Спілкування з сестрою перервалося, а все через моє небажання пустити її жити у нашу пусту квартиру

У нас з чоловіком є квартира. Ще одна квартира, окрім тієї, в якій ми мешкаємо разом із молодшою донькою. Власність на неї наша, проте довший час там жила старша донечка Меланія.

Вони із чоловіком та двома малюками прожили там деякий час. А потім дійшла справа до розлучення. Але чоловік, хай би і колишній, родину назовсім не покинув. Навіть через рік рісля розставання взявся зробити для них в тій квартирі ремонт, техніки накупив сучасної, оновив там усе. Хай вони і розішлися, а чоловік, я вважаю, він гідний.

Десь ближче до завершення ремонтних робіт нам усім на голову звалилася ця військова навала. І хоч від нас реальні бойові дії ще й як далеко, старша донька виїхала і вивезла онуків до Польші. Там досі і знаходиться. У відремонтовану квартиру вона з малими і зайти не встигла ще. І зараз ви зрозумієте до чого вся ця історія.

Після початку повномасштабного вторгнення до мене приїхала двоюрідна сестра. Рідних у мене немає, тому Ліна мені завжди була дуже близькою. Ми і рідні одна одній, і подружки. Я за своє життя дуже звикла до того, що вона завжди на зв’язку, підтримає, вислухає.

Її нові реалії змусили покинути домівку у Харкові. Якийсь час вона пожила у нас з чоловіком і молодшою, та за 5-6 тижнів вже орендувала житло неподалік і з’їхала. Вона звикла до комфорту, бо мала і власне житло і роботу золоту там у Харкові. Тут її рівень життя звичайно геть інший.

Я намагалася їй і допомагати, і підтримувати. Але врешті-решт зараз вона зі мною не спілкується. І причина банальна, але мене все одно дивує.

Вона пару разів заговорювала, чи не варто було б нам відкрити для неї ту квартиру. Вона і комуналку платила б, і наглянула б за житлом. Ну це все з її слів. Я всі рази суворо казала, що ніхто нічого нікому відкривати не буде, а з комуналкою і наглядом ми і самі даємо раду.

Мені здавалося, що це можна зрозуміти. Житло наше і нам вирішувати хто там житиме. Але виявилося, що для Ліни це перейшло у величезну образу. Квартиру вона собі поряд зняла, проте спілкуватися тепер не бажає. Ніби я винна, що її квартира близько до бойових дій і щоб жити окремо, треба платити.

Я ж її приймала у нас, по часу не обмежувала. Треба – живи ще. Але вона напевно бачить це інакше. На дзвінки не відповідає, коли я у вайбері запиталася, чи можу забігти в гості, то у відповідь було неприємне “Не треба”.

Ми 20 років останніх прожили у різних куточках країни і завжди мріяли, щоб можна було так просто у будь-який час прийти одна до одної. Тепер ми  поряд, але спілкування немає. Мені дуже неприємно від цього!