаджень. Тобто працювали не дарма.
Потім Боря, оскільки він був старшим, захотів одружитися. Батьки сплатили йому весілля, а потім до подарованих на весіллі грошей додали до вартості невеликої квартирки.
Так і Олена одружилася. І тут батьки не вдарили в багнюку обличчям. Напружилися, паски затягли, але й половину весілля сплатили, і на квартиру зі сватами набрали.
Так і далі підкидали, скільки могли, бо життя – штука складна. Щоправда, іноді доходило до того, що собі залишали лише на комуналку та прожитковий мінімум, а все інше – дітям.
Але такі крайні заходи були винятком, ніж правилом. Діти стали жити своїм життям, а Гліб з Машею вже нарешті змогли трохи подумати про себе.
Ні, не в кругосвітню подорож вони рвонули, і ексцентричних хобі не завели. Жити просто стали так, як бажали самі.
А чого хочуть люди, коли їм за п’ятдесят? Спокою, домашнього затишку та тихої радості.
Ремонт зробили, меблі поміняли, техніку деяку купили. Знову ж таки, декор, щоб око раділо. Та й Гліб став дружині каблучки, ланцюжки та сережки дарувати.
А якщо розібратися, то робили вони все те, чого були позбавлені, поки гроші на життя та для дітей заробляли.
Час “тік”, та “так” – вийшли на пенсію. Апетити довелося зменшити, так і будинок був – повна чаша. А на поточні витрати, так цілком вистачало. Навіть залишалося небагато. От і відкладали. Життя не вічне …
Можливо, Гліб Вадимович і Марія Захарівна мали й інші радості в житті, крім затишку, спокою та один одного. Спілкування з дітьми, ігри з онуками, наприклад.
Тільки діти не прагнули щільно спілкуватися з батьками. Так, чергові візити, поодинокі дзвінки. А по суті – різні життя.
Старість підкралася, та й роки були вже чималі. Гліб Вадимович відсвяткував сімдесят два, а Марія Захарівна – шістдесят вісім. Великий, якщо подивитися, вік.
А тут синочок коханий відзначився. Спеціально приїхав, чи дорогою зазирнув. Але ні здоров’ям не поцікавився, ні допомогу не запропонував. А з порога, та з глузуванням:
– Соваєтеся ще? А прогули вам на тому світі ще не ставлять? Може, вас там уже зачекалися? То ви б не затримувалися! Життя прожили, та й годі небо коптити!
– Відписуйте на мене квартиру із майном! Або на Лєнку, вона зі мною все одно поділиться!
– А самі причащайтеся, сповідайтеся, та й час вже! А ще краще, кудись за місто їдьте! Болото знайдіть, що глибше! Та сягайте з чистою совістю!
– Тільки записочку залиште, що самі та з доброї волі! І щоб ховати не довелося. А то, спочатку ховай вас, потім пам’ятники став, а потім ще їзди та доглядай! – Самовдоволено реготав Боря і поїхав.
Марія Захарівна в сльози, а Гліб Вадимович запропонував утекти:
– Не дадуть нам життя! Прямим текстом сказав, що зажилися ми з тобою! Ще, не дай Боже, візьме гріх на душу, та прискорить наш відхід в інший світ!
– Тікати треба! Заощадження є, прикраси, що в тебе накопичилися. Квартиру продамо. Так ми в будь-якому тихому місці влаштуємось!
– Маріє, ми любимо наших дітей. І завжди любили. І намагалися, щоб вони мали все! Життя на це поклали! Ми ж з тобою для себе жити стали, тільки коли вони вже свої сім’ї створили!
– А до того – все для них! – тихо говорив Гліб Вадимович. – А ось чого ми зробити не змогли, то це пояснити їм, що все робимо для них. Ми не змогли, а інші змогли!
– Згадай маму свою, сестру мою! А час у дитбудинку, гадаєш, їм на користь пішов? Там їм популярно, а головне, зрозуміло, пояснили, що вони нам не потрібні.
– От і отримали ми зараз їхнє таке ставлення. А те, що ми робили для них, вони просто в оплату, як компенсацію приймали. І за те, що нас не було поряд.
– Страшно, – сказала Марія Захарівна.
– Страшно буде, Машо, коли вона чекати втомляться! – Гліб Вадимович підвівся. – Збирай найнеобхідніше і найдорожче!
– Я подзвоню старому приятелеві, він продасть речі та квартиру! А на нас з тобою чекає якесь гарне затишне місце.
За кілька місяців Боря з Оленою вирішили відвідати батьків, перевірити, чи живі, але у квартирі вже жили інші люди. Про минулих господарів вони нічого не знали, а квартиру купили через агенцію.
– І тут вони нас кинули! – зло кинув Боря. – Попливло майно!
– Та, щоб їх перекосило! – Олена підтримала брата.
Але їхні слова були лише їхніми словами. А Гліб з Марією, залишимо по батькові, оселилися на березі моря в невеликому будиночку.
Ні, не купили, в оренду взяли, доки живі будуть. І щасливо прожили до кінця своїх днів! Головне, що більше ніхто їх не підганяв на той світ!
Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
