Сірий жовтневий вечір розмазував тіні по асфальту. Ірина стояла біля вітрини супермаркету, нервово смикаючи ремінець потертої сумки.
Пальці тремтіли, стискаючи обручку в кишені. Сорок три роки, а вона тут, як недолуга школярка, чатує на колишнього чоловіка.
З під’їзду навпроти вийшла молода пара з візком. У Ірини перехопило подих. Андрій… А поряд ця вискочка Ганна у модному пальті.
– Любий, не забудь памперси, – прощебетала вона. – І молока більше.
– Звісно, кицюня, – Андрій нахилився до візка. – Бувай, синку!
Ірина відчула, як до горла підкочує нудота. Синок… Про якого вона відмовлялася навіть думати всі двадцять років їхнього шлюбу.
– Андрію! – її голос пролунав хрипко.
Він обернувся і завмер. В очах майнуло щось схоже на жалість.
– Іра? Знову ти? Ми ж домовились…
– Ні, стривай! – вона зробила крок уперед. – Я маю сказати…
– А це хто? – Ганна натягнуто посміхнулася, міцніше вчепившись у візок.
– Колишня дружина, – процідив Андрій. – Яка ніяк не зрозуміє, що все скінчено.
– Неправда! – вигукнула Ірина. – Ти ж кохав мене! Двадцять років кохав!
– Кохав, – він скривився. – Поки ти не перетворила моє життя на пекло. “невдаха”, “нікчема”, “з тобою я занапастила молодість” – пам’ятаєш свої слова?
– Я не мала рації! – сльози потекли по щоках. – Андрію, вибач! Почнімо все спочатку…
– Спочатку? – він гірко посміхнувся. – А це? – Він кивнув на візок. – Пропонуєш кинути дружину та дитину?
– Але ж я перша! – Вона майже кричала. – Я була твоєю першою дружиною!
– Колишньою, – відрізав він. – Ти сама все зруйнувала. А тепер йди! І більше не приходь!
Він розвернувся і швидко пішов геть, захопивши Ганну з візком. А Ірина лишилася стояти, відчуваючи, як жовтневий вітер пробирає до кісток.
Ірина сиділа в улюбленій кав’ярні, бездумно розмішуючи давно охололий капучино. Навпроти влаштувалася Таня – єдина подруга, яка не відвернулася після розлучення.
– Знову чатувала? – Таня похитала головою. – Іро, ну скільки можна?
– Ти не розумієш! – Ірина стиснула кухоль. – Я тільки зараз зрозуміла, який він… Надійний, дбайливий…
– А три роки тому ти кричала, що він – непорозуміння ходяче.
– Я помилялася! – кухоль брязнув по блюдцю. – Це дівчисько його обкрутило, а я…
– Стоп! – Таня накрила її руку. – Ти сама подала на розлучення. Сама кричала, що задихаєшся поруч із ним. Що тобі потрібний успішний чоловік, а не жебрак інженер.
– Дурною була, – схлипнула Ірина. – Думала, ще попереду стільки всього… А виявилося – порожнеча.
– І що тепер? Переслідуватимеш його до старості?
– А що мені залишається? – Ірина витерла сльози. – Мені сорок три! Усі подруги заміжні, з дітьми… А я?
– Почни жити для себе.
– Як?! – Вона підвищила голос, і відвідувачі за сусідніми столиками обернулися. – Знаєш, що найстрашніше?
– Коли я подавала на розлучення, була впевнена – він благатиме мене залишитися. А він просто підписав папери. Навіть не спробував зберегти сім’ю!
– Може, він теж утомився? – М’яко припустила Таня. – Від твоїх вічних претензій, порівнянь із чужими чоловіками…
– Ти на чиєму боці? – спалахнула Ірина.
– На твоєму, дурепа! Тому й говорю правду. Ти не його кохаєш – ти просто боїшся самотності.
– Неправда! – Ірина схопилася, перекинувши кухоль. – Я кохаю його! Завжди кохала!
– Тоді чому довела до розлучення?
Ірина завмерла, безпорадно відкриваючи та закриваючи рота. По скатертині розпливалася кавова пляма, схожа на потворне серце.
– Я… я думала, що гідна більшого, – прошепотіла вона. – Що життя минає… А тепер бачу його з цією… молодою, красивою. І дитина…
– Про яку ти навіть не хотіла чути, – нагадала Таня. – “Тільки не діти! Вони зруйнують мою кар’єру!” – Пам’ятаєш?
– Припини! – Ірина схопила сумку. – Ти не розумієш! Ніхто не розуміє!
Вона вибігла з кафе, ковтаючи сльози. У кишені пальто лежала обручка – німий докір її помилок.
За тиждень Ірина знову стояла біля під’їзду. Пальці зводило від холоду, але вона вперто чекала. Нарешті двері відчинилися – Андрій вийшов один, без дружини.
– Андрію! – Вона метнулася навперейми. – Благаю, вислухай!
– Господи, Іро! – Він відсахнувся. – Ти що, стежиш за мною?
– Нам треба поговорити! – вона вчепилась у його куртку. – П’ять хвилин, прошу!
– Про що?! – Він різко струсив її руку. – Що ти хочеш почути?
– Що ми ще маємо шанс, – її голос тремтів. – Я все усвідомила, правда! Я змінилася…
– Пізно, – відрізав він. – У мене інше життя. Сім’я. Син.
– А як же я? – крик луною відбився від стін. – Думаєш, легко бачити, який ти щасливий з іншою?
– А ти думала про це раніше? – Вперше за розмову він підвищив голос. – Коли називала нікчемою? Коли соромилася знайомити із колегами? Коли вимагала розлучення?
– Пробач, – прошепотіла вона.
– Знаєш, – він раптом заспокоївся, – я маю подякувати тобі.
– За що? – Вона розгублено моргнула.
– За розлучення. Якби не воно, я не зустрів би Ганну. Не дізнався б, що таке кохання без умов та претензій. Не став би батьком.
– У нас також могли бути діти! – вигукнула вона.
– Могли, – кивнув він. – Але ти не захотіла “псувати фігуру” та “витрачати молодість на памперси”. Пам’ятаєш?
Вона мовчала, кусаючи губи.
– А тепер іди, – він повернувся до під’їзду. – І більше не приходь. Інакше я викличу поліцію.
– Ти не посмієш! – Вона схопила його за рукав.
– Посмію, – він навіть не обернувся. – Прощавай, Іро. Відпусти минуле. Заради себе самої.
Ірина брела по вечірньому парку, не помічаючи дощу, що мрячив. У голові дзвеніла порожнеча. Вона дістала з сумочки обручку – свідка двадцяти років їхнього шлюбу. Символ її нездійснених надій.
“Відпусти минуле…” – луною віддавалися його слова.
Підійшовши до ставка, вона розмахнулася, і кинула обручку в темну воду. По поверхні пішли кола, несучи із собою її ілюзії.
Задзвонив телефон. Таня.
– Привіт, подруго! – голос звучав незвично бадьоро. – Пам’ятаєш, ти казала про курси флористики? Я записалася. І тебе також.
Ірина сповільнилася, дивлячись на заспокійливу воду ставка.
– Знаєш… А я прийду. Досить жити минулим.
Вона розправила плечі, й пішла до виходу з парку. Попереду на неї чекало нове життя. Можливо, не таке, про яке вона мріяла. Але своє. І це було найважливіше…
