– Сплати мій борг! – Вимагала свекруха, замість того, щоб вручити новорічний подарунок
– І багато ти винна? – здивовано спитав Ілля у матері, яка зараз повідомила йому таке, у що не можна було повірити.
– Звісно, багато. Якби мій борг був невеликим, повір мені, я б сама якось впоралася. Але ситуація така, що тобі потрібно втрутитися і врятувати твою матір від боргової ями.
***
– Ілля, а о котрій до нас сьогодні твоя мама приїде? – нарізаючи овочі для новорічної страви, спитала чоловіка Людмила.
Ілля в цей час безтурботно лежав на дивані з пультом у руці та клацав кнопками, шукав якесь новорічне шоу.
Все, що вимагалося від нього, він вже зробив – ялинку поставив, гірлянди під’єднав, на ринок і магазинами дружину звозив. І тепер із почуттям виконаного обов’язку вирішив вдатися до заслуженого відпочинку у вихідний день. Навіть планував подрімати трохи — ніч обіцяла бути безсонною.
Ілля вже відкрив баночку пінного. А що, може собі дозволити. Свято ж, вихідний день. Ніхто йому зараз не заважав, що було дуже рідко. Дружина зайнята приготуванням страв до новорічного столу – вони збиралися сьогодні разом із сусідами зустрічати свято.
Діти – семирічний синочок і десятирічна дочка – ще два дні тому були відправлені у село до батьків дружини, які мешкали за п’ятдесят кілометрів від міста. Дітям там поки що дуже подобалося – вони потоваришували з сільськими дітлахами та дуже весело проводили час на гірці та біля сільської ялинки з гойдалками та каруселлю.
Все було чудово, а попереду декілька днів відпочинку. Ілля вже заплющив очі, майже задрімав під монотонний звук телевізора і брязкіт столових приладів, що долинало з кухні.
– Іллюша, – раптово розбудила чоловіка Людмила.
– Га! – неохоче розплющив очі чоловік, випливаючи з приємної дрімоти назад, в реальність.
– Питаю тебе – Віра Романівна до нас о котрій годині прибуде? Вона ж прийде нас сьогодні вітати? Я так її зрозуміла, коли розмовляла з нею днями.
– Не знаю я о котрій. Яка різниця? Ми ж все одно вдома, – невдоволений тим, що його дружина розбудила, сказав Ілля. – А що тобі мама телефоном казала? Вона планує у нас зустрічати Новий рік?
– Ну, сказала, що приїде до нас тридцять першого. І щоб ми обидва були вдома. Прям заінтригувала. Але я не думаю, що Віра Романівна гуляти з нами зібралася. Вона ж ніби з подругою постійно святкує всі свята. З цією, як її? Петрівна, начебто.
– Отже, так і є. Привітати хоче, тож і треба їй, щоб ми двох вдома були. Може, подарунки приготувала нам. Все, іди, займайся. Дай мені відпочити.
Ілля демонстративно заплющив очі, даючи зрозуміти дружині, що розмова закінчена.
Людмила пішла на кухню, думаючи тим часом про свою свекруху.
Віра Романівна була трохи дивною жінкою. Внуків своїх від єдиного сина Іллі, якого вирощувала сама, любила на відстані, подарунками та увагою сильно не балувала. Брала їх до себе рідко, посилаючись на зайнятість чи погане самопочуття. Тому діти інтуїтивно тяглися до батьків Люди, які жили у селі.
Та й невістку свою Віра Романівна теж не дуже жалувала. Ні, вони ніколи з нею не лаялися, але стосунки завжди були сухими та офіційними.
Закінчивши із салатами, Людмила почала відбивати курку, перш ніж замаринувати її, щоб поставити ввечері в духовку. А сама все думала тим часом про матір чоловіка.
“Ось сьогодні вона вирішила приїхати до нас, щоб привітати з Новим роком. Що за дивина? Адже ніколи такого не було раніше”, — міркувала Людмила.
Річ у тім, що в гості до сина у квартиру, що дісталася невістці від дядька, свекруха приїжджала рідко. Та й подарунками, чесно зізнатися, їх не балувала. Ні, свекруха не поводилася як егоїстка і поза увагою сім’ю сина не залишала.
Але як правило, подарунки її завжди були з розряду “те, що корисно”, та й вручала вона їх у себе вдома, ніби між іншим, згадавши це, коли син із сім’єю її відвідували.
Приїхавши до матері, щоб полагодити кран, який протікав, син міг отримати подарунок до дня народження.
– Ілля, я тут тобі теплі рукавички купила, ти ж казав, що свої загубив. От якраз і привітаю тебе з днем народження, – віддаючи подарунок синові, оголошувала матір.
– Ой, та у мене ж за місяць тільки день народження, мамо, – дивувався Ілля. – А до зими взагалі пів року!
– Нічого. Це не страшно. Не помітиш, як час промайне. А рукавички хороші, знадобляться.
Для Людмили подарунки були ще дешевшими та навіть символічними — набір склянок на кухню або чашка для кави із блюдцем у коробочці. Вручаючи презент, свекруха завжди робила дуже важливе обличчя. Люда на неї не ображалася. Пам’ятає про неї, вітає, а що ще треба. Чужа жінка ніколи рідною не стане, так вона вважала, радіючи тому, що її батьки живі та здорові.
Внуків своїх Віра Романівна любила більше – їм бабуся дарувала подарунки на всі свята та дні народження. Щоправда, теж більше на користь, ніж на радість. Найчастіше це був одяг або шкільне приладдя.
Коли Людмила закінчила на кухні готуватися до свята, бачачи, що чоловік на дивані спить солодким сном, наче немовля, після двох баночок темного, теж вирішила лягти відпочити.
Але варто було жінці задрімати, як пролунав дзвінок у двері.
– Ну, що таке! Як не вчасно! – обурилася Людмила. – Ілля! Чуєш? Відчини двері!
– Ну, чого я? Відкрий ти! – відвертаючись до стіни, пробурчав він.
– Давай, давай! Підводься! Це, мабуть, твоя мати завітала. Більше нема кому, – Людмила вже прокинулась, так і не встигнувши відпочити перед новорічною ніччю.
Вона мала рацію – у дверях стояла Віра Романівна.
– Доброго дня, Людочка. З прийдешнім тебе. Хоча… яке тут може бути свято з таким настроєм, вона з досадою махнула рукою й увійшла до квартири. – Ілля вдома, сподіваюся?
– Так, он на дивані валяється. Відпочиває, втомився, бідний! – з сарказмом відповіла Людмила, вішаючи шубу свекрухи до шафи та дивуючись її дивним виглядом.
– Ілля, піднімайся, – увійшовши до вітальні, зажадала мати. – У мене до вас із Людмилою серйозна розмова є.
– Привіт, мамо.
Ілля неохоче встав, сів на дивані, поправляючи волосся, яке розтріпалося уві сні.
– Ти з подарунками до нас, чи що? – простодушно позіхаючи, спитав він у матері. – Так не варто хвилюватися, ми все одно до тебе збиралися другого числа приїхати.
– Ні, я з проханням до вас, – дивно глянувши на невістку, промовила Віра Романівна.
– Ну, кажи, мамо, – Ілля після прийнятого пінного був не зовсім чемний.
– Сплати мій борг, Ілля! – Зажадала мати. – І негайно!
– Що? – не зовсім зрозумівши почуте, спитав Ілля.
– Ти повинен сплатити банку мій борг, інакше мені кінець! – знову здивувала вона і сина, і невістку.
– Який борг, ти про що, мамо? – Ілля не на жарт злякався.
– Я заборгувала одному банку величезну суму, тепер мене переслідують колектори, – продовжувала свекруха.
– А навіщо тобі потрібні були ці гроші? На що ти їх витратила, мамо? І до речі, величезна сума – це скільки? – Ілля моментально протверезів і виглядав приголомшеним.
– Це багато, синку, – Віра Романівна назвала при цьому суму у кількамісячних зарплат Іллі.
– Мамо, ти що, захворіла? Тобі були потрібні кошти на лікування, так? Що відбувається? Ти у своєму розумі? – здивувався син.
– Ні, я здорова поки що, дякувати Богу, – спокійно відповіла вона.
– Тоді розкажи мені, в чому річ? Ти стала жертвою шахраїв? Ну, відповідай! Ось подаруночок на Новий рік ти нам подарувала! Очманіти просто. Дякую тобі, мамо!
– Не я… Це Ганна Петрівна, моя подруга, – намагаючись спокійно говорити, продовжувала свекруха.
– Що? Ви зібралися сплачувати борги своєї подруги? – здивувалась Люда, яка до цього стримано мовчала, уважно слухаючи діалог чоловіка та його матері.
– Ну… це тепер мій борг. Розумієте, так сталося.
– Так, давай розповідай усе з самого початку, – Ілля майже кричав від обурення.
Він посадив матір у крісло і уважно дивився на неї в очікуванні пояснень.
– Річ у тім, що Ганна… Ганна Петрівна, моя подруга, потрапила на вудку шахраїв. Вона думала, що дзвонить її племінниця Аліна. Та нібито потрапила в аварію, сказала, що стукнула машину дуже впливової людини та що в ДТП винна вона. І якщо зараз не віддати йому необхідну суму, у неї будуть великі проблеми. Ганна повністю була впевнена, що з нею говорить племінниця. Голос був її та манера говорити, і навіть слова специфічні були, які Аліна любила вимовляти.
– Ну і що далі? – з нетерпінням спитав Ілля.
– Племінниця плакала, просила терміново допомогти грішми. Ганна відповіла, що вона не має таких грошей. На що Аліна сказала, що вона може почекати годину чи півтори. Нібито ті, хто вимагає з неї грошей, увійшли в становище і розуміють, що потрібен час для цього. Петрівна побігла до банку та взяла кредит під величезні відсотки. А потім з’ясувалося, що племінниця взагалі про це нічого не знає… Про цю ситуацію… Уявляєте, що було з Ганною?
– Ну, добре… Точніше, погано, що шахраям вдалося розвести на гроші вашу подругу, – заговорила Людмила. – Тільки до чого тут ви, я не зрозумію?
– Та як же! Петрівні зовсім не було чим платити ці грабіжницькі відсотки банку. А вона стільки разів мене рятувала. От я й вирішила, що маю їй допомогти. Думаю, допоможу їй зараз, а потім у неї справи налагодяться, і вона потихеньку зі мною розрахується. Але мене теж обдурили! Це якийсь дивний банк! Вони мені обіцяли дати гроші під одні відсотки, а насправді виявилося зовсім інше. Просто грабіжники якісь!
– Тобто Петрівна твоя тепер у шоколаді, а ти в боргах, так? – сердито констатував син.
– Ні, Петрівна погасила лише частину боргу моїми грошима. А мені взагалі нема чим платити банку. Все, що було, я вже віддала, а вони вимагають і вимагають.
– Так, мамо, ось потішила ти нас перед святом…
Ілля підвівся, почав ходити по кімнаті, Людмила сиділа мовчки, відходила від потрясіння.
– Мамо, але в тітки Ганни є син і дочка. Чому вона не звернулася до них за допомогою? Що це за шпигунські ігри? – нарешті спитав Ілля.
– Вона боїться говорити сину. Він дуже суворий, працює якимось великим начальником. Та й заборонив він матері з Аліною цією спілкуватися. Вже давно. Якийсь конфлікт між ними стався.
– То її не Аліна розвела на гроші, а шахраї! Так і треба сказати синові! У чому проблема? – вже кричав Ілля.
– Ні, вона боїться. Та й донці не каже, та в неї взагалі психічно неврівноважена. Навіть у клініці неврозів лікувалася.
– Ну, просто чудово! Вони всі в білому, їх не можна чіпати, а нас можна. Ось так заявлятися та вимагати з нас сплатити чужий борг!
– Любий, заспокойся, – спробувала втихомирити чоловіка Людмила.
– Та не можу я заспокоїтись! Це ж маячня якась! З чужими боргами до нас приперлася!
– То це тепер мій борг, – наполягала Віра Романівна.
– Ну ні, люба моя матуся. Так діла не буде. І я церемонитися з ними не буду. Тому що я не начальник і не можу просто так взяти та позбавити сім’ю на кілька місяців коштів для існування.
– То що робити? – розгублено питала мати.
– Я знаю, що! Як у нього прізвище, у сина твоєї Ганни, нагадай мені? Гаврилов чи Гаврик?
Ілля знайшов номер сина Ганни Петрівни і в подробицях розповів про те, що наробила його матуся, а за нею і Віра Романівна, його власна мати.
– Я розумію, там відсотки набігли, і ми самі вирішуватимемо цю проблему. Але той борг, що брала ваша мати у моєї, поверніть. І не затягуйте із цим.
– Гаразд, я розберуся, – коротко відповів син Ганни Петрівни.
– Все, мамо. Як тільки Петрівна віддасть тобі гроші, підеш у банк. А краще я з тобою, щоб тебе знову не обдурили, – поклавши слухавку, сказав Ілля. – І на майбутнє прошу – будь розумнішою, вмикай голову, перш ніж щось зробити. І час тобі вже зі мною радитися перед тим, як робити такі серйозні вчинки. Особливо пов’язані з фінансами!
“Ось так подарунок подарувала нам свекруха під Новий рік! Добре, що так все вирішилось, а то довелося б продавати її квартиру, а мати чоловіка до нас забирати жити” – з тремтінням подумала Людмила, коли провела свекруху додому.
Новий рік вони все ж таки зустріли весело, незважаючи на тривожні новини.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
